«Його підтримка була страшенно важлива»: Юрій Андрухович про Валєра Бондаря

Рукою Валєра Бондаря з кінця 80-х — початку 90-х в харківському просторі карбувалась графіка перших кроків боротьби за самостійну, стильну і самодостатню Україну. У 90-ті довкола Бондаря в Харківському ЛітМузеї сформувалось вільне від радянських кліше і провінційних комплексів мистецьке середовище. Валєр Бондар, як магніт, притягував до себе творчу еліту. Це перетворювало музей на втілену у життя літературно-атракційну дійсність. Сьогодні ми дали їй назву: «Майстерня Бондаря. BondarStyle». Онлайн-виставка відкриває новий проєкт «Віртуальний ЛітМузей», який підтримав Український культурний фонд. Наприкінці жовтня віртуальна виставка стане доступною у додатку для мобільних пристроїв. Яким пам’ятають художника українські митці? Серію матеріалів ЛітМузея відкривають спогади письменника Юрія Андруховича. 

«Я про Валера, який точно там був і слухав виступи поетів і гуртів, і гуртів з поетами. І він був, як завжди, з довгим волоссям, але того разу чомусь не у светрі, а в піджаку і хтозна чи не при краватці. Цей інший імідж, піджаковий, мав бути складником його гри. Недарма ж до того піджака, на лацкан, він учепив начебто фестивальний бейдж — здалека такий точнісінько, як у всіх учасників. Але коли ми перетнулися і стримано обійнялися, я побачив його бейдж ізблизька. На ньому специфічною валерівською, майже китайською, каліграфією було виведено одним-єдине слово: Петренко.

Я тут-таки отримав його в подарунок, не піджак, а, звісно, бейдж — він і досі в мене десь поруч, десь там, серед усяких дрібничок минулого. І я досі розмірковую над символікою, семантикою та семіотикою того напису. Петренко? Товариш Петренко, функціонер? Пересічний українець, слобожанин, харківець? Середньостатистичний представник одного з найпоширеніших українських прізвищ? Інструктор обкому партії, висуванець і кар’єрист, а нині державний службовець Пєтрєнка? Активіст, піонер, депутат?» — Юрій Андрухович. Збруч, 23.03.2019.

Перша зустріч

Березень. 1994 рік. Доволі ранній ранок. І ми з моїм другом, поетом Віктором Небораком, два бубабісти, прибуваємо на залізничний вокзал Харкова. Я вперше в житті, Неборак, уже не пригадую, але цілком можливо також. І нас зустрічають юні наші харківські друзі — повним складом літугрупування «Червона фіра» на чолі із Сергійком Жаданом, а також Ростик Мельників й Ігор Пилипчук. І нам одразу з Віктором стає зрозуміло, що ми в дбайливих руках у кожному разі. 

Вони тут всі страшенно молоді, по двадцять років їм. Навіть ще не по двадцять. Сергієві, наприклад, ще не було двадцяти. Але вони якісь такі надійні. Вони знають, куди нас треба везти, як нами займатись. Я думаю, що це взагалі був приїзд на один день.

По-моєму, в Харкові  ми тоді навіть не ночували. Тобто нашим домом став ЛітМузей на цей період. Увечері у нас був виступ і здається вже були квитки на нічний потяг — ми повернулись до Києва.

І ЛітМузей. От вони нас привозять. І ми не знаємо, чого очікувати. Ми не очікували такого, що тут з’являться іще повно людей. І буде серед них такий очевидний лідер, якого тут усі шанують, як бога, і який тут, у цьому музеї, має творче середовище, творче гніздо. І ця людина Валєр Бондар… от. 

Ми знайомимося. Я думаю, був такий особливий ефект. Він мене трохи ошелешував. Я ж зовсім не готовий. Я ж зовсім нічого не знаю про творчість цього художника. Якщо мені щось перед цим Сергій розповідав, без особистого контакту воно пролетіло повз вуха… А він зі свого боку в захопленні від обох моїх романів. В той час «Рекреації» і «Московіада» були опубліковані. І він кидається з обіймами. І він цитує якісь фрази з цих романів… Він же надзвичайно артистична, пластична людина, яка пародіює різні голоси, якісь вимови, акценти, діалекти… Тобто я бачу, що потрапив в таку перипетію з кимось дуже великим. 

І пані Ольга, його дружина, в цьому товаристві з’являється і Ігор Живолуп, який розіграв таку мізансцену. Він поглянув на мене, поглянув на Неборака, і вирішив, що я — це Неборак. Фоток ще тоді не дуже публікували. А тут, щоби було зрозуміло, Неборак вищий, масивніший за мене. Тобто, як на автора «Московіади», я здався йому якимось незначним, не той, хто міг би написати такий текст. І він навіть це розіграв в такий спосіб. «І це Андрухович?! Який це Андрухович?! Це ніякий не Андрухович!» Все це було так, ніби ми вже тут з усіма добре знайомі. Протягом півгодини-години тут нас годували сніданком, поїли чаем, ще чимось. І так ми цей день провели до вечора, і ввечері у нас був наш виступ, поетичний вечір БуБаБу в будинку Архітектора. А ми протягом дня спілкувалися, і це переважно проходило під знаком лідерства Валєра Бондаря. І з того часу через Сергія було багато такої комунікації. То Валєр передасть мені якусь свою графічну роботу. А в ту першу зустріч він тоді ж багато мені віддав. Це ще неодноразово згадають: він свої імпровізовані речі називав «каляки-маляки». Говорив: «Іди, я тобі свої «каляки-маляки» деякі подарую». 

«Валєр Бондар — представник харківського нонконформізму рубежу ХХ-ХХІ століть На основі різноманітних авангардних течій ХХ століття та класичного мистецтва розробив власну художню манеру, яка поєднує графічні та живописні засоби художньої виразності, колаж, та технічні прийоми українського народного мистецтва. Глибоко самобутній та атмосферний художник наразі не є відомим широкому загалу, але заслуговує на статус бренду українського мистецького Харкова нарівні з відомими арківськими митцями, такими як Володимир Куликов, Віктор Гонтаров, Віталій Лєнчін», — В’ячеслав Шуліка, художник-реставратор, живописець, іконописець, кандидат мистецтвознавства/доктор філософії (PhD).

Заливаха, Бондар, Андрухович

Ще у нас був один такий момент комунікації. Це постать, яка нас пов’язувала, Опанас Іванович Заливаха. Це був художник значно старшого покоління, 1925 року народження. Він звідси, зі Слобожанщини. Але виростав аж на Далекому Сході, тому що він дитиною втік від Голодомору і виростав в Росії. Але тут що цікаво, він один із  знакових героїв-шістдесятників. Він був дуже помітною особою в ранніх шістдесятих у київському Клубі творчої молоді. І це людина, найближчими друзями якої були Чорновіл, Алла Горська, вона взагалі була найрідніша йому душа, Семикина, Василь Стус, Параджанов, Лесь Танюк. Можна сказати, це найкраще, що було в нашому шістдесятництві. Всі ці люди просто обожнювали Опанаса Заливаху. І Валєр Бондар вважав себе якимось його похресником, а може навіть і був. Можливо, він вважав себе метафорично похресником як художника, мислителя, бо в нього було багато таких відповідностей із Заливахою. Тільки зрозуміло, що це людина ще молодшого покоління.

А чому так сталося, що Заливаха потім отаборився в Івано-Франківську? Тому що його в 1965 році заарештували, він проходив по одному з перших політичних процесів, отримав п’ять років в’язниці і п’ять — таборів, він відсиджував їх у Мордовії, де сидів також із багатьма прекрасними людьми. А коли він у сімдесятому році вийшов з в’язниці, то якось так сталося, що його прийняли в Івано Франківську, і не просто прийняли, а він одружився з племінницею Степана Бандери. Тобто він опинився в родинному гнізді Бандер. І через це помешкання пройшло багато легендарних жінок. Чоловіки давно загинули. Чи то у війну чи після війни, а от всі ці вдови, з’ясувалося, що вони так чи інакше між собою в родинних зв’язках, от…

Я любив заходити в гості до Опанаса Івановича, наснажуватись від нього. Він любив мої портрети писати у своїй майстерні. І ми дуже часто і багато згадували про Валєра.

І це такий вимальовується трикутник. Відтоді кожен приїзд до Харкова супроводжувався якимось зустрічами із ним. І тут, в музеї, і потім в якихось подіях за його участі. 

Іронія понад усе

Пам’ятаю, як робили презентацію роману «Перверзія» — публічну, багато людей було. Сергій мене представляє. Хоч набилося народу — всі знали, хто я. А там у залі затемнення таке — публіки не видно. І треба було через всю цю тисняву пробратися уже на сцену. І поки я пробираюсь на подіум, когось розштовхую, чую за спиною в мене хтось із цієї публіки раптом, ну я спробую відтворити приблизно таким голосом: «А хто він є такий — той Андрухович?» І я вже знаю, що це Валєр Бондар. Він любив імпровізувати, любив хохми. Він безкінечно цитував якісь вірші з радянського дитинства, але пародійовані, якісь рядки із бітлів, любив повторювати «гол райт».

Харків. Фестиваль. Петренко

І дуже-дуже важливо. Знову Харків, знову фестиваль, називався він «Апокаліпсис почнеться звідси». Я його там, у цьому будинку культури, де все це відбувалося, я його вперше в житті побачив не в такому богемному варіанті, як завжди в музеї — у светрі… Довге волосся, мистецький светр, а тут костюм, краватка, вигляд такий офіційний… Ходить такий собі функціонер, партійний бюрократ чи щось таке. І там на фестивалі у кожного учасника бейдж з його іменем, прізвищем, і я дивлюся, що в нього теж бейдж на цьому піджаку, але він власним своїм письмом, це ж власне письмо художника-графіка, він вивів прізвище «Петренко»… 

От усе, що треба про нього знати, що він Петренко, і цей бедж він зняв і подарував мені, щоб я далі ходив із ним. В мене вдома є цілий ряд таких артефактів зі своєю легкою історією. Хтось знайде колись, ну чиєюсь рукою написано Петренко, невідомо, але може ми зафіксуємо цей момент, щоб усі знали про те, що це робота не будь-чия, а великого художника і загалом великої людини. От такий ряд спогадів. 

Далі щось таке починається неясне, що я не пригадую його вже з нульових років. От бував вже я знов-таки в Харкові, але якось так не складалося. Можливо, я щось призабув. Але оця зустріч, коли він в піджаку і в краватці, в офіційній сорочці, що це мені так врізалось в пам’ять, що отак востаннє фізично перетнулись. 

Запеклі українці

Натомість є ще один епізод, який для мене важливий ідеологічно. Коли закінчувався 1997 рік, мої друзі, письменники, ми тоді на початку року створили Асоціацію Українських Письменників, альтернативну до Спілки, і Валєр нас в цьому дуже підтримував. І саме в Харкові з’явився рукопис моєї «Індії». Це був наш АУПівський маніфест тут, у Харкові. Квітень 1997 року. Валєр був і тут в музеї брав участь у всіх цих наших балачках, підтримував ідеї, що Спілка — це жах, і треба якось ламати і протиставляти їй інше. Тоді, під час фуршету, він підбивав мене заспівати «нашу» пісню, і це обурило щось блаженної пам’яті Петра Черемського. Вже працював на нас на всіх алкоголь. «Якої ще вашої?» Тут тільки слобожанські співаються. І це не жарти були. Він так завівся серйозно. Якби, не дай Боже, якусь західняцьку пісню. Хоч я і не знав типово західницьких пісень. 

Честь, колєго! Честь.

Іще один момент з 1997 року запам’ятався. Мої друзі з АУП висунули мене на Шевченківську премію. І я раптом дізнаюсь, що кандидатура пройшла, і її будуть розглядати. І я настільки не хотів її отримати, що мені довелося, перше, знімати себе з номінантів. Шанси були невисокі, я так собі зрозумів, що мене поставили в чергу, молодого. 37 років… Ну, може років через десять мені таки її дадуть. А поки що — це як завжди у них практикується: «Хай поки покрутиться в них у цих ротаціях, побуде кандидатом, не отримає. Щоб знав своє місце. Не перший і не останній». Це все мене жахливо дратувало. І я тоді пильнував, щоби більше людей дізналося, що я зняв свою кандидатуру.

Отже, я написав текст про це у газету «День». Вони зраділи, що є такий прецедент. Написав відкриту заяву в «Літературну Україну». Ну і їм уже неможливо було розглядати далі мою кандидатуру. Мене зняли. І з того часу вони до речі не висувають нікого просто так. Вони попередньо телефонують і питають: «Ви не будете мати нічого проти, як колись один мав?!»

Так от, у мене вдома у Франківську в один з вечорів, ранній рік 1998-го, зима. І це вже стає відомо, — цей мій демарш, дзвонить телефон, і там, на тому кінці, Валєр Бондар. Це дуже коротка була розмова. Мені запам’яталося слово «честь». Мовляв, він мене дуже в цьому підтримує. «Колєго, — як сказав він, — честь колего!» — і повісив слухавку.

Для мене ця підтримка була однозначно страшенно важлива. Я повірив у те, що зробив хороший, правильний рух. Бо ж розумієте, в цей же час закрутилося страшенно багато різних точок зору. «Він хоче прославитися. Тепер це би казали: заради піару». Тоді ще не вживали слово «піар», але, в кожному разі, багато хто так це оцінював. І коли Валєр виявив те, що він розуміє справжні мотиви і що він на моєму боці — це мені дуже допомогло впевненіше почуватися. І вимагати потім від багатьох, багатьох наступних лауреатів, з якими в мене вже так склалося, що, як хтось із моїх друзів отримує цю премію, — дружбі такій фактично настає кінець. Тобто не можна сказати, що я стаю цій людині ворогом чи що … перестаю з нею вітатися — ні… Уже немає близькості. Так що я дуже-дуже вдячний Валєрові, який допоміг мені утвердитися в цьому.