«Зловити кайф» у Близнюках: як на Харківщині приймали прем’єру фільму «Люксембург, Люксембург»

Геннадій Король носить флісову кофту хакі з вишиваним візерунком на комірці. В його кабінеті — щонайменше чотири предмети у національних кольорах. Колишній вчитель і директор школи очолює селище з 2006 року. Замість крейдяної дошки у кутку його кабінету стоїть фліпчарт, куди селищний голова записує оперативні та стратегічні задачі. Термінологія, як на фронті, де близнюківський голова був вже двічі — спочатку в АТО, після 24 лютого 2022 — як оборонець в ході повномасштабного російського вторгнення.

Близнюки оминули обстріли, тут чули вибухи у сусідніх громадах. Селище починається з банера із провідником ОУН Степаном Бандерою і продовжуються вулицями з українськими прапорами на стовпах і фасадах.

«Ми дуже довго були занадто толерантними, хворобливо толерантними. І ми дуже довго мовчали про своїх героїв. А так не має бути, і ми за це врешті-решт поплатилися. Люди мають право знати своїх героїв. Тих, хто не продались, боролися за Україну, страждали і гинули», — пояснює Геннадій Король.

З 2014 року громада втратила 40 захисників, 26 з них — лише за рік повномасштабного вторгнення. Пам’ятні знаки та фотографії загиблих на фронті земляків встановлені у сквері поруч з селищною радою. Знаючи про потреби сімей військовослужбовців, голова задумав упорядкувати систему їхньої підтримки на базі місцевого центру соціальних послуг.

«Ми вносимо зміни у штатний розпис, щоб на постійній основі був спеціаліст. Потрібно вникати у кожну проблему сім’ї, з розумінням, щоб їм порадити: отак не робіть, ми вам допоможемо, отак буде дешевше, поки що не купляйте, відкладіть кошти на дітей. Це має бути не прямий вплив, опосередкований, дуже дружній, щоб не викликало негатива. Але багато сімей військовослужбовців потребують саме консалтингових послуг», — дійшов висновку Король.

«Буває так, що побратими дзвонять і кажуть: там у жінки дров немає. Я розумію, що це ситуація організаційної безпорадності. Це не тому, що їх ніде брати або немає коштів. Для того і потрібна влада, щоб опікуватися і допомогти людям організуватися. Ми когось не охопили і дізнаємося про це випадково. А боєць за характером не піде просити», — продовжує він.

З початку повномасштабного вторгнення Близнюківська громада, що складається з 96 населених пунктів із населенням близько 17 тисяч людей, прийняла понад 5,5 тисяч переселенців. Сюди їхали з Ізюма, Барвінкового, Слов’янська, Краматорська, інших міст Харківщини та Донбасу.

«Близнюки логістично так вдало розміщені. Ми рівновіддалені від Донецька, Дніпра, Харкова. У нашому селі Морокине навіть знак стоїть — 127 км — Донецьк, Дніпро, Харків», — розповідає селищний голова.

Громада готова і далі приймати переселенців, хоча резерви житла закінчуються, визнає Геннадій Король. Телефон голови загальнодоступний, і тільки під час розмови дзвонить тричі. Найчастіше голову питають про житло.

— У середу я постійно на місці, — відповідає телефоном Король.

Якби під час опалювального сезону російська армія знищила теплоенергетику, у Близнюках були готові приймати і харків’ян, і лозівчан, розповідає голова.

«Ми підготували місця, є дитячі садки. Найбільше переселенців живуть у приватних будинках, є і квартири. Власник отримує компенсацію за те, що люди здають у найм це житло», — пояснює Король.

«Ресурс майже вичерпаний, але зараз ми перейшли на власників, які у перспективі хочуть продавати житло. Близько 1 млн грн на сесії виділяємо на придбання житла для вимушено переміщених осіб. Його отримують ті, хто має намір залишитися тут і працювати, створювати бізнес. Так, власником все одно є громада, але якщо сім’я проживе тривалий час, то є процедура переведення з власності громади», — пояснює Король.

Переселенцям, які потребують матеріальної допомоги на лікування, у громаді надаватимуть від 5 до 15 тисяч гривень. Водночас голова переконаний, що ВПО — не бюджетний тягар, а людський ресурс для розвитку громади.

«Вони навіть самі не розуміють, що потрібні, що їх чекають. Я завжди боюся виростити у громаді споживчий настрій: «ви нам дайте», «ви нам зобов’язані», «а нам положено». Перше, що ми питаємо: «А що ви вмієте?» Якщо розмова піде у правильному руслі, і людина себе запропонує, наступна фраза: «Допоможіть нашій громаді стати краще», — каже голова.

Геннадій Король найбільше хоче втримати у селищі нових активних людей. Шкодує, що деякі з них вже поїхали у великі міста — Харків, Дніпро. І бачить в цьому свій промах: не встиг вчасно дізнатися і поговорити.

«Якщо вам потрібен інструмент, знаряддя — будь ласка. Приміщення? Будь ласка. Якщо хочете відкрити свій бізнес, будь ласка, але принесіть свій досвід. Є розбиті міста, той же Бахмут, ми вам все запропонуємо тут. Людський капітал — це найважливіше, але треба бути відвертим, що це ще й кошти. Навіть якщо це державна допомога, то вони ці кошти залишають нашому близнюківському бізнесу, який потім свій 5%, чи якийсь інший відсоток сплачує до нашого бюджету, і колесо крутиться», — говорить Король.

Близнюківська громада «прийме будь-яку кількість спеціалістів», переконує голова.

«Людина не має якоїсь професії, але раптом вона може стати озеленювачем? Можливий інженер, електрик, зварювальник? Нам не вистачає робітничих професій — муляри, будівельники. Якщо говорити про умови, то у нас досить значні премії. І у нас не вистачає людського капіталу, нам потрібні трактористи, електрики, інженери, працівники благоустрою, вчителі, медпрацівники», — наголошує Король.

Офтальмолог Володимир Шокало евакуювався з Барвінкового минулої весни. Спочатку поїхав до родичів на Львівщину, потім «відходив від шоку» у Києві. У період війни померла дружина Володимира. Двоє його доньок мешкають за кордоном.

«Моя дружина була з Барвінкового. Ми там жили, народили дітей. Будинок пошкоджений від обстрілу, під час евакуації дружина померла, і мені морально не хотілося повертатися туди, переживати ці спогади. Потихеньку відходив від шоку, а тоді зателефонували мої колеги і сказали: «Скільки це будеш байдикувати? Приїжджай, тут потрібен фахівець», — згадує Володимир приїзд до Близнюків.

Офтальмологів у цих краях не вистачає, на кілька районів працює один спеціаліст.

«Я офіційно зареєстрований як переселенець, потім відмовився від цього статусу, тому що почав працювати. Кажу, навіщо мені матеріальна допомога? Я ж працюю! Але мені сказали, якщо житлові питання вирішувати, потрібно, щоб цей статус був. Тоді я взяв статус без соціальної допомоги», — розповідає Володимир.

Ввечері після прийому пацієнтів він також збирається на показ фільму «Люксембург, Люксембург». Ми йдемо у бік будинку культури, де вже розстелили червону доріжку.

«Чим мене привабили Близнюки? Коли йдеш і бачиш локації, дітей, спортивні заходи чи культурні, танцювальні, тебе це надихає. Ти бачиш, що дітьми опікуються, вони чимось зайняті, в них буде майбутнє. А якщо діти чимось захоплюються, вони пронесуть це через все життя», — упевнений переселенець.

Так сталося і з 59-річним Володимиром, який на новому місці записався на бальні танці.

«Я мріяв про це ще в юності», — говорить Володимир Шокало.

Фільм «Люксембург, Люксембург» — трагікомедія українського режисера Антоніо Лукіча, відомого зокрема за фільмом «Мої думки тихі» (2019). Зйомки нової стрічки проходили у 2021 році в Україні та за кордоном, в тому числі у Люксембурзі, куди за сценарієм брати вирушають у пошуках батька.

Знімальна група фільму «Люксембург, Люксембург» вирішила дати допрем’єрний показ на батьківщині головних героїв. Близнюки Аміл та Раміл Насірови народилися у селищі Близнюки і створили тут андеграунд-гурт «Курган&Агрегат».

Вітер зриває червону доріжку з ґанку будинку культури. Біля старенької Volvo — тієї самої, на якій Коля і Вася, герої Насірових, поїхали у Люксембург — фотографується Євген Володченко (Жека). Він співає у гурті разом з братами Насіровими. Після російського повномасштабного вторгнення хлопці не виступали, займалися виключно волонтерством, згодом Жека пішов добровольцем у спецпідрозділ Kraken.

Дивлячись на хідник, що перекинувся догори, Євген каже, що не вірить у забобони: «Я не вірю ні в бога, ні в чорта! Це просто вітер». Але коли килим відлітає вдруге, жартома просить перезаписати коментар: «Знаєте, я хоч і не вірю ні в бога, ні в чорта, але це сталося вдруге. Це вже поганий знак». Молодь витрушує з червоної доріжки пісок, хтось навіть приніс ручний пилосос.

На показ прийшли родини хлопців. Бабуся Жеки Надія Закорко розповідає, що любить сучасне українське кіно, а з композицій онука найкраще пам’ятає «про кукушечку». Йдеться про пісню «Габелі», що у перекладі з суржику приблизно означає важку ситуацію у житті або кінець. Згадуючи її мотив, в очах у пані Надії раптово з’являються сльози.

«Душевна така, хороша пісенька… Вони (Жека, Аміл та Раміл) давно дружать. Я на них кажу «братікі-кіндратікі», вони не ображаються. Часто до нас приходили, я їм щось пекла, добрі такі», — говорить Надія.

Людей біля близнюківського будинку культури більшає. Геннадій Король, який пообіцяв «МедіаПорту» уважніше послухати пісні «Кургана», щоб «дізнатися про проблеми села», змінив повсякденний одяг на костюм і пальто. До відкриття готується ансамбль «Журавка» в українських нарядах. Головні герої стрічки фотографуються з публікою.

«Ми одразу, не думаючи, квитки взяли, — каже школярка Віолетта Грищенко. —  Це про те, що немає нічого неможливого. Прості хлопці з села, зібралися і пішли до свого майбутнього. Дивіться, скільки людей прийшло!»

Початку показу чекають старший брат Насірових та їхні батьки — Ельман та Вазіфа. Між собою вони спілкуються азербайджанською, через мовний бар’єр і емоції відповідають журналістам коротко.

«Чекали давно. Думаю, все буде хорошо. Все добре і є», — каже Вазіфа.

«Дуже раді! Знаєте, у селищі рідко буває такий випадок, щоб народ зібрався», — додає Ельман.

«Вони після поїздок приїжджають. День-два бувають і їдуть. Щодня телефонують», — говорить Вазіфа.

Інтер’єр будинку культури, що роками належав району і давно потребував ремонту, з радянських часів майже не змінився. Таким його пам’ятають і хлопці, які 11 років тому отримували на цій сцені атестати. Брати Насірови ніколи не думали, що колись зіграють в кіно, яке покажуть у Венеції, а потім у рідних Близнюках. І зараз сумніваються, що подібне може повторитися.

«Не вірилось, що це була реальна пропозиція», — згадує Аміл перше спілкування з Антоніо Лукічем.

«Якщо ще будуть якісь цікаві пропозиції, то будемо розглядати. Але, може, після цього фільму ніхто не захоче більше так робити. Антоніо Лукіч — ризикована людина», — жартує Раміл.

«Та у нас в країні у будь-кого є можливість щось зробити — якийсь бізнес, у чомусь себе проявити. Було би бажання. Просто не треба сидіти і чекати. У нас не було цілі стати популярним», — продовжує Раміл.

— А ти що, став популярним? — сміється його брат.

Житель Близнюків Іван Кібиш за кілька хвилин до початку встиг взяти автограф у режисера Антоніо Лукіча: «Люблю кіно. Прийшли подивитися на наших співвітчизників. Дуже велика і цікава подія сьогодні відбувається».

Приїзд у глибинку не варто сприймати як перформанс, каже Антоніо Лукіч. Він говорить, що відчуває велику відповідальність перед цією громадою.

«Кіно дуже рідко подорожує в місця, де немає кінотеатрів. Я сам з маленького містечка Ужгорода. Більше за все я боюсь, що це буде сприйматися як перфоманс, як спроба над чимось посміятися. Нічого смішного в цьому немає. Це навпаки, як на мене, дуже сентиментально та мило, що люди з маленького містечка опиняються на великий прем’єрі», — пояснює Лукіч.

Роботу над фільмом почали до початку повномасштабного російського вторгнення. У зв’язку з подіями в Україні під час монтажу фільм став менш комічним, розповідає Антоніо.

«Зараз я такий фільм не знімав би. В цьому, можливо, і є його цінність. У цей фільм було вкладено дуже багато зусиль. І монтаж, і все інше… Акторка, яка грає бабусю, померла, не дочекавшись прем’єри. У нього є історія», — говорить Лукіч.

На думку режисера, стрічка про пошуки батька має відгукнутися усім.

«У кожному з нас є ці близнюки. Людина, яка постійно має сумніви, сказати чи промовчати, втекти чи лишитися? І це фільм — спроба розібратися з власними сумнівами також», — пояснює Антоніо Лукіч.

На один вечір близнюківський будинок культури перетворюється на кінозал. Усі 425 місць зайняті. Кілька рядів займають військовослужбовці, серед яких поранені українські захисники з тростинами, пластирем на обличчі, на милицях.

— Я ніде так не хвилювався, як тут. Знаєте, одне діло осоромитися у Венеції, Торонто, інше діло — осоромити хлопців перед рідним селищем, чого, я сподіваюсь, не відбудеться, — каже Антоніо Лукіч перед початком показу.

Жителі та гості селища дивляться фільм у тиші та зосередженості. Разом сміються від побутових сцен, в яких впізнають себе та українську реальність. І разом затамовують подих, коли стає не до сміху.

Стрічка триває півтори години і закінчується оваціями на честь знімальної групи. Антоніо Лукіч та брати Насірови вдруге піднімаються на сцену, щоб вклонитися глядачам.

Фільм «Люксембург, Люксембург» вразив переселенця з Барвінкового Володимира Шокало. Своє захоплення він ставить в один ряд зі змінами у житті — як ще один доказ того, що тут він «на своєму місці».

«Багато факторів збігається! По-перше, близнюки і «Близнюки». І коли місцеві хлопці видають таку прем’єру, це просто неочікувано, культурний шок», — каже Володимир.

Геннадій Король зізнається, що у сьогоднішній події та її наповненні «зловив кайф».

«Ви знаєте, я зловив кайф. Це таке спонукання! Дивіться, розбитий фасад будівлі, розбитий життям, все потребує ремонту. І до нього йде червона доріжка з золотими канделябрами… Невідповідність образу, так? І фільм, і те, що сьогодні відбувається, — це ж на роки. Це історія Близнюків. І ці хлопці з Близнюків. Вони не з Києва, не з Варшави чи Нью-Йорка. І в них починається нова історія», — говорить селищний голова.

Усі 68 тисяч гривень, зібрані від показу, команда фільму «Люксембург, Люксембург» направляє на підтримку Збройних сил України. З 13 квітня кіно виходить у всеукраїнський прокат. ■