«Я злий на них, жінку мою вбили», — харківʼянин про російський ракетний удар по гуртожитку на Салтівці рік тому
17 серпня 2023 року — роковини загибелі 19 людей внаслідок російського ракетного удару по колишньому гуртожитку на Салтівці. Продовжуючи серію матеріалів пам'яті вбитих росією харків'ян, «МедіаПорт» розповідає історію Василя Макаренка, який того вечора втратив дружину Лідію. Жінка отримала тяжкі поранення і померла у медиків на руках.
«Все згасло»
Ми зустрічаємося з Василем Макаренком на місці фундаменту будівлі. Залишки колишнього гуртожитку, який знищила російська ракета, зрівняли із землею. Про руйнування нагадують забиті вікна у пошкодженому домі поруч, де жив Василь із дружиною.
Вечір 17 серпня 2022 року був спокійним, згадує Василь Макаренко.
«Я телевізор дивився, дружина говорила телефоном. І тут чую: думав, що літак — і одразу вибух! Мене підкинуло на дивані, все згасло, все руйнується… Я впав, перевернувся, встав на коліна, а все руйнується далі. Профілі летять, стіни летять, світло згасло — я нічого не розумів», — розповідає він.
Василь вийшов у коридор і побачив, як в паніці люди стрибали з вікон. Дружину Василя Лідію засипало на кухні. Він намагався самотужки розібрати завали, але не зміг.
«Рука в неї, здається, була відірвана… Кричу сусіду: «Допоможи!» А його дверима придавило, він не міг вийти з квартири», — згадує Василь.
Дружину сусіда поранило уламками скла, але він зумів прийти на допомогу — перебрався через балкон. Витягнути Лідію Василь не зміг ані удвох із сусідом, ані утрьох, коли прийшов зять.
«Вона обм’якла, кров тече, стогне. Тоді я побіг до швидкої і просив її врятувати. Вони думали, я з глузду з’їхав — у крові, у трусах, босоніж, уявляєте? Рятувальники вже змогли її винести, донесли до швидкої ще живою. Напевно, вона у швидкій і померла. Вони нам сказали, що немає її, немає в живих», — розповів Василь.
«Дружина була чудова»
Лідії було 59 років, разом з Василем вони прожили 42. Родом з одного села, весь час були разом.
«Вона молодша за мене на три роки. Я коли з армії прийшов, побачив, як вона розквітла. До клубу разом ходили, так і одружилися. Коли переїхали до Харкова, одразу почав працювати у «Тепломережах» — так згодом і отримали цю квартиру. Тоді ще просив, щоб саме в цьому районі, бо я все життя тут працював — щоб не довго діставатися було», — розповідає Василь.
«Вона така працьовита була! Не те, що хизуюсь — чесно кажу. Навіть у квартирі не сиділа і мене сварила, коли щось розкидаю. Ні хвилини не сиділа: то прибирала, то на городі поралась. Просив її — сядь посидь…», — згадує він.
Понад 30 років Лідія працювала бухгалтеркою, згодом — у фармацевтичній компанії, а потім — у швацькому цеху. Не могла всидіти без діла.
17 серпня жінка теж працювала — взяла роботу додому. Чоловік просив її відпочити, але Лідія хотіла заробити більше, бо вихідними до них «мала приїхати дітвора».
«Думали виїжджати, але залишилися»
Неподалік подружжя жили дві дорослі доньки з онуками. Василь і Лідія хотіли виїхати з Харкова до Полтавської області, але доньки залишалися — і вони передумали.
«Навіть вже бензином машину заправили, а тоді тихіше стало. І я боявся дітей залишити, раптом що — і допомогти не змогли б. Після трагедії онук виїхав за кордон, і одна з доньок поїхала у сусідню область, але вже повернулася», — розповів Василь Макаренко.
Після обстрілу Василю надали місце в гуртожитку. Але мешкати там він не захотів, адже від дому до роботи далеко.
«І там зі сторонніми чоловіками в кімнаті жити треба було, ще й платити щось за ліжко. Троє чоловіків в одній кімнаті — кому це сподобається? Тож я спочатку до доньки поїхав, а потім ми знайшли квартирку маленьку поряд з моєю зруйнованою — тепер тут і живу», — говорить він.
Від квартири, де майже все життя мешкало подружжя, нічого не залишилось.
«Була і немає. Все розбили. Одна пральна машина лишилась, вціліла, бо низько стояла. Стіни здорові, але вибило все — двері, замки», — говорить Василь.
«Козли вони, хоча я й сам кацап»
Василь з дружиною родом з росії, із села неподалік Бєлгорода. Каже, тоді Бєлгород і за місто не вважали, всі їхали у Харків. Родичів у рф вже не залишилося — тільки сестра дружини. Але з нею Василь зв’язок майже не підтримував.
«Ми не сваримося, але я злий на них. То раніше було — розпитуємо, як там і що, як сусіди. А зараз мене не цікавить, як вони там. Я злий на них, жінку мою вбили», — пояснює він.
На 40 днів після смерті Лідії чоловік попросив її сестру організувати поминки в рідному селі.
«І вона зібрала близько 60 людей. Я їм зателефонував по відеозв’язку, подякував, що прийшли пом’янути. І кажу: «Дякую вбивці путіну, що зробив мене безхатьком і вбив мою жінку — вашу землячку і сестру!» Так і сказав. А вони сидять: «Що ти мелеш, ви помішалися і з глузду всі з’їхали». Ну, я послав їх і кинув слухавку. І не спілкуюсь ні з ким з них. Це вони помішались, а не ми», — каже Василь.
Каже, що у селі в одного зі знайомих — літери «Z» і «V» на машині: «Я пропонував, щоб на лобі собі ще намалювали їх».
Василь понад усе хотів би, щоб українська армія відігнала російське військо «аж до Уралу»: «Життя нам не дають. От чесно, хоч і земляки, але тварюки! А тому, хто натискав кнопку (на запуск ракети — ред.) — щоб обсохли в нього руки, у внуків і у правнуків! «Освободітелі».
Підтримати Василя Макаренка фінансово:
5355572252906993 (Василь Макаренко)
Читайте інші матеріали «МедіаПорта» пам’яті загиблих