Якщо війна закінчиться сьогодні…
Тільки лінивий нині не говорить про перемовини. Умови, дедлайни, наслідки. А я все частіше думаю, що буде, як раптом війна закінчиться сьогодні? Швидко, одномоментно, нарешті закінчиться. Легкі рішення — завжди про важкі наслідки. Отже, імпровізую, що війна закінчиться в обмін на території та гарантії миру.
Тоді я читатиму новини та плакатиму від щастя й болі. Оплакуватиму загиблих. І себе саму, пошрамовану і знищену війною. Потім ми поїдемо знімати реакцію військових «на мир». Видамо. У фейсбуці, Х, на вулицях і кухнях почнуться срачі усіх з усіма. Проте ще нас чекає ейфорія, бо весь цей жах закінчився.
Я одягну куплену в Краматорську вишиванку і бігатиму майданом Незалежності, фільмуючи бійців своєї бригади, переможно маршируючих до дємбєля. Нас чекатиме демобілізація, відпустки й улюблені роботи. Дні та ночі з коханими, рідними та друзями. І мене теж це чекає.
От тільки я більше ніколи не поїду вихователькою в дитячий табір на березі Бердянська або Скадовська. Там не лунатиме наш гімн і сміх наших дітей. Мій чоловік ніколи не поведе мене вулицями, на яких ріс, бо це було в Донецьку. Ми не поїдемо у відпустку на Херсонщину. І так мільйони українців. Тисячі тих, хто воював за свої домівки не зможуть повернутися додому. Проте почнуться дні, коли ми знатимемо: ймовірно, сьогодні нікого не вб’є. Це тут, в тій частині країни, яка зберегла незалежність.
На окупованих територіях залишаться концтабори та катівні, наповнені знедоленими українцями. А ще імпровізовані кладовища, куди окупанти звозитимуть вбитих та скидатимуть в пронумеровані могили. Тіла наших людей ховатимуть без трун, просто загорнуті у ковдри. Так, зокрема, робили в Ізюмі на Харківщині.
Я не зможу жити у Харкові, бо це для мене — наче будувати будинок з фундаментом із порохових бочок. До кордону Харкова з ворогом — лічені години БТРом. Винищувачем — хвилини.
А потім, я впевнена, знову почнеться війна. Бо я, може, і не відмінно знаю історію, проте достатньо, щоб пам’ятати: мирні угоди та гарантії дуже рідко стримують.
Тоді мені знов доведеться залишити дім. Можливо, у мене тоді вже будуть діти, тож і їх. Одягну піксель, можливо, встигну знову стати в стрій. І навряд виживу, бо навіть за 2-3 роки, впевнена, росіяни допрацюють свої ракети та дрони. Вони все одно вб’ють мене згодом. Просто ця смерть буде відтермінована.
Але це й добре. Бо життя без Донеччини та Луганщини, Запоріжжя та Херсонщини — фікція. Бо життя поза Харковом, який я так люблю — пародія.
Це не значить, що нам не потрібен мир. Також не значить, що він потрібен ціною ще десятьох тисяч життів. Це значить тільки те, що сьогодні війна ще не закінчилась, отже, ми ще можемо боротись. Можливо, у нас попереду рік війни, а можливо день. І ми маємо використати цей час як депозит на краще майбутнє. Для цього потрібно лише не опускати руки й сумлінно боротись усіма силами.
Читайте інші публікації Руслани Богдан на MediaPort