Як малі діти

Зранку біля станції метро «Героїв Праці» людно і гамірно. Вся пішохідна зона заставлена торговими наметами, які змушують перехожих рухатися зиґзаґами. Ніби ярмарка стихійної торгівлі, яка триває весь рік. Тут на мене чекає Олександр, один із тих, хто кожного ранку допомагає безпритульним у Харкові. Телефоном координує колег щодо сьогоднішнього виїзду, тушить цигарку, і ми рушаємо на першу «точку».

«Точок», де допомагають безхатченкам, у благодійників декілька, чотири з них — просто неба. Їдемо до одного з пунктів на Салтівці, де нас вже чекають близько 50 людей.

— Фотографувати будеш? Ага, ну тоді почекай, є ж такі, які не захочуть на фото світитись. Зараз-зараз… — Олександр виходить до початку черги, де якраз одна з його колег читає молитву, і оголошує. — Хто не хоче фотографуватися — може відійти або розвернутись спиною.

— Ну-у-у ні! Спиною не треба повертатись, — заперечує жінка, обриваючи молитву. — Пам’ятайте, ми нікого не боїмося і не соромимось, так? Не переживайте, головне — що ми з вами.

Безхатченки недовірливо поглядають то не мене, то на камеру, але ніхто не відходить і спиною не повертається.

Їжу сюди привозять білим мікроавтобусом з великою наліпкою на боці — із зображенням чоловіка у поношеному одязі і в обнімку з собакою. Він  тримає обривок картону, де крупним шрифтом зазначено: «Я потерял жильё. Согласен на любую роботу». Черга за їжею починається біля задніх дверей авто, де розливають гарячий суп і видають по кілька куснів хліба. Дехто тримає напоготові пластикові банки, щоб забрати суп із собою. Але більшість їсть на місці.

— Кому потрібна медична допомога — пройдіть до бокових дверей, — жінка, яка стоїть між бідоном із юшкою та ящиками з хлібом, вітає жінок зі святом 8 березня і починає розливати суп у великі пластикові стакани.

— Улибаємся, всі улибаємся, — закликає хтось із черги. — А шо, будете потом нас по тілівізору показувати? А-а-а-а, газєта. В інтернєті? Ну добре-добре…

Поет

Біля бічних дверей медсестра Ірина оглядає жінку, одну з трьох, які підійшли по медичну допомогу. Огляд обриває дідусь, який починає декламувати привітання:

«Цветов…..улыбок….

От женских глаз светлее всем.

………. от материнских рук.

И станет мир добрее и ……..

И не будет в нём разлук.

…….. у вашей власти

хранить………..наш очаг

Любовь, надежду, верность, счастья

На хрупких вынести плечах».

Медсестра йому аплодує, дякує і повертається до роботи.

— Я будівельник і робочий поет. Друкувався у свій час, зараз вже важко надрукуватись десь. Зараз — гроші всюди треба, — дідусь хитає головою і погладжує довгу білу бороду. — Народився я 9 травня 1949 року — тому Віктором і назвали. А народився в 49-му, бо батько з фронту прийшов тільки в 47-му. Жінка вже померла, а діти є. І внуки є.

До «медпункту» підходить все більше пацієнтів, наростає гул: хтось просить таблетки від голови, хтось говорить про хорошу погоду. Щоб чути одне одного, відходимо з Віктором на десяток метрів від інших.

— Молодший син зараз працює по-церковному. От є парк Перемоги, знаєш? Він там зараз на будівництві церкви. А так-то він іконописом займається, іконостаси різні робить. — Віктор з неприхованою гордістю розповідає про синів і починає згадувати свою молодість. — Октябрьонком був, потім — піонером. Коли в комсомол поступали — волосся «набріалінілі», ох… було… Потім у нас театр був у клубі. Саморобний  театр «Время», — на питання, які ролі в театрі грав, Віктор довго й зосереджено дивиться попід ноги, ніби вагається, яку роль виокремити. — «В доме пароход» була постановка, я там замполітом був. «Мама и нейтронная бомба» по Євтушенко ставили.

— Давай фото з другом мені, — до нас підходить знайомий Віктора і обіймає його. — А ти знаєш, який це поет? О-о-о-о, у нього віршів у-у-у-уйма! Їх навіть співати можна. Я тоже віршами займався, але в мене вони слизькі, а в нього от — душевні. Його б вірші та й під мій голос…

Приятеля звати Геннадій, в нього широка, але беззуба посмішка. Він голосно прокашлюється, щоб продемонструвати свій голос.

— В мене сильні тембри, я би співав.

Віктор радить Геннадію піти в недільну школу при церкві, там «можна потрапити в хор».

Режисер

Геннадію 53 роки і він шукає художника. Колись працював на Харківському релейному заводі — вів стінгазету.

— Мені потрібен художник. Де його знайти? Карикатурист мені потрібен.

Рекомендую Геннадію сходити на «харківський вернісаж», до Успенського собору, де художники продають свої картини.

— Нє, ти не розумієш. Мені як режисеру потрібен художник-карикатуріст. Але це діло дуже серйозне. І дєнєжноє. Розумієш: мої мізки і рука художника. Свого часу я хотів поступити на режисерський факультет. Я про це тоді з доцентом, чи хто він там, говорив. Це от де вулиця Свердлова (тепер Полтавський Шлях — ред.) з лівої сторони, другий поверх (йдеться про факультет кіно-телемистецтва Харківської академії культури — ред.). От ми тоді поговорили з тим доцентом, і він мене прийняв. Це я вже потім якось розкажу, як він мене прийняв…

Геннадій згадує про роботу на заводі, про те, що був там «самим сопляком серед них». Згадує про те, як колектив чекав його стінгазети: «вони знали, що якщо хтось провинився і я то буду рісовать — о-о-ох, всі були в шоці! Бігали, плакали, сміялись».

— Вони мені розказували там казки: «треба нормально жить, те-се, бла-бла». Я те діло закинув давно. А зараз мені треба людину, яка б малювала мої думки. А думок в мене в-а-а-а-алом! Це ж гроші, популярність! І, між іншим, моїми карикатурами можна навіть карати. Так-так, можна до божевілля довести. В мене фантазія працює о-го-го.  Я от можу йти і сміятися. Люди глянуть, подумають — дурачок. А я просто як представлю собі шота, так і сміюся. Фантазія в мене крута. Мені треба карикатуриста.

До фотографії Геннадій скидає шапку, проводить рукою по лисині, ніби поправляє волосся, і не припиняє розпитувати про художника.

Медсестра

Ірина Отусілє працює в медицині вже 20 років. Постійне місце роботи — в дитячій інфекційній лікарні. До білого мікроавтобусу, який розвозить допомогу безпритульним, потрапила через подругу, яка одного разу попросила підмінити.

— А тепер вже я тут кожен день, а з основної роботи перейшла на півставки. Медична допомога тут для людей часто важливіша, ніж їжа. Їм же ніхто медичну допомогу не надає, навіть просто піти в аптеці поміряти тиск нереально. В нас тут мужчина впав недавно — викликали швидку. Швидка приїхала, і кажуть: «Ну нащо нам його забирати, ми ж не знаємо, шо з ним потім робити». Тут дуже багато роботи. В зимовий період часто маю справу з відмороженнями. Влітку — варикоз, величезна проблема з ногами.

Жінка поруч, що саме чекає на огляд, киває і підтакує: «Ох, да, з ногами біда, канєшно».

Ірина поєднує роботу з навчанням в університеті — щоб мати можливість піти на підвищення у себе в лікарні.

Черговому пацієнту Ірина нагадує, щоб наступного разу «прийшов на перев’язку і не запускав лікування».

Перукар

Увесь цей час за мною ходить чоловік із забинтованими головою і рукою. Він тримається неподалік, на відстані, але так, щоб чути розмову. Врешті медсестра це помічає і знайомить нас: «Це ось Саша. Він — переселенець. Саша, розкажи свою історію».

Перших два тижні, коли війна прийшла до Первомайська Луганської області, Саша просидів у бомбосховищі.

— Ми самі їжу добували — люди повиїжджали, все покидали: курей, живність різну. От ми й робили всілякі каші-шмаші. А по хліб ходили, його роздавали так само, — Саша киває на машину. — В районі ринку. В один із днів ми проспали трохи, запізнилися на видачу хліба. А коли прийшли — там вже одні трупи валялись, кругом кров.  Якщо чесно — страшно це було. Досі, от як згадаю… — Саша перестає жувати хліб, який щойно отримав, і на кілька секунд завмирає.

Народився Саша в Туркменістані, пізніше з родиною переїхав у Первомайськ. Тому своїх батьків він теж називає переселенцями. У Харкові вже два роки — разом із сестрою, її чоловіком і бабцею живуть в двокімнатній квартирі.

— Я сюди пізніше всіх своїх приїхав — в мене там бізнес був. Перукарня. Спочатку до родичів перебрались. Думали, що буде, як і в Слов’янську — побомблять трохи, два-три місяці, і назад поїдемо, додому (нині Первомайськ — під контролем так званої ЛНР – ред.).   

Саша торгує на барахолці неподалік від «точки». Там і помітив, що «всі зі стаканами ходять, суп їдять, а чом би й ні? Їжа смачна, гаряча». Голова і рука перебинтовані, бо «трохи погуляв на Валентина». До Харкова Саша приїхав із сином. Але згодом теща забрала дитину до Первомайська, де віддала його до спортивного інтернату. Саша дістає з-за пазухи документи: паспорт, довідки переселенця та про інвалідність третьої групи.

— Єдина радість, що їжджу тут безкоштовно. Крім метро — там треба платити. І от добре, що люди допомагають. Зараз, правда, Ніни нема… Тут Ніна приїжджала раніше… Я їм допомагаю трохи. Завжди останній залишаюся, збираю сміття за всіма, щоб чистота була. Бо тут вже місцеві сварилися, бувало.

Директор

За двадцять хвилин біля білого мікроавтобусу залишається кілька людей. Саша йде збирати сміття і сварить тих, хто його завжди лишає. Автомобіль, з їжею і медсестрою, рушає до наступної «точки». Ми з Олександром, координатором однієї з програм центру допомоги, їдемо «на базу».

— Ми от на свята, на Новий рік, на Різдво, робили для них культурні програми. Вони там порозкривалися, молодці! Багато хто вірші пише. Ви ж бачите — вони як діти малі. В багатьох причина, звісно, в алкоголі. Проблеми з’явились — запив їх горілкою. Я постійно їм повторюю: пора, пора вже вибиратись. Довго ж так не буде: замерзнеш, або ще щось.

Всеукраїнський благодійний фонд «Деполь Україна» — дочірня філія однойменної міжнародної організації — розташована на вулиці Костьольній. Окрім виїздів із харчуванням, організація допомагає з відновленням документів, роботою, надає соціальну та психологічну підтримку. Директор української філії фонду Володимир Балабанов каже, що з початком війни на сході України, кількість бездомних на вулицях помітно зросла.

— Переселенці, або, як ми говоримо, внутрішньо переміщені особи, вони фактично є бездомними. Вони знаходяться в стані відсутності дому. От і «Ромашка» влітку закривається. На перший погляд може здатися, що більшість переселенців вже влаштувалися на нових місцях, але їх становище тільки погіршується. Орендна плата за житло росте, зарплата залишається колишньою, а часто бувають тимчасові перерви з роботою.

Організація пов’язана з іменем французького священника Вінсентом Де Полем, який жив близько 400 років тому і створив світську благодійну організацію.

— Вони почали займатися бідними людьми, каторжниками, незаконно народженими дітьми, тобто тими, ким в ті часи не займався ніхто. Це була величезна для тодішньої Франції структура — інколи їхній обіг складав суму, що дорівнювала бюджету Франції. В нас про це мало знають, в нас більш поширена інша назва — орден Лазаристів (орден, заснований в 1625 році в Парижі Вінсентом де Полем, належить до Римо-Католицької церкви — ред.). Ми, в основному, займаємося  бездомними людьми. Але бездомні люди, це ж часто і ті, хто опинився в місцях позбавлення волі. І з ними намагаємося працювати, для того, щоб, коли вони вийдуть, не опинились на вулиці.

У колективній свідомості мешканців міста панує неправильне сприйняття бездомних, певен Володимир.

— Усі одразу уявляють такого маргіналізованого типа, який постійно п’є, хворіє туберкульозом і жебракує. Але в багатьох дому не було в принципі. Інколи люди виходять з інтернату одразу на вулицю. Тоді алкоголь є не причиною, а — наслідком безпритульності. А з простягнутою рукою наших «клієнтів» мало. Жебракування — це бізнес, не кожен бездомний може піти і просити на вулиці грошей, йому цього просто не дадуть зробити. Ми допомагаємо і з їжею, і з документами, і з медициною, але наша діяльність, перш за все, спрямована на світоглядні зміни. Вони самі повинні направити свої зусилля, щоб змінюватись. Ніхто примусово не зробить їх іншими.

Минулого року в Мінсоцполітики озвучили офіційну статистику: кількадесят тисяч безпритульних в Україні. Неофіційні цифри — в рази більші. У країнах Західної Європи кількість безпритульних становить піввідсотка від загальної кількості населення. Якщо перенести цю цифру і прирівняти до України, виходить — 230 тисяч безпритульних. І ця кількість постійно зростає, як через загальний фінансовий стан населення, так і в результаті війни, кажуть волонтери. Саме від волонтерських організацій і благодійників найбільше залежить допомога бездомним.

— На жаль, від початку війни стало набагато більше безпритульних. І мова тут не лише про чоловіків, які приїхали до Києва чи Харкова, шукали роботу, не знайшли її і опинились на вулиці. Йдеться також про пенсіонерів, які через фінансові труднощі почали приходити до нас, — розповідає волонтерка Євгенія Токовенко.

Вона разом з десятком студентів волонтерської організації «Молодь за мир» допомагає нужденним на харківському вокзалі — привозить одяг і їжу. 

— Кількість, безперечно, в рази більша за офіційну статистику. Ми зустрічаємо дуже багато людей, які нікуди не зверталися, про яких ніхто не знає. Тобто цифри офіційної статистики ґрунтується на тих людях, які прийшли і зареєструвались як безпритульні. Насправді це дуже маленька частина. Якщо говорити про Україну, то можна говорити про сотні тисяч людей на вулиці.

Увага з боку держави мінімальна, втім, вона є. У Харкові на вулиці Миру діє комунальна установа «Центр реінтеграції бездомних осіб». Повідомлялося, що через бойові дії на Донбасі в ньому створили додаткові місця для внутрішньо переміщених осіб. Поспілкуватися з керівництвом закладу «МедіаПорту» не вдалося — візит без попередження в якості експерименту працівники не оцінили і відповідати на питання відмовились. Проте безхатченки біля пункту прийому склотари поряд із центром виявилися більш балакучими.

Один із них сидить на парапеті і перебирає в пакеті кістки, шукає м’ясо. Помічає у мене в руках камеру і лається. 

— Ти іді їх (в центрі) пофотографіруй! Йди-йди. Вони мене вигнали… до 5 вечора. В п’ятій вони раз в день годують і всьо. А тому і злочини в нас кругом. Люди голодні ходять — підуть бабку пограбують, сумку заберуть, розумієте? Що ж таке для здорового парня стакан супу? Звісно, приходиться йти воровать.