З журналістики — на війну Колонка
— Ти мислиш як пресслужбістка, — безжально кидає в мене друг-журналіст, дослухавши мої опуси про контент та службу загалом.
— Я ображусь, — прямо погрожую.
— Та чого? Це ж нічого поганого, просто твій мозок перелаштовується на службу. Не могло бути інакше, — констатує співрозмовник.
І правда. Ще якісь два роки тому день журналіста був моїм професійним святом. Я не те, щоб дуже святкувала, бо завжди вважала, що недостатньо досвідчена, недостатньо розумна, недо, недо, недо… Проте приймати привітання в цей день приємно.
Побажання завжди схожі: балакучих спікерів, творчого натхнення, «гострого пера». В цей день пресслужби особливо привітні, а на сторінках різних державних та міських установ з’являються все ті ж доброзичливі: балакучих спікерів, творчого натхнення, «гострого пера».
Не вистачає в цих текстах щирості, звісно, щось на кшталт: от би ви перестали зай*бувати нас своїми незручними питаннями, запитами та розслідуваннями про корупцію. В цей день ніхто не згадає, як намагався тебе вдарити чи обматюкав. Скажуть: Дякуємо вам, «акули пера», «четверта влада», «стражі демократії»!
І хай тисячі людей «втомилися від новин», та згадайте, як важливо було отримувати інформацію у ті ж самі перші місяці повномасштабки. І як би не лаяли нас, «майстрів слова», шановні спікери та аудиторія, все ж кортить знати: що, чому і навіщо відбувається.
Бо новини, які ви читали з укриттів або в евакуації, добували кореспонденти, які без броніків та касок, часто і без транспорту, просто «ніжками», добували фото і відео з понівечених війною міст в той час, коли вийти з дому — значило не мати жодних гарантій вижити.
Журналісти вмирають на війні, збираючи інформацію по крихтах. Не мають статусу учасника бойових дій, хоч і перебували на позиціях разом з артилерією, дронщиками, а інколи й з піхотою.
Я більше не ідентифікую себе як журналіст, ба більше, і не є журналістом, хоч і ходять байки, що «колишніх не буває». Кажу: «Колись працювала на телебаченні, була ведучою, може, колись стану журналісткою».
Та я вдячна собі-школярці, за обрану спеціальність 061 «Журналістика». Вдячна досвідченим колегам, які навчили мене писати новини. Часом коментарі про мої компетенції були безжальними, проте ніколи — брехливими. В редакції, де я працювала, панує правда до аудиторії та один до одного. А це, повірте, безцінно.
Нині, перебуваючи по іншу сторону барикади — у пресслужбі, маю визнати: стосунки комунікаційники — журналісти ніколи не були ідеальними. Напевно, вони й не мають такими бути, бо все ж піар та об’єктивність — полярні явища. Та я вдячна медійникам за те, що попри розбіжності в «баченнях» та цілях зйомок чи інтерв’ю, ви часто йдете на зустріч комунікаційникам Збройних сил. Наші стосунки співзалежні, часом деструктивні, та все ж плідні. Ми — пресслужби, часом нагадуємо консьєржку тьотю Валю, на стражі студентського гуртожитку. Втім, ви ж знаєте, така наша служба. Без нас було б нудно і важко.
Особлива любов у мене, звісно, до журналістів Харківщини. З тими, чиї матеріали читала та дивилась студенткою першого курсу, з ким працювала в полі чи познайомилась вже в якості прес-супроводу. Дякую, що завжди допомагаєте, навіть коли це не гарантує того самогг з нашого боку.
Можливо, колись я знову стану, як ви. Та якщо раптом хтось з вас хоче на «темну сторону» — рада вітати в пресслужбі. Сьогодні як ніколи важлива інформація. І як ніколи потрібні фахівці, які вправно з нею працюють.
Носіть, будь ласка, шапки й каски, їжте кашу, пригощайтесь нашою армійською кавою, будьте живі та здорові, адже всім нам є що розповісти громадянам України та світу.
Читайте інші публікації Руслани Богдан на MediaPort