На деокуповані території південного сходу Харківщини цивільних пропускають в об’їзд через селище Чкаловське. Шари політичної реклами на облізлих банерах змішалися. Повз гасла «за мир та стабільність» на фронт їдуть вантажівки Збройних сил України, позначені символом контрнаступу — білим хрестом. Про звільнення Балаклії від російських окупантів та зниклих під час окупації жителів міста — репортаж «МедіаПорта».
Слухайте на платформах Apple Podcasts та Google Podcasts
Балаклія: пів року окупації та контрнаступ ЗСУ
Російські окупанти захопили Балаклію на початку березня. Міський голова Іван Столбовий у перші тижні повномасштабного вторгнення залишався у місті. Закликав зберігати спокій та роздавав українську гуманітарку. Допоки 28 березня у мережі не з’явилося відео зустрічі Столбового з людьми.
«Сьогодні повністю Україна вже нічого не дає. Вчора я говорив з керівництвом російської армії, і вони запропонували теж свою допомогу. Це ваше право, брати чи не брати», — сказав тоді Іван Столбовий.
Ще за деякий час мер зник — за даними СБУ, виїхав до Росії і заочно отримав підозру у держзраді. Загарбники і колаборанти почали укріплювати у Балаклії свою владу. Місто із населенням у понад 20 тисяч людей опинилося в інформаційному вакуумі. Заповнювати його почали пропагандисти Кремля. Серед окупантів засвітилися харківські антимайданівці-втікачі Сергій Моїсеєв та Сергій Агарков. Адепти так званої Новоросії зривали таблички українських посадовців в адміністрації Балаклії.
Збройні сили України остаточно звільнили Балаклію 8 вересня. У місті знайшли місця, де окупанти утримували людей. Жителі свідчать про факти вбивств, катування і мародерства. Якими були пів року окупації, розповідає балаклієць Віктор Гіжук. Зараз він вільно пересувається по місту — йде повз площу перед адміністрацією, де на пам’ятнику Шевченку розвивається український стяг — а ще місяць тому сидів в окупації під загрозою виселення. Його будинок був неподалік російського блокпосту і поруч зі стратегічним об'єктом — мостом. Вмовив не виселяти через хвору тітку, яку доглядає родина.
«Просто кажуть: нам потрібен ваш дім. Все, пів години на збори. Так всю вулицю виселили. Пів години на збори — що за пів години взяв, то твоє. Якраз поруч з мостом. Потім наїхали туди танки, два танки стояло, 13 «Тигрів», установки усілякі, стріляли, що вони тільки не робили. Два місяці нас з двору не випускали, не можна було ходити по двору, жили: борошно було, якраз до війни купили борошна, цукор, олія і те, що в погребі. А потім я набрався хоробрості, пішов до їхнього старшого, домовився, щоб і на город можна було виходити. У нас було три тисячі пострілів у день, я підраховував. 8 серпня десь 12 тисяч. От я брав в годину і вираховував. І вони стріляли, у нас же блокпост там поруч... Вони стріляли по селах. Розбивали села і розбивали місто», — говорить житель Балаклії.
За спостереженнями Віктора, у частини балаклійців відсутнє критичне мислення, люди або вірять російській пропаганді, або вдають нейтралітет. Він упевнений, до колаборантів не може бути жодних поблажок.
«Під час грози вони (російські окупанти — ред.) по місту били. І чим більше вони б'ють, тим більше наші колаборанти тут на ринку криком кричать, що це б'ють українці... Простий приклад: не пам'ятаю число, під'їхав мінівен, за двором став, я якраз худобу порав, вилізли два вояки, поставили міномет, шість разів відстріляли по місту, по центру. На другий день я дружині кажу: подивишся, що буде ринок робити. Приходжу, весь ринок вищить, що українці обстріляли. Вони настільки пропаганду проводили... Просто мізків немає. Мізків немає — і все, недалекі люди, неграмотні. Нічому вони не навчилися. Від чого нас звільнили? Від пенсій, від зарплати? Від дитячих садків, магазинів? Всіх зрадників потрібно притягувати до відповідальності найжорстокішим чином, щоб іншим не кортіло», — каже Віктор Гіжук.
Викрадені у Балаклії: історія Артема Пилипенка
Скількох людей викрали у Балаклії за час російської окупації, достеменно невідомо. Волонтер Артем Пилипенко — один з тих, кого окупанти забрали майже пів року тому, 21 квітня. Змалку він займався спортом і у свої 46 підтримував форму, мав роботу у Києві, жив у Балаклії, де залишається його мати. В окупації разом із друзями організував волонтерську команду — переправляв з підконтрольної Україні території гуманітарну допомогу у Балаклію, розвозив по місту та найближчих селах молоко.
На своїй машині Пилипенко вивіз з окупації десятки людей — серед них були діти та люди з інвалідністю. Допомагав евакуювати пацієнтів лікарні. Сам виїжджати відмовлявся, ходив до російських військових, щоб мати можливість допомагати далі.
З одного з таких походів — після того, як не пропустили за гуманітаркою — Артем не повернувся. Його автомобіль пізніше побачать у місті із літерою «Z». А згодом віддадуть матері розбитим.
«До нього ходили, перевернули усе, забирали. Машина його, Mitsubishi срібляста, їздила вже з «зеткою» скільки місяців, але досі не знаємо, де він і шо він», — говорить балаклієць Віталій Жучков — друг Пилипенка. Разом вони возили продукти в окуповану Балаклію.
«На молокозаводі брав молоко і своєю машиною возив. І до лікарні, хворим, і медперсоналу, який не годували, коли медперсонал сидів там безвилазно, тому що рух по місту було припинено... Через усі блокпости з усіма домовленостями, я знаю, тому що зв'язувався з ним, коли він каже: цілу машину набрав, мене росіяни розвантажили, бачте, їм жрати нічого. Я розвантажився, все заново взяв. Через Донець, через Андріївку привозили гуманітарну допомогу, він усіма правдами-неправдами, переправляв її у Балаклію, до дитсадка «Ромашка» біля свого дому, за допомогою дівчат, приятелів, роздавали гуманітарну допомогу. Людям давали поквартирно, поадресно була доставка, всім, кому можна, він допомагав. Думаю, за це і поплатився.
Вчергове його не випустили, він пішов до комендатури, випустили, на другий день приїхали до нього з обшуком, потім забрали машину, потім мамка ходила, але так з того часу і не випускали. Де він, що з ним? У Балаклії і в поліції катівня була, і у водоканалі у селищі в підвалах тримали: вдень копали окопи, а ввечері над ними знущаються, током. У мене товариш, який теж допомагав нам у волонтерстві, йому пробили склепіння черепа прикладом, написали у куп'янській лікарні, епікриз — численні опіки на тілі. Це його струмом катували упродовж тижня, а потім не давали забрати тіло. І за те, щоб забрати тіло, на постах його жінці довелося заплатити понад 8 тисяч гривень, щоб просто забрати тіло. Отакі у нас визволителі у нас були», — розповідає Віталій Жучков.
Окупанти вдерлися до квартири Артема з обшуком, викрали мисливську зброю, комп’ютер, телевізор, влаштували безлад. Деяких здавали самі місцеві, каже Віталій Жучков. Окупанти влізали до квартир і забирали цінне майно.
«Просто були проросійські інформатори, які казали, що тут люди не живуть, цей служив в АТО, у цього був магазин, у цього пара квартир, у цього є гроші, у цього була машина така. Красти-красти, як монголо-татари гребти собі майна», — перераховує Віталій.
Мати Артема Людмила Пилипенко переїхала з приватного будинку до квартири сина.
«Мені ж сусіди одразу: у тебе гості (окупанти — ред.)! Я одразу ж сюди. Прийшла перший раз подивилася, я в жаху була... фотки вам покажу», — розповідає Людмила.
Після затримання вона щодня ходила до комендатури окупантів.
«Дізналася, як? Я була у приватному дворі. Приходить хлопець якийсь, стукає у хвіртку. Я виходжу. «Ви мати Артема?» Я кажу: так. Каже: «Мене зараз звільнили, я 5 діб просидів у ментівці... Живу у Вербівці, нога на протезі». І каже: «Йду пішки, спеціально сказати, що з Артемом сталося». Каже: «Він днів п'ять побуде і все, не переживайте». Я начебто і заспокоїлася несильно. Але ввечері вже не стала йти туди...
І я щодня зранку ходила, до двох годин — я там, у мене дві палки, я стукала по воротах, там стояли «ЛДНР». Скажіть, він тут же? «Ні, у нас його немає». І все... «Ми ніякого обліку не ведемо». Ну як це так? Вже і зміна помінялася, і вони до «Аптеки-90» перейшли, там були, зробили балаклійський райвідділок. А я вже зла була, кажу: я не бачу тут жодної балаклійської морди!
Огризнутися він (Артем) міг, тут я не сумніваюся, що він міг послати куди подалі, але бандитськи він не налаштований ніколи не був. Апаратура, телевізор здоровий знятий, на кухні стояв комп'ютер, шик-блиск, такий стояв хороший, рушницю. Забрали. А так, я позабувала вже все...».
— Ви писали заяви?
— Я заяв писала штук сорок, коли росіяни були. Щодня, як тільки черговий, починає допитувати від і до. Я писала. А зараз вже ці сказали написати — я ж до вас зателефонувала на гарячу лінію, навіщо знову маю писати?
«Я думаю, що живий. Я думаю. Хотілося б так. Він мені снився кілька разів. І останній раз я бачила його, начебто він зайшов і у нього від коліна кістку білу видно і червоне м'ясо, наче як обрізане. І я кажу, Боже мій, що з тобою зробили? Йди, синку, полежи, а я зараз їсти приготую. Я пішла на кухню, прийшла, а його нема. І так щодня, щоночі, я лежу і його укриваю, наче він маленький. Укриваю, зранку встаю, а кого ж я укривала? Нікого немає. Отаке передчуття. Що я можу сказати? Плачу вдень і вночі».
У пані Людмили є старший син, громадянин Росії, полковник у відставці. Йому відомо про викрадення Артема, але залучати його у процес пошуків і визволення мати не хоче.
«Я не хочу! Навіщо? Йому ж теж не 17 років. Переживу. Це моє. Не хочу ні з ким розмовляти! Ви мені не допоможете! Будете мені там радити: тримайся, бережи себе. Навіщо мені це треба? Дізнавач [окупантів] мені сказав, дня за чотири до того, як вони втекли: у мене лист, він у руки не дав його. Попередньо, що він перебуває у Луганській області, місто Старобільськ. Там тюрми, начебто десь там. От я лист посилаю, я кажу, дайте мені лист, я надішлю сама. «Ні!» По шпалах понесу його! Поїзди не ходять. На чотирьох полізу, це моя дитина, я маю до нього дістатися».
Мати Артема Пилипенка береже фотографії сина. На одній з них він на спартакіаді.
«Я росіянам показувала: «В руки вам не дам, але покажу, хоч ви нас і ненавидите, але подивіться». З нашої «єрундової» Балаклії, ну я гірше виразилася, мій Артем несе український прапор».
Віталій Жучков продовжує справу Артема Пилипенка. Цього дня його волонтерська команда везе пакунки з продуктами у село Довгалівка, де на них вже чекають десятки людей.
«Ми всі за Артема переживаємо, усі його любимо, це дуже близький товариш, усе життя ми з ним, і у спорті, і у всьому! Не хотілося б навіть думати про негативне», — говорить Жучков.
Історію викрадення балаклійців Василя Малети та Артура Сіренка читайте у другій частині матеріалу.
