Як Тарасу Шевченку місце підшукували: хроніка давньої суперечки

Новий 1930 рік харківське керівництво відкрило палкою дискусією: куди поета тулитимемо, шановні товариші? Бо незручно виходить: вже вісім місяців, як отримали директиву про увічнення, та навіть з місцем для пам’ятника не визначилися. То ж які будуть пропозиції?

Вступне слово голови міськради Григорія Бородая пролунало, мов удар гонга.

В залі засідань окружного виконкому почалася не просто суперечка — принциповий поєдинок. Затято билися не лише за місце для Тараса, а й за його зовнішній вигляд.

У ході дискусії сплило і зовсім несподіване питання: а навіщо ми взагалі його ставимо? Для кого саме? Горезвісних закоханих, яким начебто все одно, під яким пам’ятником зустрічатися, жоден з промовців згадати не наважився…

Бо за популярне нині «какая разніца?» можна було і партійним квитком розплатитися. Хто-хто, а «полум’яні більшовики» прекрасно усвідомлювали значення монументальної пропаганди. Та й не Шевченку вони пам’ятник ставили, а… «разрешению политических проблем на фронте социально-культурного и национального строительства».

Так, в усякому разі, вважав товариш Саратиков, який виступав від Управи окружного інженера. На думку Саратикова, тоді ще не споруджений Тарас мав перш за все слугувати «маяком в дальнейшей классовой борьбе против мировой буржуазии».

Майже те саме прорік і товариш Озерський, тільки українською:

«Можна ставити пам’ятник Шевченку, а можна ставити пам’ятник нашій епосі». Ще й уточнив: «Ми будуємо пам’ятник не для того, щоб він був прикрасою (!!! – Авт.), а для того, щоб він був зброєю у руках пролетаріату для політичного, агітаційного виховання мас».

Варто віддати належне тонкому політичному чуттю більшовиків та вмінню вірно визначати пріоритети. Здавалося б, головною зброєю комуніста мав бути Ленін. Або ж, з урахуванням місцевої специфіки, товариш Артьом.

Пам’ятника ані тому, ані іншому у Харкові ще не було. Та всі спроби нагадати про це Саратиков рішуче відкинув:

«Мы настолько грамотны и настолько политически разбираемся, что не требуется дальнейших дискуссий по вопросу о том, почему именно памятник Шевченко».

Але для тугодумів, все ж таки, пояснив:

«Шовинисты всего мира указывают на нас и говорят о неправильном разрешении национальной политики». А ми їх монументом межи очі!

Аби вдарити шовіністів якнайболючіше, деякі харківські діячі пропонували Шевченка… поголити і роздягнути. Ну, майже.

Страшенно дошкуляли Шевченкові вуса, кожух і шапка відомому драматургу Миколі Кулішу. Він вважав, буцімто у такому вигляді Тарас Григорович «скидається на українського куркуля або доброго кооператора». Що у часи форсованої колективізації було геть недоречним.

«Класичний» Тарасів портрет не подобався і товаришу Мейну:

«Шевченка відображають з вусами, з лірою, з кобзою. Це людина, яка звала до боротьби, а в такому вигляді це людина, задача якої — созерцання. Треба з таким уявленням Шевченка зараз же повести боротьбу».

Як саме? А виліпити його молодим!

На щастя, зразки здорового глузду продемонстрували представники харківського робітництва. Як-от товариш Копитай з Державного електромеханічного заводу (теперішній ХЕМЗ):

«Я не зрозумів попереднього промовця. А як тепер Шевченка робити? З чаплигою? Я гадаю, що нічого поганого не буде, коли він буде з кобзою. Про його життя всякий робітник знає, всякий селянин знає. І цього достатньо».

Прихильників «омолодження» Тараса остаточно добив товариш Варич. Влучним порівнянням на межі кощунства:

«Вообразите, что если бы мы сейчас поставили против ВУЦИКа Ильича лет эдак в 25?».

А, дійсно: хто б його упізнав?

І далі:

«Шевченко был революционером всю жизнь. Но наиболее активно его деятельность протекала в зрелые годы. И если он носил усы, нужно его дать с усами».

Врешті-решт, питання про кожух та вуса залишили майбутнім авторам пам’ятника, яких ще тільки мав визначити конкурс. Але вимогу перед ними поставили жорстку: «уникнути шаблонного, хуторянсько-просвітянського трактування пам’ятника».

Оскільки антитезою хутору вважалися робітничі квартали, Шевченка пропонували встановити на Іванівці або Петінці. Та більшість з цією пропозицією не погодилася:

«Памятник, имеющий историческое значение, должен быть поставлен в такое место, чтобы это место было центром пролетарского города, центром Украины».

Протягом кількох місяців 1929 року Управа окружного інженера вперто намагалася той центр знайти. І її представник добросовісно перерахував всі розглянуті варіанти. Але те місце, де Шевченко постане у 1935-му, згадав лише побіжно: «Университетский сад, безусловно, хорошее место, но там уже памятник стоит».

З точки зору огляду ідеальним був привокзальний майдан. Та цей варіант відкинули: тоді Шевченка бачитимуть лише ті, хто прибуває до Харкова чи виїздить з нього. Не годиться!

Ретельно оглянули місце біля штабу УВО (будинок судових установ). Те саме, де у 1959-му поставлять Миколу Руднєва. Дійшли до висновку, що пам’ятник там виглядав би непогано, але ж від центру далеченько.

Ближче до нього був затишний скверик на початку Катеринославської. Та тоді б до пам’ятника надто близько підступали будинки.

Врешті-решт, товариш Саратиков поставив питання руба:

«Сколько ни думай, а перед нами три места — площадь Тевелева, Университетская горка и парк. Выбирай, что тебе нравится, ибо из пальца ничего не высосешь. В окраины переносить нельзя!» 

Найменше прихильників знайшлося в Університетської гірки. Зате цей варіант цікаво обґрунтував товариш Дейч з фабрики імені Кутузова: пам’ятник буде добре видно з Катеринославської та Холодної Гори. А що до іншої половини міста Шевченко стоятиме задом, то не біда. До речі, треба знести стару будівлю університету. І друга половина міста хоч зад пам’ятника побачить.

З точки зору огляду майдан Тєвєлєва (тепер — Конституції) надавався ще менше. Бо в ті часи від був забудований щільніше, ніж зараз. Ще існував величезний будинок ВУЦВК (колишні дворянські збори і майбутній Палац піонерів), а з протилежного боку майдану височів підірваний пізніше Миколаївський собор.

І хоча Тарас мав тулитися до будинків надто вже близько, більшість вибрала цей варіант. Бо ж серце міста билося саме тут. На майдані Тєвєлєва постійно проходили багатотисячні заходи: паради, мітинги, демонстрації. Тут же перебував і вищий орган влади УСРР.

Щоправда, і вуличний рух був надзвичайно інтенсивним, як на ті напівгужові часи. Постійні аварії з людськими жертвами — це теж майдан Тєвєлєва.

Тому проти нього категорично протестував Микола Куліш: та приїжджого селянина просто роздавлять, поки він Шевченка розглядатиме! Тільки міський парк! Та й з точки зору перспективи він теж кращий. Адже не на один рік пам’ятник ставимо, а центр міста скоро пересунеться саме у бік парку. Бо у нас зараз… фізкультура розвивається.

Кулішу відповів товариш Васильєв:

«Щоб Шевченко там з вітром балакав? То, може, ліпше буде його в лісі поставити?»

Категорично не сподобався парк представникові «Серпа і молота» Злочевському:

«Парк останется парком. Публика туда зимой не будет ходить. Не каждый будет специально ездить в парк, чтобы посмотреть на памятник Шевченко».

Дайош майдан Тєвєлєва! І центр міста, і огляд тут буде непоганим, бо Миколаївський собор скоро знесуть.

До речі, Злочевський відзначився оригінальною і вельми логічною пропозицію: коли ми ставимо пам’ятник у центрі, то майдан треба перейменувати на честь Шевченка. Весь трудовий колектив заводу — «за!». А Тєвєлєву щось інше підщукаємо.

Знайшлися, як не дивно, і компромісні варіанти. Найвеселіший — від товариша Вонського: зараз ставимо пам’ятник на Тєвєлєва, як центр міста зміститься — перенесемо Шевченка далі.

Супер-оптимістичною заявою відзначився товариш Конончук:

«Пока памятник Шевченко нужно ставить на площади Тевелева. А лет через 10 мы, наверное, догоним и перегоним капиталистические страны, и тогда мы поставим еще несколько памятников, будем ставить в каждом районе».

Не поставили… Та й геть не всі з учасників того засідання дожили до 1940-го. Добре, що хоч згоди дійшли стосовно місця: майдан Тєвєлєва! Де і була урочисто закладена пам’ятна каменюка 10 березня 1930 року.

А Шевченка у підсумку поставили на Сумській…