«Зрівняли все, плачемо»: з Дворічанської громади евакуюються люди
Дворічна Куп’янського району Харківщини — під загрозою повторної окупації. Розширення плацдарму по річці Оскіл і просування російської армії у напрямку селища від грудня 2024 року фіксують аналітики ресурсу DeepState. Російський агресор щодня штурмує українські позиції на Куп’янщині, підтверджують у Харківській ОВА. Про погіршення безпекової ситуації свідчить рішення Ради оборони Харківщини про розширення зони евакуації на Куп’янщині. Що розповідають переселенці з Дворічанської громади?
«Я думав далі сидіти. А вона каже: «Ні!»
Евакуйовані з Кутьківки Дворічанської громади Валентина Рєзнікова та Володимир Бец обживаються у харківському гуртожитку майже місяць. В їхній кімнаті — сумки, коробки, «гуманітарка», є окремий куточок для ікон. На столі — обід, який волонтери привозять переселенцям.
Валентина заносить до кімнати сумку з посилкою від родичів і зменшує гучність телевізора — подарунок племінників. Обидва захищають Україну на фронті.
«Їхня мамка вмерла молодою, у 2015 році. Ми їм за мамку. Один пішов воювати 2016 року, другий 2018-го. Ще в АТО. Я їм двоюрідна тітка і хресна. І вони до нас туляться. Переживаємо за них. Дзвонимо, як можна, спілкуємося. А хто підтримає? Їм у Дворічній хату розбило, вертатися нікуди», — розповідає Валентина.
Володимир дбайливо міряє дружині тиск. Валентина дістає пігулки.
Щільно обстрілювати Кутьківку російські окупанти почали з пів року тому, пригадує Володимир. На евакуації з рідного села наполягла дружина.
«Ми чули, що бахкає, але якось не приймали близько. А як почало у село летіти, за село — тоді так. Почали ховатись. А куди? Якщо зараз така зброя, що й у погребі знайде. Спочатку спускались, а тоді вже від вікон відходили, щоб уламками не поранило», — описує Володимир будні в селі.
Переконливим аргументом евакуюватись для нього стала масова евакуація жителів, у селі майже не залишилось людей і вже не доїжджали волонтери: «Я думав далі сидіти. А вона каже: «Ні!» І правда, як прилетить, сам подумав, не дай Боже, поранить — нікому й допомогти. Будеш лежати й кров’ю стікати».
«Не дай Боже, уб’ють? Поховати буде нікому, ями нікому викопати. Залишилось п’ятеро людей на нашій вулиці. А вулиця довга у нас», — додає Валентина.
Вони спали одягнутими, щоб у разі обстрілу вибігти й сховатися. Коли обстрілів побільшало і односельці почали виїжджати, Валентина взяла телефон волонтерів. Подружжя вивезли з села працівники поліції.
«Поліція двома машинами: в одній ми, в іншій — сусідка з дідусем, 91 рік. Нас вивезли у Куп’янськ. У Куп’янську пересадили в евакуаційний автобус і вивезли [до Харкова]. По полях їхали, нічого не бачили в машині. І хлопці дуже поспішали, тому що дрони, небезпечно. Це у Куп’янськ ми вже в’їхали. Бачили, що Куп’янськ дуже розбитий».
«А куди вертатись? Дім розвалили»
На третій день у Харкові подружжя отримало звістку — на подвір’я влучив російський снаряд. Володимир дістає телефон і показує передане з села відео. На запису — пошкоджений будинок, зруйнований паркан, вибиті вікна.
«Я на це зараз не можу дивитись. Як воно відновлюватиметься і хто його відновлюватиме? А куди вертатись? Дім розвалили. Їхати наново будувати — здоров’я не те. До дочки в Бурлук думали, щоб ближче», — зітхає чоловік.
Змінити на гуртожиток рідну оселю, в яку вкладали усе життя, подружжю було складно, продовжує Валентина.
Трималися за дім і під час російської окупації у 2022 році.
«Через наше село їхала колона танків, дуже багато, стояв гуркіт. Валідолу ми напилися тоді. З сусідкою стали, а вони їхали у нас через город, видно було. Їдуть і їдуть, і їдуть. Лязкіт, запах мастила. Вони ще заблукали, заїхали до нас у ярок, потім виїхали й більше до нас не було», — згадує Валентина.
«Жили дружньо, з сусідкою як сестри»
Валентина з Володимиром разом 30 років. Їй пішов 63 рік, йому — 65, удвох на пенсії. Познайомились у Кутьківці. Коли Валентина приїхала туди працювати, Володимир вже мав свій дім.
«Приїхав працювати у колгосп. Йому дали як фахівцю будинок. Добудовували все життя, удосконалювали. У нас там всі умови, хоч і село було. Корів раніше тримали, поки здоров’я було, свиней», — згадує Валентина.
Під час російської окупації жили з власного городу, іноді їздили через блокпости у Дворічну за продуктами. Дочекалися звільнення: «Думали, що росіяни не прийдуть більше, що буде все нормально. Але сталось, як сталось».
«Природа у нас гарна. Зелено! Квітів насадила. Троянди люблю. Жили дружньо, одне одному допомагали. З сусідкою ми як сестри. Могилки батьків там залишились. Усі родичі лежать. На старості років дуже тягне», — плаче Валентина.
Під час евакуації наприкінці грудня дозволили взяти по три сумки на людину. Крім одягу та посуду, забрали ікони, збережені бабусею у 50-х.
«Пан був у нас, маєток в Отрадному. Бабуся розповідала, що дерева рідкісні у нього були. І він звів церкву. А вже у 1963-му там одна сторожка була, як такої церкви вже не було. Ікони, які вона зберегла, зі мною тепер», — показує Валентина.
На одному поверсі гуртожитку тепер мешкають щонайменше десятеро переселенців з Кутьківки: «З хати в хату ходимо, як вдома».
«Думаю, що наші колись одіб’ють все наше. І буде, як раніше. Мріємо, що відбудують», — говорить Валентина Рєзнікова.