«Звичайний мужик, вербівський», «головний в нашій банді»: у Харкові судять головного інженера Балаклійського хлібоприймального підприємства

Чоловік із сивиною, який у кайданках під конвоєм проходить до судової зали, — 56-річний Анатолій Дерев’янко з села Вербівка Балаклійської громади. У матеріалах обвинувачення головний інженер Балаклійського хлібоприймального підприємства постає як його самопроголошений керівник під час російської окупації Балаклії. На переконання захисту — перед нами людина, яка попри все дбала про колектив і берегла майно. Вирішити справу Дерев’янка випало Комінтернівському райсуду Харкова.

«Ніхто мене не змушував»

Суд розглядає справу з травня 2023 року. 29 січня — чергове засідання, допитуватимуть свідків. Увага медіа до такої дрібної справи на тлі інших проваджень повномасштабної війни дивує і прокурора, і захисника. Але ні вони, ні обвинувачений, не заперечують проти присутності журналіста. Анатолій Дерев’янко спокійно погоджується на коментар до приходу судді, не категоричний щодо зйомки, більше соромиться — мовляв, не у кращій формі для фото. Пояснюю, що його знімки в мережі — ще гірші. «На ньому там буквально немає обличчя», — підсумовує наш small talk захисник обвинуваченого Сергій Чуб.

Анатолій Дерев’янко працював на Балаклійському ХПП з 2000-х. Під час російської окупації, що тривала з березня до вересня 2022, не виїхав. Після того, як під тиском росіян підприємство залишив керівник, головний інженер продовжував ходити на роботу. Так само чинили й деякі інші працівники. На зберіганні в елеваторі залишалося зерно.

До російської агресії та проблем у бізнесі Балаклійське хлібоприймальне підприємство вважалося одним з найрозвинутіших у районі. До складу агрохолдингу з орбіти «Мегабанку» (визнаний неплатоспроможним у червні 2022 році, перебуває на стадії ліквідації), крім елеватора, входили хлібозавод, млин. Навіть під час окупації на заблоковані рахунки працівників приходили гроші.

«Діяльності на окупантів не було. Була нормальна праця для збереження матеріальних цінностей підприємства, для забезпечення колективу, можна так сказати, гуманітарною допомогою, заробітною платою. Але все це було в рамках українського, наскільки я розумію, законодавства. Ніякої співпраці з російською федерацією не було. Ніхто мене не змушував. Керівництво все виїхало, підприємство було покинутим, але люди були, люди працювали», — каже Дерев’янко.

«Потрібно було якось виживати»

Колеги Анатолія Дерев’янка тепер проходять свідками у справі. Їх допитують у суді за запитом сторони обвинувачення. Деяких вже заслухали на засіданнях у Харкові. Сьогодні запланували відеоконференцію з районним судом. Помічники судді Світлани Ященко вмикають телевізори та налаштовують зв’язок.

— Балаклійський суд, чуєте мене? — секретарка судового засідання перевіряє мікрофон.

Першою на питання прокурора відповідає інженер з охорони праці Лариса Назаренко. Каже, що не виїхала з Балаклії через літніх батьків, які боялися мародерства.

— Скажіть, будь ласка, ви продовжили працювати під час окупації на Балаклійському ХПП? — запитує прокурор.

«Там не продовжував ніхто працювати. Там лише перебували за власною ініціативою декілька хлопців, які, скажімо так, закривали ворота і зберігали зерно. Поруч у нас був новий баночний елеватор, він був розграбований людьми. Нашими людьми, українськими! А наші хлопці, працівники елеватора, за власною ініціативою зберігали майно весь цей період. Я особисто до 19 липня туди не з’являлась», — згадує Лариса Назаренко.

Тим часом окупанти планували відновити роботу елеватора за своїми порядками. Чутки про можливий запуск підприємства дійшли і до Лариси Назаренко. У цьому вона побачила шанс прогодувати сім’ю.

«Ті гроші, які у мене залишились на карті, були заблоковані. Мені потрібно було якось виживати. Жили одним днем. Ми розуміли, що нам треба якось витягнути, і нам, і нашим сім’ям. Ми не знали, коли нас звільнять, але оскільки ми вирішили на деякий час, може назовсім, може не назовсім… Я не можу пояснити, що було в наших головах! Нам треба було якось вижити. А для цього нам треба було десь знайти гроші», — продовжує Назаренко.

Вона згадує перший приїзд на елеватор.

«Там у нас дерево черешні дуже велике. Я рвала черешню і продавала на баночку для того, щоб купити якісь речі, щоб зварити суп чи борщ. Я не вірила у початок війни і не запасалась, як хтось правильно робив: гречкою, сіллю і так далі. Я жила від зарплати до зарплати. І коли «сарафанним радіо» дійшло до нас, що можна і що будуть відкривати… Звісно, я маю вищу освіту, я розумію, що міста Балаклія «Бєлгородської області Куп’янського району» юридично не існувало. Я мала український паспорт, російського паспорту в мене не було. Тому це все була маячня», — каже жінка.

Вийти на елеватор, за словами Лариси Назаренко, пропонували й в обмін на гуманітарну допомогу. Вона пам’ятає, що на загальних зборах був «рижий» — призначений окупантами «головою військово-цивільної адміністрації» Балаклії Юрій Шевченко, громадянин рф.

«Я вийшла теж на елеватор для того, щоб заробити якусь банку тушкованки, для того, щоб жити. Діло йшло в зиму, ми розуміли, що буде нелегко. Один раз ми прийшли всі… Приїхав представник, скажімо так, російської федерації, з якимись помічниками. Він щось нам розказав, що елеватор буде колись запущений… І толком вони не розуміли, що з ним робити, як воно буде і що буде, і пропонували нам вийти для початку робити ремонт у своїх кабінетах», — розповідає Лариса Назаренко.

Лариса Назаренко називає ще один мотив прийти на елеватор. В одному з його приміщень працював інтернет, а її сину-випускнику потрібно було дистанційно вступати до вишу — за спрощеним порядком для абітурієнтів в окупації без складання ЗНО.

«Виник момент, де взяти інтернет, для того, щоб це зробити. У нас на елеваторі був хороший 4G-інтернет. І це якраз співпадає з часом вступу», — згадує Лариса Назаренко.

Вона каже, що не пам’ятає, чи був на зборах за участі незаконного очільника Балаклії головний інженер та в якій ролі там виступав.

«Ми були всі, знаєте, як одна сім’я. Ми не були інженером по охорони праці, керівником і ще… Ми робили все. Ми прийшли і йшли. І слава Богу, що нас не вбили сьогодні… У нас обов’язків як таких не було. Вони самі по собі. Прийняли рішення — жуків травили в пшоні. Зберігали те, що у нас залишилось в елеваторі. Якісь склади заварювали, щоб не покрали. І він [Дерев’янко] як би був головний в нашій банді», — каже Лариса Назаренко.

Цих слів якраз і чекав прокурор.

— Ви у своїх показах приблизно так, як доповіли зараз суду, що Дерев’янко Анатолій Іванович взяв владу у свої руки, тобто почав керувати. Це відповідає дійсності? От я зачитав покази ваші.

«Ну знову-таки він мені не давав ніяких завдань. І він з мене не запитував. Я ж кажу, ми були однією сім’єю. Як рівня… Так, ми десь між собою розуміли, що він у нас головний, не головний… Ми не вважали це роботою… Ми не писали заяв. Ми не виконували своїх завдань», — продовжує Назаренко.

Захисника Дерев’янка цікавить, чи працювало Балаклійське ХПП з російськими підприємцями чи військовими.

«Ні, жодного разу я не бачила Анатолія Івановича з російськими військовими. Він тільки на благо нашого підприємства, тільки з українцями. Він проукраїнський, вербівський, колхозний мужик, вибачте за сленг балаклійський! Ніколи в житті я не повірю, що він колаборант», — говорить Лариса Назаренко.

Наостанок вона повторить це вдруге: «Звичайний, вербівський, наш».

За скляним загородженням посміхається Анатолій Дерев’янко.

Зберігав на елеваторі зерно

Свідок Олександр Глоба махає в екран з Балаклійського райсуду — так вітається з учасниками процесу на початку допиту. Підприємець-одноосібник з Балаклійщини небагатослівний. Прокурору доводиться витягати відповіді зі свідка.

Влітку 2022 року Олександр Глоба віддав не зберігання до елеватора Балаклійського ХПП врожай.

«У мене не було приміщення для зберігання. Мені на два місяці потрібно було здати його десь», — пояснює він.

— Розкажіть, будь ласка, куди ви здали? Які документи складались?
— Ну, подивіться, як воно там називається. Договір і все.

Прокурор посилається на документ, де вказано, що підприємець уклав з ХПП договір 3 серпня 2022.

«Ну, значить, 3-го», — погоджується Глоба.

— Копію цих документів ви дали органу досудового розслідування, так?
— Та я б сказав, що не дав, а в мене їх попросили і не віддали.
— Є ваша заява, що ви добровільно надаєте ці документи…
— Я просив розписку, щоб вони мені вернули його. Але вони не повернули.

Прокурора цікавлять деталі угоди: хто підписував договір та за яких підстав.

— В особі кого?
— Ну, мабуть, директора чи хто там, я знаю, хто там був.
— Ну хто там був?
— Мені дівчата договір давали…
— Скажіть, будь ласка, що з зерном цим зараз?
— Та потім мені його віддали, і то не все. І я наново посіяв. Перечистив і посіяв.
Що залишилося, поросятам віддав.

Олександр Глоба каже, що не бачив, хто підписав угоду з боку Балаклійського ХПП. Але це не сходиться з попередніми показами свідка, звертає увагу прокурор.

«Слідчий вам ставив питання на досудовому розслідуванні: де саме і хто був присутній при підписанні цього договору? Ви пишете про те, що ви піднялись до кабінету Дерев’янка, він особисто підписав вам цей договір. Також дав оригінал тарифів на послуги збереження. А зараз ви змінюєте фактично свої покази», — каже представник обвинувачення.

— Я вам кажу, що мені дівчата давали! Дерев’янка там не було.
— Підпис ваш стоїть в протоколі допиту вас як свідка.
— Ну, значить, неправильно мене зрозумів.
— Треба ж читати тоді, що підписували.
— Та що читати? У мене окулярів не було.

Не згадав Олександр Глоба і якою мовою складали договір: «Я — без поняття».

— Ви з окупаційною владою не співпрацювали, так? — питає вже захисник.
— Ні, звісно, ні.
— Ви коли здавали зерно, чи були військовослужбовці на території?
— Ні, нікого не було. А російська символіка?
— Не бачив, навіть не пам’ятаю, але я думаю, не було.

Анатолія Дерев’янка Олександр Глоба знав: «В одному селі живемо». Бачив його на елеваторі, але стверджує, що не спілкувався. За зберігання зерна підприємець платив не окупантам, а Балаклійському ХПП.

— По цьому ж договору, який ви підписали в період окупації, правильно?
— Правильно. Мені б його ніхто не віддав, якби я не заплатив.

Позиція захисту

Захисник обвинуваченого Сергій Чуб каже, що із допитаних на цей час свідків обвинувачення ніхто не підтвердив співпрацю Анатолія Дерев’янка з окупаційною владою.

«Вони всі підтверджують той факт, що працівники, які вийшли на підприємство, виходили лише з однією метою — для збереження майна. Керівник підприємства, як він сказав, на нього був тиск і він залишив підприємство, працівники залишились самі по собі. Вони бачили, що якщо вони не вийдуть, не організують охорону, якусь життєдіяльність підприємства, його розграбують. Ті підприємці привозили туди зерно не з метою того, щоб росіянам передати або з метою якоїсь господарської діяльності. Вони привозили тому, що інших місць для зберігання не було», — каже захисник.

Анатолій Дерев’янко говорить, що під час окупації елеватор встиг прийняти близько 500 тонн зерна чотирьох місцевих фермерів. І цей врожай, і все, що залишилося до цього, вдалося зберегти.

«Зерно приймали від українських фермерів, все зберегли. І після деокупації його фермери отримали назад. Це невеликі обсяги, всього 500 тонн. Але те, що було з минулих врожаїв, були обсяги здорові, вони всі були збережені», — сказав «МедіаПорту» обвинувачений.

— А документи підписувалися російською?

«Підписували договори з фермерами, у яких ми брали на збереження зерно. З російською стороною ніяких договорів не укладалося. Це були українські договори, ті самі, що у минулі роки. Ми взяли за основу договори минулих років. Звичайно, перевели на російську мову, тому що для проїзду так було краще для фермерів», — каже Дерев’янко.

На питання, як загалом сприймає обвинувачення, Анатолій Дерев’янко відповідає: «Думаю, суд розбереться. Сподіваюся».

Попереду — дослідження доказів

Які докази провини Дерев’янка є у сторони обвинувачення, прокурор коментувати відмовився. Їх досліджуватимуть у суді.

«Це змагальність сторін. На думку прокурора, є склад кримінального правопорушення. На нашу думку, немає, але ж тільки за судом останнє слово», — говорить захисник Сергій Чуб.

Головний інженер Балаклійського хлібоприймального підприємства перебуває під вартою майже рік. Весь цей час захист оскаржує запобіжний захід. Суди не пом’якшують міри, не визначають застави.

Як функціонував елеватор під час окупації та чи вбачають у діях головного інженера колабораціонізм, «МедіаПорт» попросив прокоментувати представників місцевої влади.

Секретарка Балаклійської міськради Оксана Бондар частково застала окупацію, бачила, як діяв Балаклійський міський голова Іван Столбовий, заочно підозрюваний у держзраді, співпрацювати з окупантами не хотіла і коли відчула загрозу для життя, виїхала на підконтрольну Україні територію. «Не вірте нікому, колаборантів багато», — каже вона телефоном. Ситуація в окупованій Балаклії була і справді скрутна, «але ніхто з голоду не пух», продовжує Бондар. Зі слів інших жителів, секретарка міськради знає, що у головного інженера «звісно, були амбіції». Але достеменно про діяльність підприємства та його працівників говорити не береться: «Це приватне підприємство, ми до них ніякого стосунку не маємо».

Начальник Балаклійської міської військової адміністрації Віталій Карабанов каже, що не вдавався в деталі діяльності Балаклійського ХПП: «Зараз там щось працює, щось не працює. Я не готовий сказати. Там був якийсь самопроголошений під час окупації керівник. Хто його призначав? Ведеться слідство. Це більше до правоохоронних органів».

Зв’язатися з керівництвом підприємства «МедіаПорту» не вдалося.

У розгляді справи оголосили перерву до 6 лютого.

Дивіться фрагмент засідання на сторінці MediaPort в TikTok

---

Цей репортаж є частиною серії про воєнні злочини в Україні, створеної у партнерстві з JusticeInfo.net — Fondation Hirondelle.