Закрити. Зняти. Знищити

Начитаєшся старих газет і засумуєш за сталінським Харковом. От же ж люди залізні були: у люті морози в захмарні висоти дерлися! І не бурульки льодяні знімати — дзвони та хрести.

Вісімдесят дев’ять років тому столицю УСРР антирелігійний психоз охопив. Ще й демони руйнації у гості завітали. Не кругла, скажете, дата? Зате маківки харківського церков були круглими. І лазити по них за екстремальних погодних умов навряд чи хто б погодився з доброго дива. Але країна потребувала металу! А також цегли, деревини і… приміщень для культурно-масової роботи.

Чому ця потреба неймовірно загострилася на межі 1929-1930 років, Господь відає. Культові споруди закривали у Харкові й раніше, але градус істерії навколо них тримався у більш чи менш пристойних, за радянськими мірками, межах.

Здається, єдиним винятком довго було відкриття клубу у колишній хоральній синагозі (червень 1923-го). Тоді п’ятитисячний натовп на мітинг пригнали. З оркестром! А що вже у пресі галасу було! А потім, начебто, попустило.

Сяку-таку демонстрацію зібрали на початку вересня 1929-го, коли влаштовували клуб в «Соляниківській» синагозі. Лише невеличкою статтею відгукнувся «Харьковский пролетарий» на передачу караїмської кенаси «войовничим безвірникам». А закриття Каплуновської, Ново-Троїцької та Кирило-Мефодіївської церков так взагалі без особливого резонансу пройшло. І вже тим більше ніхто публічно не переймався долею їхніх дзвонів і хрестів.

Щоправда, велася дискусія навколо Мироносицької церкви. Але і її геть не відразу призначили жертвою. Кілька місяців в газетах сперечалися, де саме будувати «оперовий театр». І в списку об’єктів, які планувалося знищити заради нього, вона була єдиним культовим. Можливо, тому на ній і зупинилися.

Також не один день готували громадську думку до знищення Миколаївського собору. Хоча й за допомогою досить сумнівної аргументації.

Напередодні «жовтневих свят» 1929-го обстановка загострилася: робітництво Москалівки захотіло Преображенську церкву в клуб переробити. А чого ні? Тримайте, шановні, подарунок до 12-ї річниці революції!

А потім — мов з гори покотилося: то будівельникам Михайлівську віддай, то піонерам — Вознесенську. Напередодні «нового Різдва» (25 грудня) 1929 року харківські газети просто зарясніли повідомленнями про «антирелігійні» резолюції зборів трудових колективів.

Були вони стандартними: закрити найближчу до підприємства церкву плюс кафедральний собор. З огляду на етнічний склад працівників, відзначилася оригінальністю артіль «Харків-Одяг». Ці просили закрити синагогу у Мордвинівському провулку (теперішній планетарій).

Станом на кінець січня 1930 року Харківська міськрада назбирала аж 112 таких резолюцій. І стояло під ними, на загал, 40 000 підписів. Тридцятьма тисячами автографів могла похвалитися харківська радіоуправа, яка домагалася Успенського собору.

Механізм узаконення «прохань трудящих» вирізнявся простотою та стрункістю. Спочатку їх затверджував орган місцевої влади, потім давав свою санкцію Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Оскільки вся республіканська влада знаходилася тут, під боком, жодної тяганини не спостерігалося.

З хрестами та дзвонами було ще простіше. 11 грудня 1929 року ВУЦВК вирішив, що для їх зняття достатньо буде дозволу лише місцевої влади, коли за це висловиться більшість населення. То чи могла Харківська міськрада нехтувати «волею трудящих»? Особливо, коли врахувати, що гроші за зняті дзвони падали саме на її рахунок: 700 рублів за тонну перераховував «Рудметалторг».

Звіряючи газетну хроніку з архівними матеріалами, можна більш-менш точно відновити графік пограбування харківських храмів. Фотографія «Знімають дзвони з Дмитрівської церкви» з’явилася у «Комуністі» 8 січня 1930 року. За місяць потому знімок 360-пудового красеня, вилученого у церкві Архангела Михаїла, вмістив «Харьковский пролетарий». Але документи свідчать, що зняли його ще 1 лютого. Тоді ж позбавили дзвонів Свято-Троїцьку, Пантелеймонівську і Вознесенську церкви.

19 лютого знову «потішив» читачів «Комуніст»: «Кілька днів тому зняли дзвони з Благовіщенського собору на майдані К. Маркса, а вчора зняли хрести з Каплунівської церкви на Пушкінській вул.». 22 лютого естафету підхопив «Харьковский пролетарий», надрукувавши фото дзвону, знятого з Миколаївського автокефального собору.

Паралельно вирішувалося питання про закриття кількох культових споруд і йшли суперечки стосовно того, яка кому дістанеться. Музей Слобідської України, коли вірити газетним публікаціям, претендував відразу на дві церкви — Благовіщенську і Різдвяну.

Аргументи музейників були, начебто, переконливими: на 720 квадратних метрів площі маємо 60 тисяч експонатів. Два роки просимо приміщення, а результату — нуль! Хоча працюємо, як воли, промиваючи голови трудящим у потрібному партії напрямку: 250 чоловік щоденно відвідує музей!

В той же час «Благовещенская церковь приходит в ветхость… Она разваливается. Нижний этаж попы и бывшие люди используют для своих квартир, верхние этажи почти никогда не открываются». А от коли вигнати попів із «бывшими» та вкласти дещицю грошей в ремонт, то «церковь может служить делу культуры и науки».

Та музейники спіймали облизня: у перший список 1930 року, затверджений ВУЦВК не пізніше ніж 11 лютого, ані Різдвяна, ані Благовіщенська не потрапили. Натомість, в ньому опинилися: Миколаївський автокефальний та Успенський кафедральний собор, дві Миколаївські церкви (Павлівка, Липовий Гай), Мироносицька, Вознесенська, Пантелеймонівська, Троїцька старообрядницька та синагога, що на вулиці Мельникова (Куликівській).

17 лютого спеціальна комісія міськради вирішувала долю цих споруд. Не обійшлося без сюрпризів. На Вознесенську було кілька претендентів, тому питання про неї вирішили передати на розгляд президії міськради. Виявилося, що важливішим, ніж музеї Революції чи Слобідської України, є музей міліції та карного розшуку. Хоча його показники були досить скромними — 8 049 відвідувачів у 1928-1929 роках, за музей клопотався головний міліціонер республіки Іван Якимович. Хіба відмовиш заступнику наркома внутрішніх справ?

Міліції віддали старообрядницьку церкву. Пантелеймонівська дісталася товариству глухонімих, а Миколаївську, що у Липовому Гаю, отримав Червоно-Баварський районний клуб.

Найгірша долся судилася автокефальному собору та Мироносицькій церкві. Їх прирекли на знищення, доповнивши постанову про це блюзнірською вказівкою. Цитуємо зі збереженням оригінального правопису: «Увесь будівельний матеріял після зруйнування церквей, як-то: цегла та щебень, використувати на будування шкіл-семирічок».

Першою, 11 березня 1930 року, підірвали Мироносицьку. Точну дату зруйнування Миколаївського собору встановити поки що не вдалося.

Натомість, знайшлися документи, котрі висвітлюють матеріальну складову антирелігійної кампанії. Зберігся протокол засідання тієї ж комісії, що підписала вирок церквам, але вже пізніший — від 24 травня 1930 року. Коли вирішили підбити попередні підсумки зимового наступу на «попівські фортеці».

Виявилося, що один лише «Автодор» точно знав, як треба облаштувати передану йому церкву. І мав на це відповідні кошти. Всі інші просили грошей у міськради.

Радіоуправа за три місяці не спромоглася навіть скласти кошторису на роботи з облаштування Успенського собору. Але її представник заявив, що, як той ремонт не плануй, грошей на нього все одно немає. Чим страшенно розлютив голову комісії з розподілу церков, товаришку Марію Шарах. Вона пообіцяла винести на президію міськради питання про передачу собору музею Революції.

Виникли проблеми і у взаєминах з «Рудметалторгом». Криворукі робітники, які знімали для нього дзвони, проламали не один дах і не одну стіну пошкодили. Збитки від їхньої бурхливої діяльності склали 6 000 карбованців. Саме таку суму з коштів, що мали надійти міськраді за метал, контора притримала у себе. В міськраді ж вважали, що платити за ремонт пошкоджених приміщень має «Рудметалторг».

Сплив на поверхню і ще один цікавий факт. З зачинених церков не лише хрести та дзвони знімали. А ще й срібні ризи виносили, що якимось дивом залишилися там після тотального трусу 1922 року. Але на коштовності накинув оком наркомат фінансів. Тому місцевій владі довелося іти з простягнутою рукою до республіканської, щоб і собі дещицю відхопити.

…Процес розподілу награбованого газети вже не описували.