«Поверніть наших дітей»: як батьки шукають викрадених окупантами у Балаклії

Після повномасштабного російського вторгнення жителі Балаклії Артур Сіренко та Василь Малета не поїхали з міста. Разом вони займалися ритуальним бізнесом і частину прибутку витрачали на закупівлю гуманітарної допомоги. За місяць після окупації Сіренка та Малету викрали. Востаннє їхній мікроавтобус бачили, коли за кермом їхав російський окупант. Про життя у несвободі, втрату близьких та поневіряння у штабах загарбників «МедіаПорту» розповіли батьки викрадених чоловіків. 

2 квітня окупанти викрали сина Тетяни Малети Василя, 12 травня внаслідок обстрілу загинув її чоловік Володимир. 

«Чекали на Василя щодня»

Чоловік був у дворі. Зненацька почався обстріл. Коли прильоти десь далеко, ти це чуєш, а коли відбувається приліт, ти його зовсім не усвідомлюєш. Я була на городі і опинилася в епіцентрі уламків, коли земля підіймається вище неба, ти весь в пилюці і не знаєш, що тобі робити. Думка — це секунда. Що робити? І просто мозком розумієш, що єдиний шанс врятуватися — тільки впасти. І я упала. А чоловік був за двором, на вулиці, я його не бачила. Коли обстріл припинився, я побігла у двір, до хати. У нас пробило дах, весь обстріл прийшовся на наш двір. Дах пробило у трьох місцях. І коли я прибігла у садок, побачила, як він лежить… Він вже не реагував, він не зрозумів, що сталося. Якби він упав, можливо, він би залишився живим. Уламок був вище серця. Але він бачив, що я на городі, він, мабуть, хотів до мене — рятувати мене. І загинув.

У січні ми відсвяткували його 60-річчя. Він був дуже комунікабельним, дуже добрим, він такий, як Вася. Сходиться з людьми дуже швидко… Василь зник 2 квітня, а чоловіка вбили 12 травня.

Ми з чоловіком чекали на Василя кожен день. На вулиці, на лавочці, обстріли, ми виглядали, що він повернеться, я в хату чоловіка не могла затягнути. Говорила: «Ходімо». А він його чекав щодня, допоки комендантська година… Я могла хоч поплакати, а він мало коли плакав. Усе в собі, дуже його чекав, дуже переживав. І морально, емоційно йому було дуже тяжко. 

Окупація і викрадення

2 квітня Артур Сіренко та Василь Малета мали розвезти гуманітарну допомогу і поїхати на поховання, розповідає батько Артура Віктор. З початку війни він спостерігав за розвитком бойових дій з вікна власної квартири. Бачив, як російські окупанти обстрілювали села навколо Балаклії та саме місто, як облаштовували позиції поруч із будинком та займали будівлі у місті. Серед окупантів були чеченці та буряти. 

Артур — керівник ритуальної послуги, Василь — його товариш, у нього працював, приймав замовлення, оформлював замовлення. З початку війни ходили до військкомату: військкомат зачинений, поліції також не було, але окупантів ще не було, вони стояли в Яковенковому, і в місто ще не зайшли. Пішли в адміністрацію, нам сказали, їдьте в Ізюм, там тероборона, туди і записуйтеся. Але Ізюм від Балаклії — 40 км. На той час транспорт вже не ходив. [Балаклійський міський голова] Іван Столбовий нам сказав, що тероборона укомплектована. І так ми залишилися у місті. 2 березня зайшли окупанти. Син прийняв рішення залишатися тут, надавав ритуальні послуги. Частину коштів, які він отримував, він направляв на допомогу людям, які живуть у Балаклії, займався волонтерською діяльністю. Останні кілька тижнів не випускали волонтерити неофіційно, вони оформилися офіційно документи.

1 квітня вони привезли з Дінця гуманітарну допомогу, біля школи №2 роздали. 2 квітня Василь приїхав о 8:20 ранку і повідомив про поховання. Вони виїхали на площу Казмірука, дороздали гуманітарну допомогу. І з того розслідування, яке я провів, мені відомо, що о 9:20 їх зупинили рашисти. Є свідки, їх в поліції вже допитали. Одного з хлопців вдарили, кого вдарили, я не знаю, у другого забрали телефон. Що особисто я бачив? В районі прокуратури по вулиці Жовтневій їхав автомобіль сина, десь о 9:40. Я підійшов ближче до дороги, хотів помахати йому, але за кермом уже був рашист, у п’ятнистій формі і балаклаві. Їхав дуже швидко, повернув у бік окружної — і більше ні хлопців, ні машини ніхто не бачив. 

В окупованій Балаклії працювало близько чотирьох ритуальних компаній. Керівниця однієї з них, за словами місцевих, активно співпрацювала з окупантами, стала «керівницею усіх підприємців у районі» і «керівницею моргу». Батьки Артура Сіренка не виключають, що вона могла сприяти викраденню хлопців, які становили конкуренцію. Хоча після викрадення пропонувала допомогу у пошуках, які ні до чого не призвели, а потім виїхала за кордон.  

Він займався пам’ятниками. І вона теж займалася пам’ятниками і похованнями. Дуже багато людей до нього зверталися. Але це догадки, що вона могла бути причетною. Версія. Це поліції потрібно працювати. Артур ні з ким не конфліктував, багато допомагав. Я за цей час, скільки його немає… (плаче), думав, що я його знаю, а я його не знаю.

Артур товаришував з Артемом Пилипенком (викрадений окупантами наприкінці квітня — ред.). Живемо в одному будинку. Артур встановлював пам’ятник його батькові, так і познайомилися. 18 квітня під’їхав Артем до нас, він займався гуманітарною допомогою, возив молоко, ліки людям, і каже: спілкувався з російськими окупантами, сказали, 19 квітня пообіді випустять хлопців і автомобіль віддадуть. 19 числа ніхто не зателефонував, ніхто не приїхав. Увечері я зустрів під домом Артема, він каже: я не розумію, сказали, віддадуть, а не віддають. Я запитав, з ким він розмовляв? Він сказав: з «Туристом», це кличка одного з ФСБшників, який займався полоненими, був головним…

Ми прийшли з дружиною з ним поговорити. Артем під’їхав. Він спочатку покликав Артема, потім дозволив нам. Дружина сказала: ти не йди, я сама спілкуватимусь. Вона пояснила йому всю ситуацію, чим він займався. Він каже: я знаю, що ви нас називаєте орками, я знаю, що ваш син був коригувальником! Дружина каже: та він вночі спав без задніх ніг. А той відповідає: він був коригувальником, ми його заарештували. 

Кілька днів поспіль батьки Артура ходили до окупантів, безрезультатно. Пізніше «Турист» мимохідь сказав, що затриманих вивезли до РФ. Водночас інший російський окупант розповів, що хлопців тримають у райвідділку. 

Із усієї інформації, яка у нас була: хлопців у райвідділку взагалі не було. Були чутки: то там забили, то там розстріляли. Починали телефонувати, з’ясовувати: хто почув, хто сказав, звідки це пішло? Розводили руками, це не ми, це не я. В результаті інформації нуль. Є догадки. На той час, коли окупували місто, дуже багато луганських було. Вони самі не розуміли, хто, де і за що відповідає. На постах стояли росіяни, буряти там десь під містом стояли, по місту зривали замки з квартир, магазинів, банкоматів… Людей били, хто не подобався, було дуже небезпечно.

Усі чутки я перевіряв. Усюди, по всіх постах, які були в місті Балаклія та навколо, я особисто обійшов і у кожного запитав: бачили вони хлопців чи ні. Усі катівні, у Вербівці у школі, у Лагерях у школі, у клубі, на Борщівку, як їхати, Підсобне, АТП, горгаз, енергозбут… Райвідділок, прокуратура… Обстрілювали місто вони самі. І роздували інформацію, що це українські війська бомблять. Багато мешканців Балаклії у це вірили. Багато хто змирився з тим, що вони тут надовго. 

Було відчуття, що про нас забули. І вони тут і паспорти почали роздавати, люди на роботу влаштовуватися, пенсії оформлювати… Морально нам було дуже важко. Є жителі, яким пофігу, яка влада. Це ті, хто жив собі, як у Христа за пазухою. Пішов, 10 тисяч отримав. Тут взяла гуманітарку, там взяла! — описує настрої деяких балаклійців Віктор Сіренко.

У кого нікого не вбили, у кого будинки були цілі, розумієте? — додає Тетяна.  

В окупованій Балаклії батьки викрадених виходили з протестом на площу перед адміністрацією. Намагалися привернути увагу і поінформувати жителів про те, що відбувається у місті. Тетяна каже: їх відмовляли, а окупанти залякували розстрілом з боку ЗСУ. Коли батьки стояли на площі з плакатами, кілька людей приєдналися. А коли під’їхала бронемашина окупантів зі зброєю, ці люди перепросили та пішли.

Окупанти боялися, що ми тут зберемо навколо себе масу народу, які підтримають нас, але народ нас не підтримав. Хоча підходили, людей шестеро було. 

Віктор Сіренко припускає, що Василь та Артур можуть бути на Луганщині.  

Дуже багато луганських було. Тричі підходили за машину питали — дуже подобається машина. Я кажу Артуру: «Може, виїдьте?» Він відповідає: «Бать, ну поб’ють, ну заберуть машину…». Ніхто ж не знав, що у них в голові! Це ми зараз розуміємо. Єдине що: ми живемо зараз тільки надією, молимося і віримо, що вони можуть бути на Луганщині. Старобільськ, там СІЗО. 

Але жодної підтвердженої інформації про місцеперебування Артура Сіренка та Василя Малети у батьків немає, продовжує Тетяна Малета. Віктор згадує: багатьох затримували і за два-три тижні відпускали. Батьки викрадених намагалися дізнатися інформацію з Луганщини, але «люди там дуже залякані», каже Тетяна. 

Наших ніхто не бачив, ніякої інформації. Хоч би що-небудь! — говорить Тетяна Малета. 

Фактів немає, тому ми живемо надією і молимося і віримо, що все буде добре. Один одному допомагаємо, — додає Віктор Сіренко.

Інформацію про викрадених батьки передавали і до місцевої влади, і до поліції, і у «Червоний Хрест». Якоїсь підтримки, наприклад, психологічної, вони не отримували і намагаються справитися з емоціями самотужки. 

От я дзвоню Віктору, він завжди: як скаже, мені полегшає. Віримо, молимося, не слухаємо нікого. Може, люди спеціально нам кажуть, що їх немає. Я не знаю. Я вважаю, якщо у тебе немає ніяких фактів і ти точно не знаєш цього, то не треба казати людям, які вірять і чекають на них, що їх немає вживих. Ми просто просимо допомогти їх знайти, тому що ми зі свого боку зробили все, що могли, — каже Тетяна Малета. 

«Зберігати спокій, не панікувати» 

За інформацією Олега Котенка, Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, станом на кінець вересня заведено понад 13 тисяч справ з розшуку зниклих безвісти громадян України. Першочергово рідним зниклих безвісти необхідно звернутися із заявою до поліції. Близьких можуть направити на здачу зразків ДНК, розповіла «МедіаПорту» регіональна координаторка з питань безвісти зниклих з особливих обставин по Харківській області Альона Лучинська.   

Це наразі необхідна процедура, дані вносяться у загальну базу та є важливим доказом по кримінальній справі. Після першого етапу потрібно обов’язково звернутися до Національного інформаційного бюро за номером 16-48. Таким чином держава веде облік безвісти зниклих. Третім етапом родичі можуть звернутися до Офісу Уповноваженого з питань зниклих безвісти з особистих обставин за номером гарячої лінії 0800339247 або до Координаційного штабу за місцем проживання зниклого безвісти (контакти регіональної координаторки Альони Лучинської: 0999136000, 0680596890). Головне — зберігати спокій, не панікувати і дотримуватись порад від державних органів та координаторів.

Координаторці відомо про 70 звернень щодо зниклих цивільних на Харківщині, які надійшли з початку повномасштабного вторгнення.

Звернення надходять частіше після деокупації. Наразі серед цивільних з Харківщини маємо близько 70 звернень за весь час з моменту повномасштабного вторгнення. Робота з пошуком цивільних трохи складніша, ніж з військовими. Взагалі цивільних повинні відпускати без обміну. Вони є заручниками, а не обмінним фондом — бо якщо говорити саме про обмін, то тоді нам треба мати цивільних росіян, що є нонсенсом. За даними, які зараз в мене на руках, одного цивільного вдалося повернути до родини. Тож працюємо над пошуком інших надалі. 

З представниками окупованих теріторій (росія та псевдореспубліки) Уповноважений контактує лише по справі обміну тіл. З питань обміну полонених з ворогом комунікує Головне управління розвідки (ГУР).

З родичами, які до нас звертаються, намагаємось підтримувати зв’язок, пропонуємо також гуманітарну підтримку. Щодо зустрічей — їх ми також проводимо в онлайн та офлайн-режимі разом Уповноваженим. Часто родичі зтикаються з перепонами і низкою запитань у ході розслідувань — тоді ми проводимо зустрічі, всіх слухаємо і намагаємось знаходити рішення.

У жовтні Координаційному штабу з питань поводження з військовополоненими вдалося визволити з полону окупантів 108 українок, серед них були і цивільні, у тому числі ті, кого представники самоназваних республік ув’язнили до повномасштабного вторгнення за «шпигунство» або «занадто проукраїнську позицію».