«Зелений змій» червоного кольору: повчальні історії з партійного архіву

Пожовклий від часу документ бив наповал. З розмаху і межи очі: «Объявить строгий выговор за встречу Нового года с беспартийными».

Вдосталь нареготавшись і почухавши потилицю, автор цих рядків задумливо прорік: а чого б і ні? Чому не розповісти допитливому читачеві про радянське повсякдення? І хоча б перед святами відпочити від «білих плям» та «кривавих сторінок» вітчизняної історії.

Врешті-решт, не одні лише репресії визначали життя сталінського Харкова. Як і не одні трудові перемоги, до речі. Навіть «полум’яні більшовики» час від часу щось та й святкували.

Як саме, можна дізнатися зі старої періодики: мітинги, демонстрації, урочисті засідання. Та існує і більш цікаве джерело – документи Партійної колегії Комісії партійного контролю при ЦК ВКП(б) по Харківській області. Скорочено – ОблКК.

Протягом кількох десятиліть папери оцієї «КаКи» ретельно приховували від сторонніх очей. Аби не паплюжити світлий образ «руководящей и направляющей силы советского общества». Та коли документи розсекретили, виявилося, що вони мають і зворотній бік – не тільки «очорнюють», а й… олюднюють комуністів. Бо ж показують, що святкували вони так само, як до і після них – ущент напивалися. Часто-густо за казенний кошт.

Не одному сучасному «корпоративу» втер би носа так званий «День ударника», влаштований 5 січня 1935 року харківським відділенням «Промбудпроекту». Сто двадцять чоловік відразу – керівництво тресту та гості – хвацько погуляли в ресторані готелю «Красная», що прикрашав перед війною нинішній майдан Конституції.

По-справжньому елітний заклад, побудований ще за царя-батечка, підпорядковувався «Інтуристу». І через це був надзвичайно щільно обсаджений сексотами. Хто не вірить, може пошукати у мережі спогади харківського енкаведиста Олександра Бражнєва «Школа опричников».

Не дивно, що зміст застільних промов швидко став відомим «кому положено». Керуючого відділенням Олександра Депаніотті звинуватили в антисемітських висловлюваннях. Та від п’яних балачок потягнулася ниточка і до питань організаційних: скільки коштувало свято і хто за нього платив?

Виявилося, що 13 500 карбованців Депаніоті витяг з обігових коштів тресту. А День ударника, що дійсно припадав на 5 січня, керівництво «Промбудпроекту» почало відзначати 4-го, а закінчило 7-го! Все б нічого, коли не знати, що лише 1 січня 1935 року у Харкові скасували хлібні картки…

По щирості, місцева «еліта» не відзначалася скромністю і в часи нормованого розподілу. Поки одні голодували, інші святкували так бучно, що потрапляли не лише у партійні документи, а й до спецдонесень ДПУ. Як-от директор 1-ї цегельні товариш Рубежанський.

Даємо слово чекістам: «Вечером 29 мая 1934 года Рубежанский принимал участие в вечеринке, организованной по случаю выпуска курсов повышения квалификации при тресте «Промстройматериал». Вечеринка, в которой участвовало около 40 человек, в том числе зам управляющего трестом Гребенюк, секретарь парторганизации треста Левин и другие ответственные работники, превратилась в попойку, на которой многие из участников перепились до бесчувственного состояния».

Товаришу Рубежанському, який «вимкнувся» першим, турботливі друзі піймали візника і у супроводі якогось Ковальова, теж геть не тверезого, вранці 30-го відправили до рідного підприємства. Та спроба здати непритомного керівника черговому по заводу накрилася мокрим рядном. Бо на час передачі тіла директор вже не дихав.

Оскільки йшлося про велике цабе, до цегельні прибула не лише міліція, а й ДПУ. Здається, підозрювали хитро виконаний теракт.

Підозри тільки посилилися, коли оперативні працівники навідалися до парторга Левіна. Бо ж той виглядав, як у найчорніших кримінальних комедіях: «Мертвецки пьяный, сильно избитый, в кровоподтеках и ссадинах». До всього, «у Левина, кроме 2-х револьверов, принадлежащих ему, был обнаружен наган Рубежанского».

Та швидко виявилося, що полум’яного вождя трестівських партійців жодні вороги не били. Бідака випав на ходу з кузова вантажної машини, що розвозила по квартирах учасників пиятики. А наявність «зайвого» ствола пояснювалася надзвичайною відповідальністю парторга. Побачивши, що директор втрачає тяму, Левін відібрав у нього «нагана», аби уникнути дурних випадковостей.

Твереза думка, народжена п’яною головою, не врятувала парторга від покарання: злетів з посади так само, як перед тим з машини. А керуючому «Промбудматеріалом» товаришу Каліфу вліпили догану «за ассигнование банкета при тяжелом финансовом положении треста».

Що таке ствол в руках п’яного хама, 20 квітня 1934 року наочно продемонстрував товариш Остапенко, завідуючий юридичною(!) консультацією Жовтневого району. Заливши очі горілкою, він влаштував стрілянину у переповненій відвідувачами забігайлівці.

Тільки дивом обійшлося без жертв. Коли не рахувати, звісно, самого Остапенка. Бо за цю пригоду його поперли з партії. Оскільки не вперше чудив на п’яну голову. І ще до стрілянини мав сувору догану з анекдотичним формулюванням: «за неуход из пивной во время драки».

Що саме змусило юриста вихопити револьвер, напевне вже не скаже ніхто. Але припустити можна, коли врахувати характерну для сталінської епохи особливість. Тодішнім п’яницям ввижалися не зелені чортики, а вороги народу. Без жартів! Доведено документально.

Білопільский газетяр Михайло Соболь, перебуваючи у відрядженні в Харкові, зайшов до пивної. Аби хоч трохи відпочити від важкої роботи з промивки мізків трудового селянства. Та пропустивши кілька келихів, зам редактора районки зрозумів, що відпочити не вдасться: за сусіднім столиком явно плелася терористична змова.

Хоч ноги слухалися погано, товариш Соболь поспішив до НКВС доповісти про почуте. Але невдячні чекісти взяли до уваги не лише його інформацію, а й фізичний стан. У підсумку, 3 березня 1935 року партколегія вліпила журналісту «строгача» з попередженням: «За пьянство и вымышленное заявление».

А могли б і подяку оголосити! За гідну справжнього партійця впертість і послідовність. Бо ж суворою доганою історія не скінчилася.

Цитуємо: «После разбора его дела на Партколлегии 5. ІІІ. 35 г., тов. Соболь на другой же день был подобран в пьяном виде около помещения 23-й дивизии секретарем политотдела дивизии, который доставил Соболя в штаб дивизии, где после проверки документов и выяснения его личности он был отпущен, обещая пойти к знакомым на ночлег. Однако, минут через 40 Соболь снова был обнаружен спящим в пьяном виде в сквере». З заповітною червоною книжечкою журналісту довелося розпрощатися.

Історичний сквер, де підібрали Соболя, існує і дотепер. Як і будинок штабу дивізії. Але про неї краще не згадувати. Бо там на окрему книжку «п’яних» доган вистачить. Навіть сам командир, геройський Михайло Лукін, цілих дві мав. Хоча залізної волі все одно не пропив, як показала війна.

Натомість тієї волі не вистачило ще одній відомій особі – першому директору турбогенераторного заводу Василю Шибакіну. Він, без перебільшення, приніс харківським пиякам воістину всесвітню «славу».

Мовою документа: «Будучи в заграничной командировке в Лондоне, 23. IV. 34 г, на обеде, устроенном фирмой «Метро-Виккерс», напился до такого состояния, что разбил посуду на столе и вел себя непристойно как в ресторане во время обеда, так и на улице».

В процесі розслідування справи Шибакін тримався стійко, як і належить колишньому чорноморському матросу. Факт випивки визнав, та звинувачення у непристойній поведінці категорично відкинув. Попри те, що її засвідчили інші члени радянської делегації, діячі такого ж калібру, як і сам Шибакін. Солідну московську номенклатуру до розгляду залучали! Врешті-решт, партколегія обмежилася доганою.

Обмежимося і ми. Щирим побажанням не перебирати за святковим столом. Аби історики далекого майбутнього не реготали потім над діяннями предків.