За двома зайцями: життя та смерть червоного націоналіста

Здається, уперше доводиться подавати біографічний нарис без портрета головного героя. Всі спроби знайти хоч якесь графічне зображення Миколи Трохимовича Петренка-Самійленка виявилися марними.

Зате його слідча справа прекрасно збереглася. Як і харківські газети буремного 1917-го з переказами полум’яних промов українського соціал-демократа. Та й численні мемуаристи не обійшли Миколу Трохимовича своєю увагою. Бо ж помітною фігурою був — членом місцевого Совдепу та київської Центральної Ради, секретарем харківського комітету УСДРП.

У 1933-му перший голова Харківської ЧК Сильвестр Покко згадував: «Под руководством украинских С.Д.-шовинистов делали свое дело гайдамаки. По Харькову проводил работу украинский шовинист (ныне коммунист) товарищ Петренко. Они быстро сумели создать в Харькове национальный полк, а также в Балаклее бригаду кавалерии».

Український шовініст червоного кольору може здатися нашим сучасникам не більш реальним, ніж квадратний колобок. Але старий чекіст знав, про що писав. Більшу частину свого недовгого життя Микола Трохимович намагався «притулити горбатого до стіни» — бути водночас щирим українцем і справжнім комуністом.

Виходило погано. Але наш герой пробував знову і знову. Бо відзначався фантастичною впертістю. З 1917-го по 1937-ий рік, наприклад, він принципово не вимовив жодного слова російською. Ані тут, у Харкові, ані в далеких таборах. Хоча «двоюрідною» володів відмінно: абикому перекладати Леніна не довірили б. То ж як було не зацікавитися таким феноменом?

Вперше Микола Петренко намалювався перед широкою публікою під час велелюдного мітингу, що проходив у драматичному театрі 24 березня 1917 року. Харківські «Известия» відзначили тоді «прекраснейший украинский язык» молодого промовця. Та й зміст його виступу теж зацікавив газетярів: «Завоевать, во чтобы то ни стало, обновленную украинскую школу, в которой бы не учили про кулебяку и избу, а про украинскую хату».

На той час це звучало вельми радикально, як і низка інших вимог, виголошених Миколою Трохимовичем від імені українців. Та пролунала у його промові й цілком більшовицька нотка: інтереси усього народу ніколи не бувають єдиними. З буржуазією, хай і тричі рідною, українським есдекам не по дорозі!

Цю свою тезу Петренко розвинув 26 квітня 1917 року, під час скандального засідання Харківської міської думи. Тепер його слова виглядають геть не політкоректними, але вони були вимовлені: «Українські с.-д. скоріше доручать оборону інтересів свого народу товаришеві по партії жидові чи москалеві, ніж українському буржуа».

Цікаво, що принциповий ворог «буржуїв» мав геть не пролетарську анкету. Батько його, гірничий майстер за фахом, походив з козаків Полтавської губернії, а мати взагалі була дворянкою. Закінчив Микола Петренко престижну 1-у чоловічу гімназію і жити з власних заробітків почав, як на той час, досить пізно — у дев’ятнадцять років. Давав приватні уроки, був конторником, рахівником. Та чомусь іще замолоду страшенно перейнявся долею робітництва. І саме українського!

Миколі не виповнилося і двадцяти, коли його вперше арештували «царские опричники». Сталося це у 1915-му, після того, як група українських соціал-демократів під керівництвом Якова Довбищенка видала перше число тижневика «Слово». Воно ж виявилося і останнім: вся редколегія пішла за ґрати. На загал, клятий царат забрав у Миколи Трохимовича півтора роки молодого життя.

Та це був лише початок поневірянь. Партійна анкета Петренка-Самійленка, датована 1925-м, просто вражає: суцільні арешти! Відсидів два місяці за часів Скоропадського. Як соціал-демократ. У жовтні 1919-го арештували денікінці. Як українського самостійника.

Від білих вдалося втекти, але піймали червоні: у 1920-му Микола Трохимович просидів три тижні у Кубанській ЧК. За самовіддану працю у краснодарській «Робітничій просвіті».

Повернувшись на Україну, Петренко-Самійленко приєднується до нового політичного проекту — Української комуністичної партії (УКП). Була вона наскрізь марксистською і цілком собі легальною. Але розходилася з КП(б)У в «національно-колоніальному питанні». Укапісти прагнули більшої самостійності для УСРР, виходячи з того, що комунізм поневоленої нації і комунізм нації панівної — речі принципово різні.

Більшовики терпіли це «неподобство» до 1924-го. А потім розпустили «попутників» постановою Комінтерну. І паралельно притиснули за лінією ДПУ. Петренко-Самійленко знову потрапив під арешт! Як член Харківського губкому УКП і голова Деркачівського районного осередку.

На той час він уже два роки працював в наркоматі юстиції. Бо ж встиг отримати у перервах між відсидками відповідну освіту, хай і незакінчену. Рік навчався на юридичному факультеті Харківського університету, і ще два — на юридичному відділенні інституту народного господарства. Чого йому це коштувало — можна лише здогадуватися: голод 1922-го забрав у Миколи Трохимовича молоду дружину і мале дитя.

В наркоматі Петренка-Самійленка цінували. За надзвичайну працьовитість та досконале володіння мовою. В республіці якраз розгорталася українізація, і спеціалісти його рівня йшли на вагу золота. Коли б ще Микола не був таким буквоїдом…

Недавньому есдеку весь час шкодило… знання законів. Арешт 1924-го став наслідком конфлікту з головою Деркачівської сільради. Той приперся на засідання осередку УКП і оголосив, що на проведення таких заходів потрібна згода місцевої влади. Юрист Микола заперечив: ми — легальна партія! Потім доводив те саме і в ДПУ. Шляхом голодування. На щастя, скоро випустили.

У 1925-му Петренко-Самійленко став членом КП(б)У. Але рідному слову не зрадив. Жорстко тримався української як в усному мовленні, так і в діловому листуванні. Чим доводив колег по роботі ледь не до сказу.

Колишній прокурор Йосип-Давид Розенберг скаржився кагебісту у 1958-му: «Петренко-Самойленко по всему наркомату характеризовался как националист… Зная о моем слабом знании украинского языка, не хотел говорить по-русски». Та Микола керувався іншою логікою: чому я маю під когось підлаштовуватися у себе вдома?

Та й не тільки вдома! Якось Микола Трохимович надіслав офіційного листа українською мовою московському відділенню «Джойнта». Колеги визвірилися: навіщо?! Петренко-Самійленко пояснив: представник української радянської держави, завідувач кодексійним відділом нарком’юсту, не повинен принижувати республіку перед недержавною конторою.

У часи українізації такі витівки іноді проходили, а от «викривлення класової лінії» обернулося для Петренка-Самійленка втратою партквитка.

Виперли його у грудні 1929-го, за підсумками чистки. Через те, що дав позитивну відповідь на просте питання: чи мають служителі культу право на трудове землекористування?

Обробляти власноруч землю радянське законодавство попам не забороняло. Причепилися до того, що лист Петренка-Самійленка відповідав лише букві закону, але суперечив його духові. Бо ж влада принципово обмежувала духівництво в громадянських правах.

Ще чудніше вийшло з відповіддю на запит, хто має право отримувати страхові виплати за згорілі молитовні. Микола Трохимович керувався законом та логікою: той, хто роками робив страхові внески. Але в УСРР існувала дивна ситуація: страховку за культові споруди платили не власники, а орендатори — релігійні громади. А господарями молитовень вважалися місцеві органи влади.

Логічну Миколину відповідь колеги розцінили як потурання попам. Лише з третьої спроби, у липні 1930-го, вдалося йому відновитися у партії. Бо ж довів, що діяв у рамках закону.

А там і фатальний 1933-й надійшов. Постріли Хвильового та Скрипника, здавалося б, забили останні гвіздки у труну націонал-комунізму. Час ілюзій минув: оновлена імперія вишкірила оновлені зуби. Та Микола ніяк не міг вгамуватися: відкрито виступив на захист посмертно обпльованого Скрипника. А під час зборів осередку нарком’юсту боротьбу КП(б)У з «националистическим уклоном» назвав боротьбою з вітряками. І ледь не миттєво вилетів з партії.

8 грудня 1933 року Петренка-Самілейнка «забрали», залишивши без батька семилітнього сина від другої дружини. Довго з Миколою не панькалися: у слідчій справі лише один (!) протокол його допиту. Без дати і підпису слідчого. Цього вистачило, аби «трійка» ДПУ УСРР впаяла бідаці п’ять років таборів. За приналежність до міфічної контрреволюційної організації. Своєї вини упертий юрист так і не визнав.

Ще дорогою до табору, поки харківський етап чимчикував на Далекий Схід, Петренка-Самійленка щільно оточили… есесівцями. Не тими що, від СС, а тими що від с/с — «секретный сотрудник».

Плоди наполегливої праці цілої зграї стукачів зберіглися у величезній кількості. І являють собою широку панораму табірного життя та докладний звіт про політичні погляди колишнього уесдека-укапіста-більшовика.

Ось, наприклад, донос сексота «Сагайди» від 17 березня 1935 року: «Проявляет себя чистейшим украинцем, принципиально везде говорит только по-украински. По приезде в лагерь свою украинскую манеру довел до того, что собирался украинизировать даже весь лагерь, но из этого ничего не вышло».

Натомість, виправдалися Миколині пророцтва, датовані тим самим 1935-м і ретельно зафіксовані стукачами. Кати України Павло Постишев та Всеволод Балицький закінчили розстрілом.

З пікантного: незграбний суржик у доносах дозволяє припустити, що стукали на Петренка-Самійленка таки землячки. А тезу про його надмірний, начебто, шовінізм спростовують списки щонайближчого Миколиного оточення, тими ж стукачами ретельно складені. У них — російські та єврейські інтелігенти, жертви сумнозвісної 58-ї статті.

Остаточно добалакався Микола після того, як з Бамлагу його перекинули аж на Соловки. Спрацювала, врешті-решт, фатальна фраза із табірної справи: «Взят на формулярный учет и в активную агентурную разработку». Доносів накопичилося стільки, що 9 жовтня 1937 року особлива трійка УНКВС засудила Петренка-Самійленка до вищої міри покарання. «За антисоветскую националистическую агитацию».

Розстріляли його в урочищі Сандормох, напередодні двадцятої річниці «Великого Жовтня». Бо кривавий режим і подарунків вимагав відповідних. Ціна українського слова виявилася для Миколи Трохимовича надзвичайно високою.

Згадайте про неї, коли почуєте від когось розтиражоване «какая разніца?»