Фортеця Харків: зовнішній вал — яким він був і де лишився Колонка
Зовнішній вал Харківської фортеці залишається одним з найменш досліджених її елементів. Оборонна споруда, на зведення якої знадобилося близько 10 років, стала наслідком козачого повстання. Чи був цей вал таким необхідним, як вважав харківський воєвода Лев Ситін, або зводився до зайвого витрачання та ресурсів? Чому навіть після завершення він охоплював Харків лише з трьох боків? Де сьогодні можна побачити його залишки?
Єдиним планом Харкова, де повністю відображено зовнішній вал Харківської фортеці, є той, що був складений інженер-капітаном Іваном Саципєровим у червні 1742 року. Він же склав опис місцевості, форштадту та цитаделі фортеці, а також навів профілі її редутів, валів та ровів. Моє перше знайомство з цим планом сталось у 2005 році, але тоді це була фотокопія, яка не розкривала більшості деталей цього унікального і детального джерела з історії Харкова. Пізніше я вивчав опис, складений Іваном Саципєровим, і лише у 2017 році отримав якісну кольорову фотокопію плану. Власне, тоді я і був здивований наявністю зовнішнього валу, який навіть на 1742 рік мав на окремих ділянках величезний рів та вал. У джерелах XVII століття згадки про нього фрагментарні, іноді це просто фіксація його наявності.
Після того як у березні 1668 року під Харків підходили повсталі козаки на чолі з Іваном Сірком, харківський воєвода Лев Ситін розпочав у 1669 році будівництво рову та валу, які б оточували не тільки фортецю і посади, але і частину найближчих до міста угідь. З точки зору сучасників, це було лише марнуванням часу та зусиль гарнізону та козаків Харківського полку. Однак якщо розглянути описи сутичок біля схожого валу Ізюмської оборонної лінії на кордонах Харківського полку поблизу Таранівки (на той час фортеці Нововалкової), то можна побачити, що кінноті, особливо татарській, було важко перебратись через нього. Підійшовши до валу, татарська кіннота спочатку закидала його фашинником (зв’язками хворосту), а потім — засипала ров землею чи піском. Це все потребувало часу, якого завжди не вистачало. Тож між нападниками і оборонцями зав’язувався бій, який і вирішував, чи перетнуть татари той вал або будуть змушені відступити.
Саме такий вал і вирішив зробити навкруги Харкова воєвода Лев Ситін. Але він лише розпочав будівництво. Роботи продовжувалися за його наступника Григорія Греця і були завершені лише за часів воєводу Осипа Корсакова у 1677-1678 роках.
Новий оборонний вал оточив Харківську фортецю з заходу, півночі та сходу. З півдня місцевість була для кінноти слабопрохідною: піски та заболочені береги протоку Нетеча, подекуди ліси — і самі по собі ускладнювали рух коням і людям. При прокладанні зовнішнього валу використовувалися й інші природні перепони, особливо яри, — це дозволяло зменшити земляні роботи.
Глибина зовнішнього валу становила в різних місцях від 6 до 16 м, ширина рову від 5 до 10 м, висота валу була більше 3 м. У деяких місцях основний вал доповнювали додаткові рови і вали, а навкруги лісових масивів — засіки (зрублені хрест навхрест дерева вершинами в тому напрямку, звідки можливий наступ противника, дрібні гілки дерев видалялися, а товсті загострювались).
Тепер ми можемо пройтись по сучасному Харкову, щоб побачити місця, де понад три століття тому проходив зовнішній вал. Він починався від річки Харків у дороги на Бєлгород і використовував природній яр, яким сьогодні проходить вулиця Героїв рятувальників (колишній Бєлгородський узвіз). Далі вал проходив вздовж сучасних вулиць Манізера та Гіршмана, потім — через сад Шевченка і виходив на місцевість, яка пізніше отримає назву Піски, до берега річки Лопань, де згодом буде побудована Клочківська гребля з млином.
Вал перетинав дві значні дороги: стару Московську та дорогу на Золочів і Деркачі. При них стояли караули, які в разі необхідності перекривали їх кобилінами (дерев’яними укріпленнями із загостреними кілками, які встромлялись у вигляді хреста в товсту колоду). На плані 1742 року цей рів показано заплившим. Він мав глибину понад 3 м і ширину понад 10 м. Вишина валу становила 2,13 м. Єдине місце, де можна побачити залишки валу на цій ділянці — це саме його початок на перехресті вулиці Героїв рятувальників і вулиці Шевченка. Саме цю північну ділянку було побудовано в першу чергу, бо цей напрям вважався найбільш загрозливим і найбільш вразливим для нападу ворожого війська.
Друга ділянка зовнішнього валу була побудована на сході. Вона починалась від піщаної місцевості в районі залізничної станції Левада вздовж сучасної вулиці Миколи Міхновського, і тягнулася до левади навкруги стариці, яку у XIX столітті називали Попове озеро, поблизу сучасної вулиці Військової. Тут вал оточував так звану Захарківську слободу. На плані 1742 року тут показаний рів завглибшки близько 10 м, завширшки подекуди близько 16 м, а вал — заввишки до 11 м. У першій половині XIX століття він слугував кордонами міської смуги Харкова. Цей вал перерізав дорогу на Ізюм і Зміїв. За необхідності дорога перекривалась кобилінами. Залишків цієї ділянки поки відшукати не вдалось.
Найдовший вал було побудовано на третій ділянці. Він оминав широким півкільцем Харків із заходу. Починаючись від річки Лопані у сучасного Різніківського провулку, по сучасній вулиці Кузинській він заходив на Холодну гору, а потім по яру вздовж сучасної вулиці Озерянської виходив на сучасну вулицю Семінарську і по ній тягнувся до відомого у XIX столітті Богомолівського яру (на південній межі Карпівського саду). Його залишки можна побачити на початку Семінарської на куті з Полтавським шляхом. В інших місцях він або заплив, або знаходиться під щільною забудовою другої половини XIX століття.
Хотів би зазначити, що це перша публікація, яка описує зовнішній вал Харківської фортеці, тож було б непогано, якби ті, хто любить нашу старовину, спробували б відшукати можливі залишки в інших, не зафіксованих нами місцях.
«Фортеця Харків» — цикл матеріалів дослідника історії Слобідської України Андрія Парамонова. Читайте колонку автора на MediaPort