Жовтень без «Аврори»

У 101 річницю «Великого Жовтня» згадаємо жовтень… трошки менший. Наш, харківський. Що творилося тут, поки у далекому Петрограді революційний натовп штурмував Зимовий палац?

Про політичний підсумок петроградського штурму — хоч посеред ночі розбуди! — міг свого часу розповісти навіть останній двієчник. Бо ж головну подію радянського історичного міфу вбивали у мізки особливо ретельно: в ніч з 25-го на 26-е жовтня (7-8 листопада) 1917 року Тимчасовий уряд Керенського пав, і влада перейшла до Ради Народних Комісарів з товаришем Леніним на чолі.

Та спробуйте спитати, хто і за яких обставин перебрав тоді владу у Харкові! Правильної відповіді можна і не дочекатися…

Натомість її добре знали старі більшовики. І навіть встигли поділитися «секретом» з усіма допитливими ще до того, як товариші по партії поставили їх обличчям до стіни.

Комуніст Володимир Затонський, народний секретар освіти першого в Україні радянського уряду, у 1929 році згадував: «В Харкові не було Жовтневої Революції. До радянської влади прийшли телеграфом: довідалися, що в Петрограді та Москві сталася революція, і оголосили себе владою».

Сюрприз? Ще й не останній! Бо Затонський написав і про те, хто саме оголосив себе владою: «В Раді як були меншовики, есери та українські націоналісти, так вони й залишилися. Ніхто не вийшов, ніхто серйозно й не заперечував». Наголошуємо: мова не про київську Центральну Раду — про наш Совдеп.

Зробити з харківського перевороту динамічний бойовик, на кшталт того, що Ейзенштейн зробив з петроградського, неможливо у принципі: жодної героїки! «Октября, вроде питерского, у нас не произошло», — розповідав голова Харківського губвиконкому Купріян Кіркіж на вечері спогадів, влаштованому до п’ятої річниці революції. Не стріляв легендарний крейсер, не бігли на штурм матроси з кулеметами. Зате знайшовся непоганий матеріал для кінокомедії, коли вірити більшовику Костянтину Гулому.

У 1922 році він згадував: «Что касается фактического перехода власти в Харькове, то дело было так. Тов. Кин, придя в кабинет к Кузнецову (губернський комісар Тимчасового уряду — авт.), оторвав со стены телефонную трубку, спокойно заявил: «Ваших больше нет». Кузнецов растерялся и без сопротивления сдался».

Понівеченим апаратом більшовицька рішучість тоді і обмежилася. Наступного ранку, 26 жовтня (8 листопада), влада у Харкові не стала ані комуністичною, ані радянською. Правильніше було би назвати її… ревкомівською.

Після усунення Кузнецова, на спільному засіданні виконавчих комітетів міської Ради робітничих та солдатських депутатів, губернської Ради селянських депутатів та обласної ради Донецько-Криворізького басейну було обрано військово-революційний комітет.

Той у свою чергу обрав Виконавче бюро з дев’яти чоловік, вельми барвисте за партійним складом. До «дев’ятки» увійшли: українських соціал-демократів — 2, українських есерів — 2, більшовиків — 2, лівих есерів — 2, меншовик-інтернаціоналіст — 1. Очолив Виконавче бюро український есер Сєвєров-Одоєвський, а заступником його став знаний більшовик товариш Артьом.

Крім того, продовжувала виконувати свої функції міська Дума, вибрана після повалення монархії за новим, демократичним законом. А у будинку дворянських зборів, що стояв на Миколаївському майдані (тепер — Конституції), працювала Рада Слобідської України — представницький орган українського населення Харківської губернії.

Член Харківського Совдепу Микола Чеботарьов, майбутній начальник контррозвідки дієвої армії УНР, згадував: «лідери харківського большевизму охоче розмовляли з нами, українцями, і не одну справу ми добровільно лагодили». 

Виглядає дещо дивно, але факт: людина, яку вважають «петлюрівським чекістом», до часу цілком мирно співпрацювала, наприклад, з Мойсеєм Рухимовичем, майбутнім наркомом оборонної промисловості СРСР. Та й з тим же Артьомом, який посмертно стане культовою фігурою загальносоюзного масштабу.

Київський «прибулець» Володимир Затонський не без злої іронії називав це явище «харківським добросердям». Можна лише уявити, як воно бісило Ілліча в революційному Петрограді.

Та, видається, що це був просто вияв здорового глузду з боку місцевих більшовиків. У Харкові на той час склалася відносна рівновага сил, і її порушення могло потягнути за собою кровопролиття. І не факт, що навіть воно принесло б перемогу: не так вже багато стояло за «ленінцями» штиків та шабель.

Антонов-Овсієнко в «Записках о гражданской войне» писав, що з десяти тисяч червоногвардійців, про яких відрапортували Петрограду харківські комуністи, реально боєздатними були півтори тисячі чоловік — загін заводу ВЕК (майбутній ХЕМЗ). Та й ті не місцеві — латиші, евакуйовані з Риги у 1915-му.

Теоретично, кількасот штиків могли надати більшовикам 30-ий і 232-ий запасні полки. Та існувала небезпека, що у такому випадку на підтримку Центральної Ради піднімуться більш чисельні 1-ий Чигиринський і 2-ий Український полки.

Тому «Великий Жовтень» допхався до нас аж за півтора місяці! Разом з російськими загонами Сіверса та Ховріна, які порушили баланс сил, висадившись з ешелонів на Південному вокзалі 8(21) грудня 1917 року несподівано навіть для місцевих більшовиків.

Заїжджі бійці відразу захопили вокзал, Управління Південних залізниць, пошту й телеграф. А в ніч на 9(22) грудня роззброїли автопанцерний дивізіон на Чернишевській, 14. Попри те, що Артьом умовляв Сіверса не робити жодних ворожих рухів стосовно частин, які підлягали Центральній Раді.

А влада і наступного ранку залишилася ревкомівською. Тільки ревком швиденько переобрали. І прихильників Центральної Ради в ньому вже не було. Як, власне, і особливого сенсу в його існуванні. Бо вже за кілька днів фактичною владою у місті став особистий посланець Леніна Володимир Антонов, нарком у справі боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії.

Більшовик Купріян Кіркіж геть не даремно стверджував: «Появление Антонова фактически дало здесь решающий толчок к перевороту. Всех меньшевиков начали гнать, с офицеров погоны срывать, целый ряд выводили на седьмой путь, где их ждала определенная участь — за активные выступления — активная расправа». Скінчилося «харківське добросердя»!

На сьомій колії станції Харків, між іншим, якраз і зупинився антоновський ешелон з балтійськими матросами. Але хто хоче, може і далі вірити, буцімто харківські робітники були головної рушійною силою тутешніх революційних подій.