«Яшо, вставай»

Аватар пользователя Ірина Антонюк

Це була ніч 18 серпня, коли в колишній гуртожиток трамвайного депо, де жив 13-річний Яша, вдарили дві російські ракети. Після першого удару будинок здригнувся. «Кажу, Яшенька вставай. Він дитина слухняна, одразу до мене підскочив, злякався, бідненький», — згадує мати Яші Катерина Череватенко. Тікаючи, вони намагалися схопити телефони, але не встигли. Друга ракета стала смертельною для хлопчика і ще п'ятьох мешканців. Катерину дістали з-під завалів з численними пораненнями. На лікарняному ліжку вона подумки згадує рокову ніч і шкодує, що не вивезла сина.

Від російського обстрілу Катерина Череватенко втратила сина і отримала поранення. Фото Олександра Бринзи

Катерину завалило уламками. Жінка вмовляла себе не засинати й молилася, щоб син був живий. За деякий час почула голоси. Це рятувальники приїхали розбирати завали. 

«Чую, йдуть рятувальники, я почала стукати і кричати». 

Жінку звільнили з-під руїн гуртожитку за п'ять-шість годин з моменту ракетного удару. Про смерть Яші рятувальники вирішили не говорити матері. 

«А Яшенька де?»

«Я подумала спочатку і про тривожний чемодан. А потім думаю — які чемодани? Хоча б самим вискочити», — згадує 18 серпня мати підлітка. Після першого вибуху хлопчик потягнувся до узголів’я ліжка, Катерина випустила його руку на мить, як обох накрило. На очах матері сина відкинуло.

«Я тільки побачила спалах і не змогла його до себе притягнути рукою, бо сильна хвиля пішла. Я побачила, як його підкинуло, а мене чимось важким накрило».

Зі зламаними ребрами, побитими руками та ногами жінка кликала сина: «Я виплюнула з рота все, що було. І я була в якомусь просторі. Шафа, не пойми що. І я одразу стала кричати — «Яшо, Яшо, Яшо», щосили. Але я не почула жодного крику».

Яші було 13 років

Коли Катерину виносили з розбитого гуртожитку до швидкої, вона побачила батька дитини: «Я питаю, а Яшенька де?» Поки жінка не отримає належної допомоги, близькі мовчали. Боялися, якщо одразу дізнається про смерть сина, і сама не виживе. Правду розповіли на третій день, а на четвертий Якова поховали. Катерину везли на цвинтар в інвалідному візку.

«Написали, в нього була миттєва асфіксія. Він був маленький, худенький. Скільки там тієї дитиночки. Видно, ударна хвиля йшла, будівельний пил і вся ця гадость… Дитина була навіть не подряпана, без уламків, лежав, як живий».  

Російські військові могли цілити у депо, припускають мешканці гуртожитку. Трамвайні та тролейбусні депо, депо метрополітену та інша транспортна інфраструктура міста неодноразово піддавалася обстрілам окупантів. Їм було байдуже, що приміщення, де мешкав Яша з мамою та інші харківські родини, щільно прилягає до бетонного ангару. Жодної військової техніки всередині депо не було.

Сиділи на валізах

Катерина — водійка трамвая, жила із сином удвох. У маленькій кімнаті вони мріяли про власну квартиру. Яша був дуже самостійним і впевненим, захоплювався єдиноборствами, посідав призові місця й мріяв стати тренером. 

«Золота дитина. «Мамочко, я тебе так сильно люблю, а ти мене любиш? На скільки відсотків?» Я кажу: на всі 100%».

Коли почалася війна, Катерина навчала сина правил особистої безпеки під час обстрілів. 

«Ми все обговорювали, що треба робити, як робити. На землю, як падати, закривати руками вуха, ротика відкривати, у позу ембріона лягати. Щоб паніки не було. Це я його тренувала». Але у серпні стало страшно, родина планувала виїхати до Польщі або Німеччини.

«І буквально вже сиділи на валізах, але не встигли».

Яша дуже любив Харків, згадує його мати, гуляти по центру — вулицею Сумською, у саду Шевченка — їсти пиріжки з вишнями. Катерина не може пробачити вбивство сина: «Це не те що фашисти, це гірше. Вони розуміють, що несуть смерть». 

Попереду у Катерини — тривала реабілітація. Жінка каже, таким, як раніше, її життя не буде ніколи: «Це дуже тяжко, я не вірю досі, що немає моєї дитини. Але я вже не можу нічого зробити, тільки як жити його пам’яттю. Заради цього і жити».

Внаслідок російського обстрілу Катерина залишилася без житла. Після виписки її готові прийняти родичі. Колишній чоловік і батько Яші Юрій Геворкян переживає не першу війну — до України він переїхав понад 30 років тому після Азербайджану та Вірменії. 

«МедіаПорт» збирає історії харків’ян, постраждалих від російських обстрілів. Якщо вам є що розповісти або ви можете поділитися спогадами про своїх друзів, колег, знайомих, пишіть на e-mail: tetiana.fedorkova@gmail.com 

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.