Харків як символ української травми

Якби Євген Глібовицький жив, припустимо, у XVIII столітті — він би точно був літописцем того часу, що мандрував собі степами та пив вино з Григорієм Сковородою. Сьогодні Євген Глібовицький є уособленням інтелектуала, якого не тільки чують, але й слухають, що є важливим в час тотальної недовіри в суспільстві та інформаційного шуму в головах.

Експерт з довготермінових стратегій, учасник Унівської та Несторівської груп Євген Глібовицький — один з тих, хто працював над «Візією України — 2025».

Таку назву має масштабна робота Несторівської групи — неформального об’єднання українських інтелектуалів та громадських діячів. Над картою приорітетів для України — Договором Гідності заради сталого розвитку — експерти в різних сферах життя працювали три роки. 

«Ніхто нікому нічого не платив. Кожен вносив свій час, а деколи навіть гроші — на поїздки, чай-каву-тістечка, фліпчарти чи покупку літератури. Інтелектуальна незалежність була ключовою цінністю. Ми не хотіли ні грантової, ні спонсорської підтримки, щоб не узалежнити свої думки чиїмись побажаннями. Працювали переважно в Києві. І пошкодували, що попри присутність в групі людей з Криму і Донбасу, так і не провели вже заплановані виїзні засідання в Ялті та Донецьку», — пояснювали Євген Глібовицький і Ярослав Грицак в лютому, коли презентували «Візію». 

Документ з дванадцяти аркушів, що став результатом роботи експертів, автори вважають концептуальним: 

«Він створює рамки, визначає пріоритети та формулює критерії. Але він не дає детальних відповідей і не є планом дій. Це компас, а не докладно вимальована карта». 

Вихідними Євген Глібовицький завітав до Харкова. «МедіаПорт» вирішив поспілкуватися з експертом. Його роздуми про місто і майбутнє держави — основні тези, пряма мова.

Харків

В мене досі не сформувався образ Харкова. Я часто жартую, що є кілька різних «харковів», які дивним чином вміщаються на одній території. І вони бувають настільки антагоністичними, що стає аж дивно. Для мене Харків є поєднанням слабопоєднуваного. І мій Харків — це місто тих людей, які не належать до харківського мейнстріму. Це Місько Барбара та Світлана Олешко, це Зураб Аласанія і Сергій Жадан. Це та категорія харків’ян, які можуть і прагнуть мислити поза харківськими і поза українськими категоріями.

Харків є символом української травми. Це величезна надія 20-х років, яка була знищена, просто розбита вдрузки. Потім це травма унаочнення, спостереження цього страшного голоду. Те, що ці травми не осмислені та не отримали пояснення, призводить до того, що душі загиблих досі десь ходять між нами і продовжують лякати нас. Ми маємо краще зрозуміти, що тут сталося, маємо зрозуміти — чому це сталося.

Сучасний Харків подібний до Львова десятирічної давнини — ще не має того цілісного образу, яким він може себе презентувати. Тобто воно все в процесі, все тільки формується.

Харків сьогодні — це місто тисяч відчайдушних волонтерів, які показують просто дивовижні приклади. Але це так само Харків, який має ознаки пролетарського міста з розгубленістю і готовністю продавати свою присутність на мітингу. Питання в тому — хто зайде в мейнстрім?

Мені здається, що харківський мейнстрім отруєний пошуком себе в минулому, замість — думання про себе в майбутньому. Кушнарьов, Добкін, Кернес — це люди глибокого минулого. І до того моменту, поки такі люди будуть визначати майбутнє, велика кількість людей буде страждати.

Мій Харків — це місто чотирирічної давнини, коли я сюди приїхав в Ніч музеїв. Все те, чого тут не видно, воно до вечора повилазило з усіх шпарин — неформальні, кислотні, в косухах, подерті, чисті і так далі. Оце був один вечір, коли в мене було відчуття, що Харків вступив в Євросоюз.

Я намагаюсь не створювати для себе фінального образу Харкова, бо я розумію, що це все в процесі. 

Україна

Українці, як котики — вони всі симпатичні, поки малі. А потім, коли доводиться зіштовхуватись з відповідальністю, то постає питання, чи ми далі залишаємося в гаслах, з якими ми провели свою юність, чи ми починаємо тихо вбудовувати себе в систему?

Сім’ї, діти яких треба годувати; хочеться квартиру, машину і так далі. І взамін за це — віддається душа. Тобто, юні українці готові підтримувати хороші гасла, тому що їм за це не треба нічим ризикувати. А старші, з загрозою втратити можливості і не отримати «печеньку», стають паливом для системи корупції. Вони обирають навіть не комфорт, а безпеку. Бо вони розуміють, що система, яка ламала їхніх батьків, може зламати і їх.

Брак критичної маси тих, хто готовий змінити систему, практично спричиняє те, що українці зі східних європейців стають пострадянськими людьми. І оце вбудовування себе в систему проходить неймовірно майстерно. Я бачу цих людей — вони ходять на різні лекції, семінари, вони дуже активні і спроможні. А потім уся ця спроможність іде в систему корупції.

Але система не терпить суб’єктності, система вимагає лояльності. І якщо ти хочеш бути лояльним, то це означає, яким би ти не був розумним, ти мусиш розчинити свій розум в підданості. І оце правила гри вже для двох поколінь, які сформувались в Україні. Якщо ти поза системою і старшого віку, то тобі доводиться мати справу з абсолютно токсичним середовищем. Тобі доводиться щоденні прості завдання виконувати в героїчному порядку. Це втомлює і виснажує.

У нас забагато страху. Це ненормально, але це природно. Страх є реакцією на пережите. Страх примушує весь час захищатись. І постійна спроба захисту вона перетворює кожну людину на фортецю, де ми захищаємо себе, перш за все, емоційно. Надлишок страху і надлишок візантійського досвіду, де немає правил, а є відносини, що замінюють собою правила — такий симбіоз, власне, і формує передумови для корупційної країни, в якій ми і живемо. Клановість, лояльність, статусність — це є компоненти країни, яка пережила глибоку травму в ХХ столітті.

Ми дуже часто дивимось на Майдан, і те що сталось після нього, як на феномен одноразовий та короткочасовий. Почався зовсім інший політичний, суспільний та історичний процес. І він триватиме десятиліттями і він матиме різні фази. Закінчився процес формування нації, почався процес її утвердження, її розвитку.

Якщо судити про Велику французьку революцію, одразу після неї, то ми матимемо зовсім інші враження про те, до чого вона привела. Це не свобода. Це навпаки — диктатура, жорстокість, гільйотина, кров. Потім це імперія Наполеона, а потім друга, третя, четверта  республіки. Аж до де Голля і теперішньої Франції. Тобто, цей процес досі триває. Ми ввійшли в подібний процес в українському контексті. Він набагато більший за нас, тих, хто зараз живе, і я не думаю, що зараз є сенс ставити оцінку. 

Фото: Катерина Переверзева