Андрухович: «Харків — місто недооціненої культурної спадщини»

Юрій Андрухович — картограф від літератури. Його творчість останніх років, література то чи музика, можна назвати своєрідним посібником. Географія спогадів письменника та міфологія його міст малюють перед читачем карту, яку хочеться досліджувати та відчувати.

В останньому на сьогоднішній день романі Юрія Андруховича «Лексикон інтимних міст» було 111 міст. Серед них і Харків:

«Судячи з ландшафтів, саме тут мали б народитися панк-музика, поезія відчаю та пролетарська меланхолія… Харків — це автентика. Це такий трагічний музей, де все можна помацати руками. Тільки на них щось обов’язково поналипає».

Днями Юрій Андрухович разом з польським гуртом Karbido презентував в Харкові альбом Atlas Estremo. В ньому тринадцять пісень, кожна з яких про окреме місто. З кожною наступною піснею слухач рухається все далі на схід — така собі музична подорож. Східноукраїнський тур з презентацією нового музично-літературного проекту почався з Харкова. 

Маючи нагоду, «МедіаПорт» спитав «патріарха сучасної української прози», яким йому уявляється місто. Про Харків минулий і теперішній — Юрій Андрухович.

***

Вперше в Харкові я опинився вже після Радянського Союзу, тобто місто я почав відвідувати вже в зрілому віці. Я тоді вже був знайомий з Сергієм Жаданом, і він запросив мене на один з перших літературних фестивалів, який він організовував — «Червона фіра». Це був 1994 рік.

В мене тоді була така особлива пригода, пов’язана з цим першим приїздом. Один з поетів «Червоної фіри» Ігор Пилипчук вихопив мене з фестивальної компанії і став мені показувати центральні місця, які було дуже важливо з першого разу побачити. Передусім, оскільки ми літератори, то це був будинок «Слово». 

Він звернув мою увагу на кватирку помешкання, де жив Хвильовий. Власне ця кватирка була відкрита з його робочого кабінету, з якого і мав би пролунати цей постріл. Тому з першого разу про Харків в мене склались враження як про місто, де можна дуже близько підійти до тієї автентики 30-х років, усіх тих катастроф. До велетенської культурної спадщини, яка в нас значною мірою невідома, недооцінена. Це була можливість пережити і відчути цю автентику на дотик.

Але, скажу, що я з великою неохотою їхав тоді в Харків. Здавалося, чого хорошого можна чекати? Якесь велике, типово радянське місто і навряд чи комусь там потрібні мої вірші. А виявилось, що дуже багатьом людям це дійсно потрібно. І самі виступи були досить успішні. Крім того, було багато таких моментів, які можна назвати за дзенівською термінологією, такими осяяннями.

Популяризувати Харків Курбаса-Хвильового мають, наприклад, сучасні фільми, котрі ставали б блокбастерами і переносили нас в той час початку 30-х. Трошки цього з’явилося в «Поводирі», але там був лише відгомін міста. 

А якби зробити героєм фільму сам Харків, з усіма тими жертвами, Хвильовим та іншими… Мені здається, що все залежить від зусиль індивідуальних, я тільки в них і вірю.

Роль держави важлива, якщо вона на хвилі окремих індивідуальних успіхів зуміє ту тенденцію розгадати і підтримати. Але чекати від самої держави, поки якісь міністерства займуться популяризацією — намарне. Це залежить тільки від людей. Цей процес, як крапля по краплі — у нас достатньо стрибкоподібний розвиток. Нам здається, що нічого не змінюється, але в цей час ті краплі десь крапають, і потім ми раптом бачимо, що щось-таки кардинально змінилося.

В кінці серпня у Львові була письменницька зустріч, було шість німецьких письменників, шість — українських. І організатори з німецького боку запропонували, щоб така зустріч відбувалася щороку, але щоб це завжди було інше місто. І кандидатом номер один на наступне місце проведення був Харків.

Ніхто, не те що не сперечався — усі, з обох боків були абсолютно за. Серед цих німців були такі, які перш за все хочуть бачити Держпром. Вони кажуть, що в 20-ті роки дуже багато об’єднувало Харків з Берліном. В цих містах одночасно відбувалося багато аналогічних процесів, наприклад, в театральному мистецтві. І знову ми топчемося в цьому міфі 30-х років, але з іншого боку, це ж можна зробити брендом. 

Я б не казав, що для Харкова цього достатньо, але це одна з ліній. Просто треба постійно оновлювати прочитання 20-х та 30-х років. І знову ж таки, мають бути речі, які осучаснювали б ті часи. Речі, які б’ють в масову свідомість і змушують людей задуматись про те, що ми ж живемо в феноменальному місті.

Як маленький Дрогобич — насьогодні вирулює тільки тим, що там жив Бруно Шульц і там його вбили. Хоча Дрогобич теж не можна аж так ідеалізувати. Більшість людей там не розуміє, нащо потрібні ці фестивалі. Роблять насправді кілька відсотків активних людей. І це все з часом шириться, як концентричні кола, і вони охоплюють все більшу кількість цих пасивних. Все це еволюційні речі. Але уже багато залежить від пасіонарності одиниць.

В нас дуже заялозили тезу про мультикультурність заходу України. Але це існує в минулому. Тобто це мультикультурність кладовищ — можна побачити, що там були вірмени, німці, євреї, не кажучи вже про поляків. А Харків і сьогодні можна розглядати як європейське місто з ознаками мультикультурності. В людей з провінційним мисленням це викликає спротив — «понаїхали» і т.д. Треба говорити про них, як про людей, які прийшли збагачувати це місто своєю різноманітністю. 

Якщо говорити про сьогодення, то абсолютно важливий чинник — футбольний. Може, в «Металіста» зараз не найкращі часи, але ще рік-два тому вони були улюбленцями всієї країни. Вони створили для міста певний феномен, в сенсі, що довкола цього клубу зґуртувалась спільнота «ультрасів», які дуже вплинули на політичний вибір містян.

Зараз немає відчуття Харкова як прифронтового міста, але є таке усвідомлення. Ситуація ускладнюється ще тим, що це друге за величиною місто в нашій країні. І тому воно будь-якої хвилини може стати ціллю агресора. 

Читайте також — Євген Глібовицький: «Харків як символ української травми»; Оксана Забужко: «Культура під час війни», або троянди для Шевельова

Фото Катерини Переверзевої і з відкритих джерел.