«Якщо я здамся, у мене не буде прав»: як харків’янка з інвалідністю стала водійкою
Олені Куц 29. Через інвалідність вона не може багато ходити — до трьох кілометрів на день, хоча лікарі не рекомендують й стільки. До карантину раз на тиждень жінка їздила до Богодухова, за 70 кілометрів від Харкова викладала культурологію. Каже, щоразу просити друзів довезти — незручно. Коли здійснилася мрія, і з’явився автомобіль, постала інша проблема — отримання водійського посвідчення. «По очах інструкторів все було видно», — згадує, яким непростим видався цей процес для людини з інвалідністю. Про пошук школи та подолання перешкод Олена розповіла в інтерв’ю «МедіаПорту».
Ми зустрічаємось в одному зі скверів Харкова неподалік будинку Олени. Нещодавно вона повернулась з навчання у Львові, де провела три місяці. Попри те, що Олені важко ходити, вона не вагалася — їхати до Львова чи ні.
«Для мене — дуже важливо ходити. Я не та людина, яка буде сидіти вдома. Мені потрібно ходити, але є складнощі», — каже жінка.
Олена має інвалідність з дитинства. Вона невеликого зросту і має одну робочу руку. Пересувається з опорою. Інвалідність, однак, не стала перешкодою, щоб відстоювати свої права та отримати водійське посвідчення.
«Я хотіла завжди, але так, щоб серйозно — десь півтори або два роки тому. Весь цей час я шукала автошколи», — згадує Олена.
Без власного транспорту складно поїхати за місто. А громадський транспорт у Харкові, на думку Олени, не пристосований для людей з інвалідністю.
«В метро поки спустишся, поки піднімешся — це все, наступного дня можна буде тільки лежати», — говорить Олена.
Лікарі дозволяють Олені ходити на обмежені відстані, але вона намагається не сидіти на місці — замість пів кілометра проходить три.
«З лікарями в мене такі стосунки… вони знають, що я дуже сильна й роблю те, що мені треба. Якраз саме через це я і можу ходити. Я на щось дивлюсь, захоплююсь і йду, навіть якщо в мене болять ноги, я цього не відчуваю. Але лікарі кажуть, щоб я менше ходила», — каже жінка.
Олена працює у громадській організацій «Еммаус», за освітою — культуролог. Нині викладає в інтернаті для жінок з ментальною інвалідністю. Він розташований за 70 кілометрів від Харкова — у Богодухові. Через карантин Олена викладає онлайн, до епідемії раз на тиждень просила друзів підвезти — звертатися за допомогою часто стало незручно.
«Не може так бути завжди, щоб вони мене підвозили на пів дня читати лекції. Тому була потрібна машина. Ми зробили проєкт, виграли грант, нам дали гроші, купили машину, а найголовнішого, прав, немає», — ділиться Олена.
«Вони подивились на мене — і було все видно по її очах»
Медична комісія підтвердила: Олена придатна до водіння.
«Мені там хтось казав, що треба зріст 140, а в мене 136. Тобто що мені не дадуть. Потім я йшла в якийсь кабінет і мені казали, що, якщо одна рука, то наче не дають. Але мені пощастило. Мабуть, я їх трошки заговорила», — сміється Олена.
Жінка думала, що отримає права у першій автошколі. Така була біля дому, але там Олену зустріли «очі, по яких все було зрозуміло».
«Вони подивились на мене — і було все видно по її очах. Я прийшла з другом, вони думали, що це для нього треба. І він каже: «Ні, ні, ні, це для моєї подруги». Вони сказали: «А… ну, ми не можемо. Одна рука, маленький зріст — потрібна спеціальна школа, авто, інструктор — ми не можемо». Більше нічого не сказали», — згадує Олена.
Вона пішла до другої автошколи, а потім третьої, четвертої. Загалом у Харкові їй відмовили понад сім закладів. Реакцією не дивувалася: каже, звикла, що «на неї можуть дивитись не так».
«Років 15 тому я б їм сказала, які вони погані, а зараз я дуже звикла до цього погляду, тому я не звертаю на нього уваги. Це не дуже приємно, але якщо я буду так реагувати на кожну людину, то мені буде капець. Не можна, значить, шукаю іншу школу. Якщо я здамся, то в мене не буде прав», — говорить Олена.
Отримати у Харкові посвідчення виявилося неможливим.
«У Харкові було відчуття неприйняття такою, якою ти є. Але мені пощастило з тим, що я люблю подорожувати, тому поїхати кудись для мене на час — це нормально», — говорить жінка.
Олена почала шукати інші варіанти в Україні. На її шляху спочатку був Київ та Житомир. Харків’янка сподівалась, що зможе навчатися у спеціальні школі в столиці. Але там відмовили через карантин.
«Я телефонувала до Києва, мені сказали, що зможуть мене прийняти після карантину. Він тоді тільки починався. Йшов час і я розуміла, що треба шукати далі», — згадує Олена.
Не вийшло й з Житомиром: для навчання не було спеціально обладнаного транспорту. Наступним був Львів.
«Я вже думала, що все — капець. Тоді мені подруга сказала зателефонувати на гарячу лінію, я назви не пам‘ятаю, і там дізнатись про школу. За тиждень мені перетелефонували і сказали, що є така школа у Львові і дали номер. Я зателефонувала, мені сказали, що я можу приїжджати», — згадує Олена.
Олена вирішила їхати. Їй треба було підготувати документи. Її забезпечили гуртожитком, а навчання оплатили з бюджету Харкова за соціальною програмою для людей з інвалідністю.
«Відстань між Харковом та Львовом — це відстань неприйняття людини. Я дуже люблю Львів і подорожувати, але їхати туди, щоб здати на права, які мені не можуть видати у Харкові — це якраз та відстань неприйняття, яка дуже погано показує наше місто. В нас щось роблять, але цього мало», — каже Олена.
«Було жорстко, але класно, мені це дуже допомогло»
«На тебе дивляться з жалістю. Ах ти ж, як же ж ти працюєш з однією рукою. Але я можу з однією робити те, що ти з двома не можеш. Для мене це найгірше — бачити в очах людини неприйняття», — додає вона.
Проблема з неприйняттям людей з інвалідністю є не лише у Харкові, говорить Олена. За її спостереженнями, таке зустрічалося й у Львові, але там ситуація видається їй кращою:
«У Львові дуже багато молоді, організацій, які цим займаються. В них є просвітницькі програми, я знаю — вони приходять до університетів, розповідають про таких людей, як з ними можна поводитись, які питання ставити. В них це більш відкрито. Тут ще більш закритий менталітет».
Поїхати до Львова одразу Олена не змогла, нова група вже почала навчатися. Довелося чекати січня.
«Було полегшення, але я чекала на заняття… Коли я сіла в машину, мені викладала звичайна людина. Мій викладач — колишній таксист. Ніхто не вчив його, як навчати суперінвалідів», — каже Олена.
Олена потрапила у реабілітаційний центр. Навчалася на механіці Peugeot. Каже, з «крутою машиною» пощастило, «ще була дев‘ятка, щось інше».
«Дійсно, я коли сіла, було велике сидіння — я підклала дві подушки, дуже близько підсунула сидіння, тому що треба витискати зчеплення. Я запитала, чи потрібно для мене щось фантастичне? Мені сказали, що я рукою дістаю до передачі, тож поїхали, все», — згадує жінка.
«В мене не було такого, що, ой, ти не можеш, давай будемо повільніше. В мене навпаки було більше. В нас була теорія, нас дуже грузили. Не було ніяких поблажок. Треба робити все те, що роблять інші. І мені це дуже сподобалось. Було жорстко, але класно, мені це дуже допомогло», — розповідає Олена.
Три місяці Олена вчилася їздити не тільки на спецмайданчиках для авто, а навколо стадіону й гіпермаркетів.
«В мене була і зараз є тільки одна проблема — я не відчуваю повністю розміри машини. Страху не було. Люди зазвичай тиснуть однією ногою на газ, тормоз, зчеплення. Але через те, що в мене нога не згинається, я не можу, наприклад, різко затормозити. Тому в мене одна нога на газ, друга на тормоз. Зараз я їжджу на автоматі, взагалі відпочиваю», — каже Олена.
Жінка розповідає, що Львів її надихнув. Вона цікавилася тамтешніми галереями, раділа, що багато закладів розташовані у центрі і можна не користуватися транспортом.
Навчання закінчилося навесні. Наприкінці Олена сфотографувалась із водійським посвідченням: «Нарешті це сталося».
На той момент машина у Харкові чекала на Олену понад пів року.
«В мене була дуже велика мета — отримати права. Дуже багато всього було зроблено. Це була маленька, але дуже значуща перемога. Ми з друзями відсвяткували. Було відчуття, що було зроблено щось велике — ще один бар‘єр я зламала. І це кайф», — ділиться Олена.
Олена пригадує ще один епізод: як з вокзалу у Харкові їхала на таксі. Водій вів машину однією рукою, а іншою тримав телефон: «Це був знак, що я зробила все правильно. А я просто не буду тримати телефон».
«Це маленький кайф»
Поки Олена не їздить самостійно, перелаштовується під автоматичну коробку передач, тренується з друзями.
«Зараз я з ними їжджу по місту, тому що це нова машина. Все одно треба багато всього вивчити. Нам казали, що у перший-другий рік після отримання прав треба дуже багато практикуватися, щоб дійсно добре їздити. Я не можу сказати зараз, що я супер щось можу робити», — каже Олена.
На відміну від Львова у Харкові ширший простір, підмічає водійка: «Більше простору у нас. Там важче вчитися».
«Мені дуже складно пояснити, але це маленький кайф, що я зараз можу робити те, що всі думають, що я не можу робити. Я кордони роблю більшими», — говорить Олена.
«Я вже добре навчилася сидіти у заторах. Я не розумію до кінця габаритів машини, але страху в мене немає. Мабуть, це тому, що в мене є мета і я не можу проявити слабкість», — додає жінка.ї
Навчання людей з інвалідністю: чому автошколи не беруться
Зазвичай, коли люди тільки починають кермувати, вони вішають на машину наліпку «У» або «70», щоб водії навколо знали, що людина може не зреагувати на ситуацію так, як зреагував би досвідчений водій. Для людей з інвалідністю є спеціальна наліпка. Клеїти її Олена не хоче. Це не обов‘язково, кажуть у патрульній поліції.
«Ця наліпка створена для людей з інвалідністю та для тих, хто перевозить людей з інвалідністю. Вона додає певні права водіям. Зокрема, водій може відступати від вимог деяких дорожніх знаків. Можна, наприклад, паркуватися на місцях, які для цього спеціально відведені. Ця наліпка вішається на машини за бажанням», — говорить речник патрульної поліції Харківської області Дмитро Гайдук.
«Я думаю, що поки що буде достатньо наліпки, що я початківець. В мене із собою є документи, цього вистачає», — каже Олена.
Нині у Харкові немає автошкіл, які б навчали людей з інвалідністю, підтверджує автоексперт Олександр Трепетін.
«Колись давно з цим, дійсно, не було проблем. Була одна школа на все місто, але, наскільки мені відомо, вона справлялася з потоком бажаючим. Придбати авто з ручним управлінням дуже і дуже непросто — треба було пройти кола пекла, отримувати дозвіл, проходити бюрократичні процедури і тільки після цього інваліду I та II групи давали у користування «Запорожець» на 7 років безкоштовно», — згадує Олександр Трепетін.
«На сьогоднішній день у Харкові немає таких автошкіл, тому що необхідна спеціальна ліцензія. Бажаючих не так багато, щоб витрачати гроші на ліцензування такого викладання», — каже Трепетін.
За його словами, до нього неодноразово приходили люди з інвалідністю, які хотіли навчитися кермувати. Але вони розуміли, що з практикою будуть проблеми, тому відмовлялись.
«Щоб навчити людину з інвалідністю, під неї має бути спеціально обладнана машина. Під конкретну людину. З цим ніхто не хоче зв’язуватись, тому що це чистий бізнес і нічого більше. Тому що всі автошколи — це комерційні підприємства», — пояснює автоексперт.
«Люди з інвалідністю у Харківській області — це не поодинокі випадки. Якщо їм дозволяє медична комісія, вони отримують водійське посвідчення», — коментує Гайдук.
«В неї вийшло — значить, і в мене вийде»
Права Олені Куц видали на 10 років. Нині вона тренується по півтори години через день. Автівка припаркована на базі організації, в якій працює Олена.
«Мої ноги болять щодня. Але якщо я буду думати про те, що я нічого через це не можу — буде капець. Але я сказала «ні», бо це все мій мозок і серце. Я їм показую мистецтво, це все мене настільки вражає, що я не думаю про біль. Якщо вона є, я її витримую», — говорить Олена Куц.
Впевненість у тому, що людина з інвалідністю може отримати посвідчення, отримала і подруга Олени Ірина Ларікова. Вона нижча за Олену і захопилася її прикладом.
«Вона каже: ну якщо ти отримала права, то я теж отримаю. Я її підбадьорюю, бо якщо ти будеш слухати від інших, що ти не зможеш, то ти дійсно не зможеш. Це всіх стосується. Тільки я визначаю, що я можу», — говорить Олена.
Ірина каже: надто любить подорожувати, а у реабілітаційному центрі, куди їздила Олена, був і друг Іри — навчався на художника.
«Мене надихнуло не те, що ось, права, класно, а те, що взагалі є така можливість. Я загорілась тим, що я закінчу своє навчання в університеті і буду здавати на права», — говорить Іра.
«Вона мені показала, що в неї вийшло, значить, і в мене вийде. Мені складно пересуватися, взимку я взагалі сиджу вдома і не можу пересуватися, а я дуже хочу вільно пересуватися містом, щоб вести активне життя», — додає вона.
«Я хочу довести, що люди з інвалідністю — це такі ж люди, як і всі. Машина — не єдиний спосіб доказати всьому світу, що люди з інвалідністю щось можуть. Просто така елементарна річ, як здати на права — нині це досить складно, тому ми починаємо з цього», — говорить Ірина.
Якщо людина має проблеми з опорно-руховим апаратом, авто обладнують додатковими педалями, важелями — все для того, аби людина з інвалідністю могла комфортно та безпечно керувати транспортним засобом, пояснюють у патрульній поліції. Нині й Олена хоче переобладнати машину, в організації збирають кошти. Олена радить кожному, хто намагається здати на права не слухати тих, хто каже, що не вийде. Перш за все треба пройти медкомісію, а потім шукати інструкторів.
«Дуже вже багато чого минуло за мої 29 років. Я пережила багато болі в усіх планах. Раніше я думала, що це для того, аби мене зламати, але минув час, я зустріла класних людей і зрозуміла, що це все дається лише для того, щоб я стала ще кращою. В нас одне життя і треба його прожити на повну», — упевнена Олена.
Фото Софії Цвєткової та з особистого архіву Олени Куц