«Їх таких тисячі — тих, хто дивився смерті в очі» Колонка
Ми їдемо знімати інтерв’ю з бійцем, нагородженим відзнакою Міністерства оборони за бої на Курщині. Сержант його роти, а за сумісництвом побратим нашого героя, попередив завчасно: боєць замкнений і неговіркий, розмовляти на камеру не буде, погодиться поговорити без камери та дозволить себе сфотографувати.
Ну що ж, неговіркий — майже про кожного воїна. Але ж від того його заслуги не меншають, треба розповісти його історію. Знайомимось з героєм, обговорюємо план, ще раз питаємо про камеру.
— Він був у пеклі, розумієш? — наголошує сержант.
Розумію. Але я не була у пеклі. І не зрозумію того, хто бував «на нулі», впритул бачив ворога, адже мої відвідування фронту — це найбезпечніші позиції. Ті місця, куди можна доїхати та де реально знімати.
Але. Я хочу чути.
І от герой вже сидить перед камерою, а я налаштовую світло. Починається інтерв’ю. Хай не ідеально, але воно йде! Час від часу втручається сержант, доповнює історію, розповідає про те, як наш герой евакуював поранених побратимів, як він завжди погоджується йти на завдання, виконувати які іншим лячно.
І сам герой розповідає, що не думає про страх, а налаштовує себе на бій, концентрується на завданні.
— А як ви дійшли до такої філософії, — питаю?
— Ще під час навчання нас попереджали: найгірший ворог воїна — страх, — каже боєць і, щось згадуючи, затихає.
Наш герой не виглядає як «Рембо» чи «Рекс». У ньому — спокій та внутрішня рівновага.
Зрештою, розмова вийшла. Хоч і довелось «витягувати» з героя відповіді, головне — результат. Ми з цим бійцем прощалися так, наче знали одне одного десятки років. Теплі обійми, усмішки, прохання берегтись та «ще побачимось». Сподіваюсь, побачимось.
Він був у пеклі, це очевидно. Я знаю багато тих, хто там побував. Я бачила сльози і солдатів, і офіцерів. Чула «ти тільки нікому», про які хочеться забути, але вже ніяк…
Їх таких тисячі — тих, хто дивився смерті в очі.
Завдяки ним я маю змогу писати цей текст, а ви його читати.
Одного дня пекло, бруд, зміниться вулицями маленьких сіл та бруківкою в центрі міст-мільйонників. І аби ці дороги не стали ще одним випробуванням для воїнів, їм на шляху мають траплятись ті, хто хоче їх почути. Ті, для кого важливі їх історії, думки та почуття. І тільки так, думаю, ми зможемо жити разом.
Читайте інші публікації Руслани Богдан на MediaPort