Наша дочка Софія, 2р. 9м.
–
Софійка,
ти була в цирку?
–
Так.
( очі опустила вниз і соромиться)
–
А що
тобі найбільше сподобалось?
–
Я!
Бабуся просить:
–
Софійка,
розкажи мені, будь ласка, що там в цирку було цікавого.
–
Нууу…
спочатку було багато світла, а потім зразу прийшов лев…
Лежить на дивані
між татом і мамою. Звертаючись до тата:
–
Ой,
ой, ой… яке в тебе вушко ( гладить ручкою вухо)
–
Ой,
ой, ой .. яке коротке волосся (гладить ручкою волосся, а тато тихо мліє ))) )
це тому що ти – хлопчик..
Повертається до мене:
–
а в
тебе довге ( також гладить)
–
А я
хто? – питаю ( хочу почути логічне „ А ти – дівчинка”)
–
А ти
– мама …
Тато вчить:
–
Софієчка,
я – хлопчик, а мама – дівчинка, а бабуся…
Не встигає продовжити, бо дитина летить до бабусі з криком „Ти хто?”. Через
дві хвилини прибігає: „А бабуся – собака!”
Я регочу і випадаю з виховного процесу, а тато мужньо продовжує: „Софієчка,
є тварини і є люди. Собака – це тварина, а ми люди. Мама людина, тато людина,
бабуся – людина. Всі ми – люди.” Манюня не витримує: „ Я тоже – Люда!”
–
Хороша
в нас бабуся!
–
А чим
така хороша?
–
Не
п’є, не курить…
Ще десь півроку тому, коли тільки почала складати довгі речення.
Приходжу з роботи. Підбігає, цілує і просить;
–
Дай
мені йоблик!
–
!!!
–
Дай
мені йоблик!
Дивлюся на бабусю з німим запитанням. Та, зітхнувши:
– Це бублик.. і якщо вона ще раз попросить його в мене на вулиці, я не
зможу з нею вийти гуляти.
Іде біля
під’їзду. Доросла компанія п’є пиво і курить. На весь двір:
–
А
великі йобці курять.
–
Тссс,
дома розкажеш.
–
А
великі йобці курять. (ще голосніше)
В принципі, вона навчиться говорити „хлопці”, але ж яка інтуїція!