«Як ти там, Дениско?»: у Харкові вшанували загиблих бійців тероборони Фото

«Нам дали автомат, чотири магазини, кому пощастило — гранати», — згадує початок російського повномасштабного вторгнення харків’янин Микола Фартушний. У лютому 2022 року він разом із друзями став до лав територіальної оборони, а 2 березня потрапив під удар у розташуванні 113 бригади ТрО на вулиці Селянській. Російські літаки скинули на будівлю машинобудівного ліцею чотири авіабомби. Серед щонайменше 15 полеглих бійців тероборони того дня — 18-річний солдат Денис Гуменюк, який ріс на очах Миколи, та 2 березня дістав несумісних з життям поранень.

«Як ти там, Дениско?»

Увечері 2 березня 2022 року Микола із побратимами повернувся до розташування на Селянській із завдання.

«Одні виїжджали на завдання, виганяли з міста рашиків, інші підвозили нашим бійцям боєкомплект, воду, продукти — все. Потім змінювали їх. Ті відходили назад, але тоді ніхто не плакав, що втомився, що болить спина, руки. Кожен займався тим, що було потрібно», — згадує Микола Фартушний лютий-березень 2022 року.

Сповіщень про загрози у перші дні майже не було, говорить Микола. Харків бомбардували російські літаки. Розуміючи, що ворогу, ймовірно, відомо місце розташування тероборони, частина бійців встигла переміститися. Микола із побратимами, щойно повернувшись, зреагувати не встиг.

«Літак летів набагато швидше, ніж люди могли вважати. Було чутно, коли він підлітав. Він скинув свої КАБи, це були п’ятисоті, після вибухів — тут вже все, самі руїни. Підвал був, але ми останнім часом там не ховалися, тому що, якщо подивитись з іншого боку, коли був вже другий захід літака, підвал засипало. Якби там ховалися люди, думаю, жертв було би набагато більше», — припускає Фартушний.

У момент авіанальоту він із побратимами був на першому поверсі, у цегляному переході між будівлями.

«Якраз друге вікно ліворуч, ми тут були утрьох. Денис стояв навпроти вікна. Льоша між перегородками, а я трохи далі. Перший приліт був у кут будівлі. І другий був сюди ж. Перший КАБ нас накрив. Вийшло, що уламки полетіли в Дениса. Це мій сусід, однокласник мого сина, він виріс на моїх очах, добровольцем пішов разом з нами на фронт у лютому… Ми тільки повернулися із завдання, Денис мав з нами поговорити. Не встиг», — згадує Фартушний.

Першу допомогу Денису намагалася надати дружина одного із захисників — медикиня, яка ховалася у будівлі з сином, говорить Фартушний:

«Це було марно — серце зупинилося. На жаль, несумісне з життям поранення. Трьохсотих було дуже багато. Швидкі швидко приїжджали тоді, забирали поранених».

x

Серед поранених був і Фартушний. Уламки влучили йому в голову, довелося видалити око, тепер замість нього — скляний протез.

Мати Дениса дізналася про удар того ж дня, але не знала, чи вижив син.

«Моєму сину було 18 років. Він пішов добровольцем. 2 березня, не знаю, о котрій це було. Після 22:00, напевно. А потім ми шукали його 3 березня, — говорить мати Дениса Віра Калюжна й плаче. — Планував вступати на прикордонника. Не судилося».

x

«Денис був патріотом, завжди був за Україну. Як він сказав мамі: “Навіть якщо ти встанеш переді мною, я все одно піду захищати Україну». Дуже гарний, спокійний хлопчик, займався боксом, спортивний був», — додає хрещена Дениса Алла Шафоростова.

Вона згадує останнє листування з похресником:

«Я з ним листувалася, ще й у нього питала: “Як ти там, Дениско?”. А він мені писав: “Не переживай, все добре. Тут дядя Коля і дядя Льоша. Все буде добре, не переймайся”. Це друзі його батька. Він їх усіх знав».

Попри те, що минуло чотири роки, мати Дениса поки не отримала посвідчення члена сім’ї загиблого військовослужбовця.

«Якісь документи згоріли тоді у військкоматі. Були прильоти», — говорить Віра Калюжна.

«Намагатимемося своїми силами, а як не вийде, тоді вже будуть звертатись до командування, до бригади, щоб допомогли», — каже Алла Шафоростова.

Перша харківська бригада ТрО

113 бригада — перша бригада територіальної оборони, що формувалася у Харкові, нагадує колишній військовий комісар Харківської області Юрій Калгушкін.

«Ми віддавали дуже багато сил, здоров’я, проводили навчання, здійснювали фінансування… Царство небесне загиблим, я їх всіх знаю. Вони наших серцях назавжди», — говорить Калгушкін під час панахиди біля будівлі 2 березня.

Полковник Євген Задорожний, який командував 113 бригадою на початку повномасштабної війни, 2 березня теж дістав поранення на Селянській.

«На жаль, ті тяжкі часи, перші дні війни, ми були свідками загибелі наших побратимів, не тільки тут на Селянській, а на багатьох позиціях міста Харкова, окружній, де ми тримали оборону, прикривали Національну гвардію, 92 бригаду», — згадує Задорожний.

Учасник бойових дій, ветеран Леонід Оніщенко приїхав на Селянську, коли будівля палала.

«Я дивом уникнув цієї події. Ми з другом «Вієм» були на Деркачах, на розвідці. І коли повернулися ввечері, тут все ще палало, валялися залишки людей — страшна картина. Ми ніколи не забудемо і не пробачимо ворогу це», — сказав Оніщенко.

Микола Фартушний відновився та повернувся у стрій.

«Я після лікарні одразу вже прийшов у розташування і продовжив службу. Не було такого: СЗЧ, звільнитися. Око — це таке, руки-ноги цілі. Можна було ще продовжувати і давити далі рашистських окупантів. Ми повинні знати своїх побратимів, які загинули тоді. І повинні пам’ятати про них постійно. Це наша історія тепер», — говорить Фартушний.

Він упевнений, що росії не вдасться захопити Харків: «Коли ми прийшли служити, нам дали автомат, чотири магазини, комусь пощастило — гранати дали — і все. Люди пішли на окружну. Про те, щоб залишити місто, взагалі ніхто цього не планував. Усі йшли до кінця, до останнього. Смерть — значить, смерть. Але за нашу Україну, за наше місто. Ми вистоїмо. У нас іншого варіанту немає. Нам відходити нікуди, це наша земля».

Та російський терор, на його думку, продовжиться: «Тоді ми бігали з автоматами, зараз війна дронів. Усе змінюється. Скільки мирних людей гине. Скільки по місту прильотів, скільки дітей помирає…».

Сини Миколи захищають Україну. Один із трьох, старший, зник безвісти на Покровському напрямку.