14 серпня 1924 року вийшло перше число газети «Вечернее радио». Тепер її не минає жоден серйозний спеціаліст з історії непівського Харкова: друкований орган Радіотелеграфного агентства України по вінця забитий унікальною інформацією.
Менш відомо про те, що і колектив газети був унікальним. Біографія ледь не кожного її співробітника — готовий сюжет для пригодницького роману. Але навіть на цьому, геть не бляклому тлі, виділяється життєпис головного редактора — товариша Вазонова Дмитра Кириловича. Знати б ще, як той товариш виглядав!
Згідно з протоколом обшуку від 12 серпня 1938 року, герой нашої розповіді мав цілу колекцію «архіцікавих» зображень — 9 фотокарток і 70 негативів. Одначе, у слідчій справі не залишилося жодного. Як і щонайменшого натяку на подальшу долю вилученого: ані акту про знищення, ані акту про передачу. Є тільки згадка, що чекістам дісталися жалюгідні крихти: більшу частину свого архіву Вазонов завбачливо спалив.
А шкода! Портрет Дмитра Кириловича, прикрашений вишитими рушниками, мав би висіти у кожній харківській редакції. Аби свічки під ним запалювали у День журналіста. Як єдиному в історії міста редактору, знятому з посади «за штучне підвищення гонорарів співробітникам». Щоправда, Вазонов і себе не забував: привласнював статті, які розсилалися московським ТАРС по республіканських філіях для обов’язкового оприлюднення. Відповідно, і сам собі гроші за них виписував. Тому і отримав у 1929-му, на додаток до звільнення, партійну догану «за рвачество».
Із відстані у 90 років добре видно, що захмарні, як здавалося декому, гонорари, кореспонденти «Вечернего радио» відробляли добросовісно. Не було у Харкові дірки, куди б вони не пролізли «с «Лейкой» и блокнотом» — базари, вокзали, лікарні, суди, міліцейські дільниці.
Чим не репортерський успіх — піймати в об’єктив рабина, затриманого за… бійку з проституткою? Або ж розповісти читачам про жорстоку сутичку: покидавши на землю мішки з виручкою, гамселили один одного п’яні інкасатори. А заворожені таким видовищем глядачі навіть не намагалися вкрасти покинуті без догляду гроші!
Але вважати «Вечернее радио» «жовтою» газетою, все ж таки, не варто. Швидше, вона була іронічною та завзятою. Та й хто б їй дозволив пожовтіти за часів насильницького ствердження «єдино вірної» ідеології? Постійно інформуючи читачів про найцікавіше, «ВР» встигало і їй віддавати данину. Проте це не врятувало видання від погрому.
Навесні 1929-го позбавили посади не тільки редактора, а й парторга газети. І «за компанію» змінили весь секретаріат «Вечернего радио». Замість «рвачів», які, собі на горе, мали ще й «неправильне» соцпоходження, набрали висуванців-робсількорів. Вони й добили газету: 6 листопада вийшло останнє число.
Зате жив і квітнув її колишній редактор. Масна пляма, поставлена в біографії Вазонова райкомом партії, не завадила йому потрапити до складу радянської дипломатичної місії в Ірані. За екзотичним Сходом настала черга просунутого Заходу: 1932-34 роки Дмитро Кирилович пропрацював у Берліні.
Пізніше, восени 1937-го, сидячи у камері №35 другого корпусу холодногірської тюрми, Вазонов не раз згадуватиме добрим словом Німеччину. В порівнянні зі сталінським Союзом вона здаватиметься раєм:
«В СРСР здуріли на шпіонажі, а в Німеччині можна фотографувати будь-які заводи, мости… Масові арешти проходять тому, що СРСР відчуває свою слабкість, навіть в Німеччині таких арештів немає… В Німеччині все добре і дешеве, а в СРСР — дороге та погане».
Лише в одному Радянський Союз міг дати фору клятим нацистам. Важко навіть уявити, щоб людині, спійманій колись на шахрайстві, дисципліновані німці довірили б наглядати за дотриманням законності. А в нас і не таке проходило! Повернувшись з Берліну до Харкова, Дмитро Вазонов став… заступником обласного прокурора у спеціальних справах.
Як і все, що може здаватися чудом, таке призначення мало цілком раціональне пояснення. Ще в 1924-му Вазонову вдалося провернути найголовнішу оборудку свого життя — оженитися на сестрі Всеволода Аполлоновича Балицького, головного чекіста УСРР. І допоки той був при владі, Дмитро Кирилович завжди міг розраховувати на «хлібну» посаду.
Дивно лишень, що багатолітній шеф наймогутнішої структури республіки, що мала знати все і про всіх, не перевірив біографії «новопридбаного» родича. Після того, як Балицького оголосили ворогом народу, пітніти довелося його колишнім підлеглим.
Співробітники Харківського НКВД були людьми допитливими, але не творчими. Здобутої ними інформації вистачило б на авантюрний серіал. Вони ж обмежилися одним-єдиним смертним вироком. Бо факти, що їх повідомляв про себе Вазонов у різні періоди свого життя, вперто не хотіли триматися купи.
«Член партії з 1918 р.», — значиться у документах Пєтінського райкому, датованих 1929-им. Правдоподібно. Але тоді слід визнати, що більшовицькі осередки існували в болгарських таборах для військовополонених, бо саме там перебував старший унтер-офіцер Вазонов у вказаний час.
Хоча звання майбутній редактор мав невисоке, зате походив з дворянського роду. Це якщо вірити документам наркомату закордонних справ. Та їм суперечать папери Пєтінського райкому: «З робітників».
«Подвійне» соціальне походження гармонійно доповнювалося «потрійним» національним. Народившись в Одесі болгарином, Вазонов встиг побувати і українцем, і росіянином.
А що вже прізвищ собі надбав! Навіть НКВД не змогло розібратися до пуття, навіщо і за яких обставин він їх змінював. Бо жодного папірця не лишилося від тих буремних років, коли Дмитро Кирилович вештався Балканами, плекаючи в душі надію потрапити до червоної Росії. Та все не виходило: то грецьке небо крізь ґрати розглядав, то турецьке.
За словами Вазонова, першу спробу повернутися на Батьківщину він завалив виключно через високу класову свідомість — свою та своїх попутників. Правда, виявив її… Сергій Трифонов. Бо саме під таким їм`ям наш герой потрапив на англійський пароплав, що на початку 1919-го мав доправити додому колишніх російських полонених. Мав — та не доправив.
Після того, як корабель вийшов з Варни, хтось повідомив пасажирам, що їх везуть на поповнення білої армії. Знялася буча — не хочемо воювати проти робітників та селян! — і англійці змушені були повернули пароплав на Константинополь. Так розпочалися для Вазонова півторарічні «підозрілі походеньки по Туреччині».
Харківські слідчі знайшли влучний вислів: саме такими вони й були. Після чергового арешту Сергій знову перетворився на Дмитра, але вже Леонтьєва.
Зміна прізвища відбилася на політичних поглядах його носія. Якщо Вазонову-Трифонову видавалася огидною сама думка про повернення до білої Росії, то Вазонов-Леонтьєв втілив її в життя: влітку 1920-го опинився у врангелівському Севастополі. Визнаний медичною комісією непридатним до військової служби, він пробрався у прифронтову смугу білих, де й дочекався, врешті-решт, «визволителів».
Потім була недовга служба в Червоній Армії і… повернення до Туреччини. Уже перекладачем. Надзвичайному посольству УСРР, що вирушало до сусідньої країни, знадобився знавець місцевої мови та звичаїв.
Здається, тому та іншому в турецьких тюрмах навчали непогано. Бо кар’єра Вазонова-Леонтьєва (прізвище він залишив подвійне) стрімко пішла угору. В 1923-му він уже не технічний працівник — дипломат: радянський консул у Бухарі. Наступного року Вазонова відрядили до Албанії, а 1925-го він опинився в столиці Сіньцзяну Кульджі.
Там сталася неприємна пригода: «Своїм політичним хуліганством Вазонов дискредитував Радянське консульство та загострив взаємовідносини з Сіньцзянським урядом». Так в усякому разі стверджували харківські чекісти наприкінці 1937-го. Що сталося насправді — невідомо. Але саме після Сіньцзяну Вазонов з дипломатичної роботи чомусь перейшов на журналістську.
Судячи з того, як Дмитро Кирилович розпускав язика у холодногірській тюрмі, він був більш журналістом, ніж дипломатом. Легкий, невимушений стиль «Вечернего Радио» відчувається навіть у доносах, що писали на нього товариші по нещастю. Адже щонайменше п’ятеро з дванадцяти «клієнтів» камери №35 були стукачами, і все, сказане Вазоновим, швидко потрапляло до чекістських вух.. Наприклад, таке: «Світова пролетарська революція буде не раніше, ніж за 500 років. А ще за 2000 стане добре жити».
Та це були дрібниці, порівняно з «лекціями» Вазонова про радянське правосуддя. Ось, наприклад, чітке пояснення різниці між «Трійкою» та «Особливою нарадою»:
«І те, і інше — неконституційні судові органи. Вони незаконні. Бо у нас конституція є лише показним товаром для закордону… «Трійка» судить за матеріалами, здобутими шляхом вибивання. Тобто, такими, які не можуть іти до суду. І для того, щоб справа не розвалилася, її пускають на «Трійку». «Особлива нарада» судить на підставі агентурних матеріалів, справи, формуляру чи агентурної розробки».
Завдяки стукачам, що доносили на колишнього редактора, майбутні історики отримали опис процедури виконання смертних вироків у Харкові часів «єжовщини». Вазонов як заступник прокурора у спецсправах спостерігав за нею неодноразово і… задовбав своїх співкамерників страшними оповіданнями! От вони й здали Дмитра Кириловича...
Свідчення Я.С.:
«Вазонов розповідав про це чи не кожного дня… Якщо арештованого викликають об одинадцятій ночі з речами, це значить, що його розстріляють. Так беруть на розстріл. Перш, ніж посадити в машину, зв’язують арештованому руки і везуть в Управління НКВД на Чернишевську. Там, коли привозять, зразу ведуть до підвалу, змушують дивитися у певному напрямку, а тим часом стріляють у голову. Потім обмивають водою, кидають у машину і вивозять…
Я, як прокурор, допоки не констатую смерть, акту не складають. А як тільки констатую смерть, зараз же складають акт та вивозять».
Врешті-решт Дмитро Кирилович добалакався. Окрім сімейного зв’язку з «ворогом народу зрадником Балицьким» та низки контактів з підозрілими людьми, шкоду від яких, до речі, так ніхто і не довів, Вазонов отримав уже цілком реальне звинувачення — «контрреволюційну агітацію». Ну, і, зрозуміло, «розголошення фактів про роботу НКВД».
17 лютого 1938 року його розстріляли. За постановою «неконституційного органу».
…Газети, що була б хоч трошки схожою на «Вечернее радио», у Харкові більш ніколи не було.
Непом народжена, з ним і загинула.
