«Я наче одягла форму Андрія, щоб служити далі», — мати «Джуса» Лілія Авер’янова

Передусім хочу подякувати пані Лілії за те, що миттєво відреагували на прохання про інтерв’ю і знайшли час на цю розмову. А розпочати її я б хотіла з ініціативи громадськості, а саме петиції до президента України про надання льотчику Андрію Пільщикову звання Героя України. Пані Ліліє, як ви оцінюєте цю ініціативу?

Вітаю! Дякую за небайдужість. Ініціатива правильна, петиція ініційована не мною. Дуже багато людей зверталися. Зрештою, ми зосередилися на одному варіанті. Багато людей думали, що це і так само собою зрозуміло, що такий видатний захисник, як Андрій, заслуговує на це звання і без петиції. Але для того, щоб упевнитися в тому, що це відбудеться, це було зроблено.

Було депутатське звернення у Верховній Раді на початку місяця, воно проголосоване, це звернення до президента, також з проханням про надання Андрію звання Герою України. Так що ініціатива є принаймні з двох сторін. Будемо чекати результату.

Пані Ліліє, коли йдеться про загиблих і вшанування, я завжди думаю про те, як ми несемо цю пам’ять. Дев’ять років триває війна і півтора року повномасштабна. Ви взагалі спостерігаєте політику пам’яті, стратегію вшанування пам’яті? Навіть якщо брати приклад Харкова, є міста, де набагато більше топонімів з іменами військових. У нас є це бажання вшановувати пам’ять чи це все поки що не має стабільного характеру?

Справа не лише в топонімах. Топонім, зрештою, застигне і не буде ніякого впливу спричиняти на суспільство, якщо не говорити про цих людей, про їхні здобутки, про їхні заслуги і подвиги. Треба давати людям інформацію. Мене дуже здивувало, що Харків, на жаль, промовчав. У Харкові я взагалі не бачу бажання міської влади, наприклад, виділити хоча б якийсь білборд на вулиці або щось таке.

Я бачила це в інших містах: величезні портрети захисників, дошки пам’яті. Це таке, що не потребує великих коштів і зміни мапи міста, назв вулиць або пам’ятників. Ні — треба терміново розміщувати таку інформацію, щоб місто знало, що воно виростило героя. На жаль, наше місто якимось чином не розуміє.

Багато пересічних людей дізналися, що Андрій — харків’янин, на жаль, тільки після його загибелі. І зараз нам відкривається багато фактів з його життя, і майже все воно було пов’язане з Харковом. Якщо умовно пройтися місцями Андрія, то які б це були місця, опорні точки?

Весь Харків і не тільки Харків. Він закінчив університет ім. І. Кожедуба у 2016 році. До 2016 року увесь час перебував у Харкові, з моменту народження. Тобто це корінний харків’янин — дитина виросла в центрі міста, в серці міста. І все, що навколо нас було — все його. З дитинства він відвідував Палац дитячої творчості на нашому майдані Свободи і гурток технічного моделювання. Там він робив свої літачки. Він відвідував виставки, які у нас на майдані багато разів були — військової техніки на різні свята. Був на авіазаводі неодноразово.

У 15 років він вперше прийшов з фотоапаратом і попросив здійснити дитячу мрію — сфотографувати літак. 

На нашій вулиці є музей сім’ї Гризодубових. Він туди бігав, як до себе додому, там багато експозицій. Ми дещо робили для цього музею — віддавали свої документи, якісь цікаві фотки. Музей авіазаводу. Далі — перший курс провчився в ХАІ. Там теж було на території багато техніки. Йому було цікаво відвідувати аеродроми, тому що його взяли до себе спотери — дорослі авіаційні фотографи, дуже цікаве товариство, завдяки цьому він вліз в онлайн-середовище міжнародних спотерських сайтів.

Скрізь було потрібне дуже хороше знання авіаційної техніки, для опису цих літаків на сайтах. Його навіть взяли адміністратором, тому що він дуже ретельно все перевіряв. І там потрібна була англійська мова, звісно.

Все, що цікаве було в Харкові, він мав відвідати. В нього була мапа Харківської області, він був у Вовчанську, де закинуте летовище зі старими літаками. Хлопцям скрізь цікаво походити, подивитися на все це.

І в Чугуєві, звісно, він все бачив. Там видно зі степу, як злітають навчально-тренувальні літаки, і він у старших класах на це дивився. Коротич, в якому теж багато бував, і звідти й стрибав з Ан-2, виконував парашутні стрибки в 16 років. Дуже багато в Харкові було того, що його фактично сформувало.

Facebook/Лілія Авер’янова

А ви завжди сприяли йому у розвитку як пілота, чи все одно як матір внутрішньо хвилювалася? Чи суперечили ви його вибору?

Боже борони! Я нічому не могла суперечити в його виборі, тому що я б просто з ним втратила контакт. Тому, звісно, ми були як одне ціле, у нас один мозок, можна сказати, працював. Мені вкрай важливо було не втратити взаєморозуміння з моєю дитиною. В мене технічна спеціальність, багато різних зацікавленостей, можливостей. І весь час я підкидала йому щось нове — нову електроніку або програми.

У нього було така риса, що він, якщо чогось не було нового, сумував, як депресія находила. Думала тоді, що треба щось нове підкинути — то цифровий фотоапарат хороший, то сканер, ще щось. Він одразу жвавішав і починав думати, як це нове застосувати. Те саме він уже робив і на своїй льотній роботі.

Коли казав, що дощі, мене це трошки розслабляло. Думала, що вони там хоч відпочинуть, тому що відпочинку в нього було мало. Зараз вже так гірко думати, що дитина, як наче… нарешті відсипається…

Він стільки ночей не доспав, бо він весь час спілкувався і з американцями, і наші питання всілякі вирішував. І то все було до другої, третьої ночі. Він втиснув у своє коротке життя, мабуть, три життя нормальної людини.

Складається так, що якраз ця його жага до нового і опір радянській, пострадянській системі у війську, вона і допомагала нам наблизитися до F-16, до переформатування і навчання, і підготовки, і я так розумію, вже і роботи військових пілотів. 

У нього була така шалена фантазія і перспектива. Він бачив, що це можливо зробити. Він, може, був трохи ідеаліст в цьому. Я йому казала, коли він вступав: «Андрюшо, це така система, ця воєнщина, вони цього не оцінять і не зрозуміють. У тебе характер не для війська». Весь час були конфлікти, і підставляли його іноді спеціально. Він розумів, що без нестандартного підходу нічого б не зрушилося, але все це суперечило якимсь документам. Ніхто нічого не хотів міняти під нові технології. А вони були очевидні, і як це застосувати, було очевидно.

І вже коли почалася АТО, а потім повномасштабна війна, без цього просто неможливо було обійтися. Те, за що йому давали догани у 2016 році, було конче необхідне у 2023. Ось такі конфлікти весь час виникали, тому що весь час він хотів вийти поза рамки, які сковували наші Повітряні сили. Та й не тільки Повітряні сили, а всі Збройні сили. Скрізь так само було.

Як можна було не впроваджувати нові засоби навігації, нові застосування вже доступних приладів? Ми застосовуємо в автомобілях відеореєстратори, а йому не можна було брати камеру GoPro на борт літака — за це його просто знімали з польотів, наприклад. Такі прикрості траплялися весь час! Дуже важко було довести — це абсолютно інше покоління, і ми розуміємо здоровенний розрив у технологіях. І те, що у хлопців в один дотик все розв’язувалося і вирішувалося, то їхні командувачі, ще пострадянського покрою, цього не розуміли. І вони весь час хлопцям казали: «Не висовуйтеся, що ви тут найрозумніші».

А тепер, що ці люди кажуть, які чинили опір, чи вони продовжують мовчати? 

На жаль, ці люди й досі при керівництві та вирішують долю наших асів. Андрій казав, що дуже добре, коли б просто не влазили й не заважали. Чесно і відкрито вам кажу, тому що ці люди позасідали на своїх міцних посадах і, користуючись тим, що війна, знають, що, до них ніхто не дістанеться і не перевірить, що і як вони роблять. Але на них відповідальність — в тому числі відповідальність за те, що вони не пустили Андрія в першу групу F-16. Якби він був там, він би був живий. Це ціна таких амбіцій — абсолютно тупих, які абсолютно суперечать інтересам України, тим більше в умовах війни.

Ми підійшли до місії Андрія як українського льотчика перед усім світом, представником перед США. Він був тим, хто просував тему надання Україні сучасної авіації. Він, можна сказати, мав особливу здатність до комунікації?

Так, абсолютно. Те, що він зробив… Він каже: «Мамо, я тут таке намутив!» Оце намутити, зв’язати все в один клубок — це він умів. У нього з різних сторін було все продумано і з’єднано в інтелекті, в один порив. Це те, чого багато кому не вистачає — креативності, комунікабельності. Тому старому поколінню керівництва цього вже не осягнути.

І зараз, коли вони намагаються сказати, що це вони зробили прорив — та ні, це зробили американські друзі Андрія. Звісно, корені цієї дружби — в тих попередніх військових навчаннях. Але хто заважав всім отримати ці контакти? Адже всі спілкувалися з тими американцями.

Як це відбувалося? Це на особистому спілкуванні? 

Так.

Він пояснював це своїм товаришам, своїм американським побратимам, якщо я можу так сказати?

Розумієте, як вийшло: він дуже добре орієнтувався і в технічних аспектах, і сам літав, і ще англійська мова, і мав харизматичні здібності у спілкуванні з людьми. Це виявилось просто необхідним для нашого командування у 2018 році на навчаннях «Чисте небо». Наші не могли комунікувати напряму з американським командуванням. Там були керівники авіації Нацгвардії США, а наші не могли англійською мовою — і термінологічною, і з багатьох аспектів — напряму спілкуватися з американцями. Андрій був необхідним комунікатором, тому він сидів з командуванням. Він не просто брав участь, як всі решта — він сидів при командуванні, тому що готував презентаційні матеріали, шматки якихось доповідей, і ще, і ще, і весь час був у діалозі. І тому він потрапив на таку орбіту, що його особисто знало й оцінило американське командування.

Ніде правди діти, він там був необхідний. Командири, які там були, не могли цього зробити самі.

Twitter/Juice_Fighter

Чи дійсно для вас було несподіваним, що Андрій пішов на військового льотчика? Був момент, коли ви навіть і не знали й не підозрювали?

Чесно, я не знала, що він піде на льотчика. У нього була короткозорість, і я знала, що це бар’єр, не думала про це. Я не раділа, що в нього не дуже нормальний зір, але ж він вступив до авіаційного інституту. Думаю, наче за темою, наче те, що він хотів. Але там йому було нудно, специфічна обстановка для нього була. Він не звик до всіляких обмежень. Він хлопець з центру міста, такий правдолюб.

Не міг усидіти на місці?

Просто там не віталося стільки різних ініціатив, він потрапив у таке консервативне середовище. Тобто вже починалася ця зрівнялівка, нецікавість тим, які є додаткові здібності. Його це якось так засмутило. Але, мабуть, це тільки його зміцнило в тому, що треба йти в авіацію, але у військову. Лазерна корекція зору, яка йому була потрібна, робиться з 18 років. Тобто він поступив і потім питає: «Мамо, а в мене стипендія буде в першому семестрі?» Кажу: «Буде. А далі — як заслужиш».

Далі він щось «підзавалив» — здається,  фізику на «трієчку». Це не страшно було. Але згодом виявилось, що він просто пересиджував на першому курсі, щоб досягти віку, коли можна коригувати зір. І тоді у другому семестрі бачу, цікавості немає. І я думаю, ну що хлопець хоче? Батьки думають: ну все, в університеті вчиться, можна вже видихнути, дитина, як кажуть, влаштована. Але ні, прийшлося пережити ще раз таку епопею, тільки зі вступом у військовий університет. Тобто залишалося дуже мало часу, щоб все це подолати — і медичну задачу, і документи зібрати.

Я йому ні в чому не відмовляла. Він, може, думав, що в мене не вистачить коштів на цю корекцію — я знайшла. Уперше скористалася кредитною карткою заради цього, але я це зробила. У дуже короткі терміни ми це робили в Києві. І, зрештою, він вже коли вступав, мав стовідсотковий зір і пройшов один за одним всі тести та випробування, які є в ХНУПС для майбутніх курсантів.

Будь-яке випробування він міг би не пройти. Я спокійно думаю, що й дуже і допомагати, і заважати не буду. Як піде. Я просто дуже акуратно питала: «Слухай, якщо ти на льотний не пройдеш, на яку б ти споріднену спеціальність пішов?» А він чітко каже — ні на яку. І він мене ставив просто в тупик. Думаю, ну і що я буду робити, якщо він не пройде? Що я буду робити з дитиною?

Я знаю, що в Андрія були приклади в житті — це його троюрідний брат, Владислав Попов, який, на жаль, загинув. Він бачив у своїй діяльності продовження його справи, так?

Я думаю, так. Бо це така втрата була в дитячому віці, це був не просто родич — це була рідна душа. Вони разом в авіасимуляторах ганяли! Для таких людей різниці у віці немає. Що мале, що старше — однаково. І від Владислава йому дісталося дуже багато різних постерів. Андрій з відкритим ротом слухав його розповіді, бо Владислав брав участь у всіх міжнародних авіасалонах, де був найкращий літак нашого авіазаводу Ан-74. «Ле Бурже», «Фарнборо» — літав по всіх континентах, сідали й в Антарктиді. Звісно, це були такі розповіді казкові для хлопця.

А яка різниця у віку була між ними?

На покоління. Десь років 25, мабуть. І виходило, що це Андрію відкрилося. І навіть фотографії Владислава, де він у такому самому комбінезоні, з патчем із прізвищем англійською мовою, англійською мовою володіє… Тобто така височенна кваліфікація льотчика.

Це був директорський борт авіазаводу, вони виконували багато міжнародних рейсів, це вже була людина іншого формату. Хоча це була транспортна авіація, звісно, але, мабуть, це дуже-дуже повпливало. І далі, коли сталася катастрофа [Владислав Попов загинув]… Найімовіріше, це було саме знищення борту. Наші не визнавали, хотіли якось згладити все, але це було реально знищення. Ми бачимо зараз про цих повстанців, про тероризм. І цей борт був знищений у Чаді, тоді загинули шестеро членів екіпажу. Це, звісно, не пройшло повз дитяче серце.

І якось, розбираючи архіви Владислава, фотографії, Андрій зрозумів, що фотографії є цінними, їх можна викладати в інтернет. Він виклав ці фотки, і за ними його вирахували друзі Владислава, які знали, що це за фотографії, чиї вони, звідки. І вони подружилися з Андрієм, сказали — ну все, ти тепер наш, рідний. І взяли до себе в компанію авіаційних фотографів. Там є і фахівці з «Украероруху», диспетчери, репортери, була дуже цікава компанія, яка теж піднімала його на вищий рівень.

З вашого дозволу хочу продовжити тему стосунків сина і матері. Він вас беріг? Я чому так ставлю це запитання — спілкувався з мамою [загиблого льотчика] Степана Тарабалки, і вона каже, що він їй ніколи не розказував про виходи на бої, як ми тепер називаємо «нічними привидами», «київськими привидами». Тепер ми дізнаємося, що хлопцям довелося битися удвох проти дванадцяти. 

Так, було таке.

Ви коли про це дізналися? 

Я навіть зараз це дізнаюся. Чесно кажучи, ми з Андрієм спілкувалися на такому рівні, що він розуміє: мама має інтелект, має все розуміти і так, без зайвих слів. Ми не обговорювали деякі теми не тому, що вони мене не цікавили, а тому що він, мабуть, усвідомлював — мама і так розуміє, що там відбувається. Я досить була в темі, щоб уявити собі. Точно могла не знати.

Ми з ним взагалі мало говорили голосом. Дуже переписувались багато. У такому форматі, цифровому. Я через свою роботу так більше спілкуюся. І, зрештою, коли в них вильоти, які могли бути дзвінки? Ніякі.

Я не могла собі дозволити дзвонити, коли хотіла. І у кожен такий дзвінок він міг би думати, що це щось термінове, і я могла його спантеличити, збити з якоїсь думки. Тому ми тільки в якихось необхідних випадках говорили. Шкода? Звісно, я хотіла більше почути.

Ми більше говорили зазвичай, коли могли зустрітися в Києві — коли так випадало, що і він, і я під’їжджали. Тоді ми могли по 4-5 годин говорити про все. Тет-а-тет. Хто його знає? Може, підслуховують телефони, це не виключено. Тому ми як звичайно майже не говорили. І він спеціально не доповідав ні про які місії. Це мені хтось про нього говорив ще на початку, в перші дні. Кажу — я знаю, що Андрій у Василькові у бригаді. А мені кажуть — так він там окопи риє. Тобто, я від цього «окопи риє» вже зрозуміла, що там реально якась сухопутна рукопашна операція йде. У нього на початку не було допусків на польоти — була перерва, і він десь за тиждень поїхав і відновився. Це все довго розповідати і йому ніколи було говорити. Я економила його час. Я розуміла, наскільки дорогоцінний його час. Бо за цей час він зв’язувався з волонтерами, говорив з іноземними ЗМІ…

Натомість у вас залишилося тепер листування, це дуже цінно. 

Я йому весь час дякувала знаєте, за що? За ютубівські інтерв’ю. Їх там понад 20. Бо я з них про все дізнавалась. От у мене на фейсбуці є повний перелік, якщо крутити. З 25-го числа я весь свій фейсбук присвятила Андрію. Покажіть мені хоча б одного генерала, який стільки дав інформації, і стільки написано за його словами. Немає!

Facebook/Лілія Авер’янова

Вони теж через це зляться, і тим паче, коли від вас чують такі репліки, що заслуга це не скільки їхня, а скільки Андрія. Я розумію, що це протистояння на якомусь рівні продовжується.

Воно продовжується навіть у питаннях подальшого згадування, пам’яті. Політика така, щоб затерти. Тому що він був мобілізований, він сам себе мобілізував, і він абсолютно не хотів підписувати контракт. Тобто коли б він був контрактним, він був би їхнім, в їхньому підпорядкуванні, але це б йому не давало свободи руху, свободи змін. А він знав, що мобілізованому нічого не зроблять. Що вони — його виженуть? А де вони візьмуть нормально підготовленого льотчика? Ніде. Тому він їх «припирав до стінки», і їм нікуди було діватися. Він робив безліч роботи, для них зокрема. Але вони користувались ним, залюбки робили це. А от коли вже було досягнення — як він з Вашингтона приїхав і там, вибачте, за місяць проголосували в Конгресі 100 мільйонів доларів на підготовку льотчиків. Це хто добився? Тобто він зрушив таку брилу на своїх плечах! Те, що 30 років не робилося. Просто з небажання.

А в якості кого він туди їздив? З делегацією? 

Він поїхав після того, як у 2018-му році познайомився з американцями. Вони вже зрозуміли, з ким їм треба балакати, а з ким ні. Вони просто так не запрошували ніяких командувачів, бо вже зрозуміли, з ким і про що можна говорити. Вони запрошували перспективних льотчиків, з якими було про що говорити — на одній хвилі. І вже у 2019-му році, коли вони у Фресно, в Каліфорнію летіли, було, здається, шестеро льотчиків з різних бригад. Вони не дивилися ні на погони, ні на звання. Вони адресно показали пальцем: цей, цей, цей і цей поїдуть.

І українцям вже не залишалося, як їх відпустити? 

Звісно. Тому що їм було вказано, кого вони хочуть бачити. Вони хочуть бачити капітана Пільщикова — все. І ніхто не міг цьому завадити. І тоді це було дуже хороше спілкування, дуже багато досвіду, різних традицій. І коли вони у Вашингтон поїхали у 2022 році, все це було застосоване — ціла його мережа. Це ми могли б назвати «Джус-нет», такий «Джус-інтернет». Він придумав павутину зі зв’язків. Там були й журналісти — поміж того, що пілотів дуже багато, які з ним безпосередньо спілкувалися. Через якихось журналістів він вийшов на конгресменів і тощо, і тощо. Зачепили такий пласт народу, який з цікавістю на це дивився, бачив, як він відчайдушно просив про ці літаки. Але вони казали: «Вони тебе на відстані не розуміють. Треба приїхати й особисто в очі сказати».

І вони вивели його на ці контакти, на цей візит самі, склали програму, з ким йому зустрічатися. І звернулися до Міністерства оборони фактично із запрошенням. Я бачила цей документ, нещодавно знайшла. Там було написано: інформаційно-комунікаційна акція.

Пані Ліліє, чи є зараз із тих людей, з ким Андрій спілкувався, серед друзів льотчиків, такі самі завзяті хлопці, які продовжували б його цю справу?

Щоб повноцінно Андрія замінити, то це треба цілу компанію. Людей, котрі могли б перекрити весь спектр його контактів. От ми зараз намагаємося щось поновити й не втратити. Хтось знає сегмент волонтерства, хтось має вихід на конгресменів, хтось ще щось, розумієте? Але це не одна людина, на жаль.

Серед хлопців-льотчиків — по-перше, добре, що їх поїхали тоді двоє. Зараз є, дякувати Богу, другий льотчик, який пам’ятає про все. Звісно, замінити Андрюхіну комунікабельність дуже важко, ви ж бачили самі з тих відеоінтерв’ю. Він мені казав: «Мамо, не бійся, коли говориш англійською мовою, не сказати якийсь артикль або що тебе не зрозуміють. Коли ти знаєш, про що ти говориш, тебе зрозуміють». Він дуже вільно говорив, але й емоціями додавав, і його розуміли, як нікого іншого. Все це треба було їм в душу вкласти.

А американські друзі та колеги й досі з вами підтримують зв’язок?

Ми переписуємося. Звісно, не з усіма, але я маю вихід на них. Нещодавно мені дзвонив один з тих конгресменів, з яким вони безпосередньо спілкувалися в цю поїздку. Сенатор, з яким теж він спілкувався, нещодавно був у Києві — я в інтернеті побачила, у твітері: Посол США із цим сенатором. Дивлюся на фотографії — і потім тільки зрозуміла, що вони стоять у могили Андрія. Вони хотіли його вшанувати, самі знайшли це місце й прийшли.

Це не було таким, як у нас буває, «вшануванням за рознарядкою».

Ніхто такого не робив, вони як звичайні люди прийшли. А тепер таке може відбутися будь-коли: на Аскольдовій могилі церква є, і священники вже іноді знають, що буде знову іноземна делегація. Для безпеки у них системи відеонагляду стоять і таке інше. Це історичне місце — тут коріння України як держави. Аскольдова могила, ця гора, ці місця…

На жаль, зі сторінок Меланії Подоляк [дівчини Андрія] знаємо, що все одно вандали, хулігани приходять і забирають шеврони. Навіть відеонагляд не захищає. 

Ми після першого випадку поставили відеонагляд і закрили ті шеврони. Але хлопці приносять ще, і їх просто треба було вчасно перекласти, забрати звідти, закрити. Але якось думали, що більше таке не повториться.

Значить, у нас немає культури пам’яті такої, це в якійсь іншій країні сказали б: хай би руки відсохли, якщо людина щось взяла з цвинтаря.

У принципі, у нас є в культурі, що не можна грабувати, наругу чинити на цвинтарях.

Тоді просто я не знаю, що це за недолюди такі! Ну, можливо, за пляшку горілки продали, бо шеврони оригінальні, таких ніде немає. Просто є люди, які колекціонують, і їм будь-яким чином хочеться поповнити колекцію. Ну, нехай вони тримають у себе вдома шеврони з цвинтаря. Нехай — якщо їм це додасть настрою. Я не думаю, що це добре. Зрештою, ми придумаємо, як інакше це організувати, це все зараз тимчасове. Хлопці просто ще раз принесуть ті самі шеврони, от і все. Не будемо ми через це робити проблеми.

Facebook/Melanie Podolyak

Повертаючись до культури пам’яті. Тривалі роки ми виховувалися в парадигмі меморіалів невідомому солдату. Ці меморіали часто були не на місцях масових поховань, були такі пустишки. Як все-таки нам створювати поіменну пам’ять? У вас є щодо цього міркування? Можливо, ви бачите якраз свою роль у цьому?

Те, що я зараз бачу — пропущений момент, коли можна було створити національний меморіал типу Арлінгтону.

У Києві зараз про це кажуть.

Увесь час переносять місця. Це вже така ганебна історія! Це змусило тисячі родин наших загиблих воїнів вирішувати проблему самостійно — власне, їх рідні вже поховані десь по Україні, і я не знаю, як тепер все можна зібрати в одному меморіалі. І щось здається, якось немає шляху вирішення. Тут вже питання до влади. Власне, земля — це земля українського народу, а не влади, і якщо потрібна земля на такий меморіал, вона має знайтися, не треба цього жлобства нашого проявляти, бо соромно перед світом.

Можливо, влада боїться цієї поіменної пам’яті? Тому що, як ви розказували про Андрія, він був незручним. А якщо пам’ять безіменна, то вже і відповідальність не така.

Ні, не можна сказати, що в нас пам’ять безіменна. Але є жахливі випадки, наприклад, коли не поховані азовці. Як так? Тут просто в Києві багато чого відбувається, і ви бачите, ці родини азовців просто залишили без уваги. Уявіть собі родину, яка живе з урною з прахом на тумбочці при ліжку. Вони не можуть достойно поховати своїх рідних! Це страшні речі.

Про це теж треба говорити — що, люди, так не можна ставитися. Усі говорили про героїчну оборону Маріуполя, у полон відправили людей тощо. І все — з’їхали з теми. Ви розумієте, скільки у нас зависло таких моментів, коли сім’ї залишаються без допомоги з боку держави, без визнання і без супроводу? Є загиблі, є полонені, є дуже багато людей з інвалідністю. І далі дуже в багатьох випадках люди, які за це відповідають, просто вмивають руки й нічого більше не роблять. Ці родини покинуті. Це страшна річ.

Фото: Facebook/Лілія Авер’янова та Новинарня

І саме це, можливо, одна з причин, чому ви вирішили створити фонд підтримки авіаторів, так? Точніше, перейменувати фонд, який вже був, в пам’ять про Андрія. Це один з таких мотивів підтримки спільноти авіаційної?

Це не просто спільнота. Фонди були створені саме для них. Я наче одягла на себе форму Андрія, щоб служити далі. Тобто те, що я можу за ним продовжувати, я продовжую. І це не мало зупинятися. Ще один такий фонд є, який він створив з американськими друзями в США. Там авіатори ним займаються, льотчики — акумулюють кошти у Штатах і закуповують багато обладнання, яке варто закупляти саме там. І є ще тут наш фонд: він був усі роки, і під час війни люди просто туди накидали грошей — однокласники Андрія, різні люди абсолютно. Іноді перекидали гроші з одного фонду в інший, щоб раціональніше щось закуповувати. Це волонтерська діяльність була. Це не те, що лиш в пам’ять про нього — це було весь час його добровільною роботою.

І тому треба просто, щоб воно рухалося далі. Це було таким наче сильнішим поштовхом — щоб у пам’ять про нього люди більше донатили. Бо це продовжують його друзі, і вони так само раціонально ці кошти розподіляють на спеціальне обладнання, яке за тендерами у нас не закуповується. Треба роками чекати, щоб, наприклад, таку форму для вертолітників або шоломи нарешті закупила держава. А люди травмуються і гинуть просто зараз.

Пані Ліліє, ви говорите про те, як Андрій підтримував льотчиків. Але ви стільки спілкуєтесь, комунікуєте. Я розумію, що вам це не так легко дається. І матерям теж потрібна підтримка. Ви звідки черпаєте цей ресурс? Чи потрібна вам емоційна підтримка? 

По-перше, я опинилася з перших хвилин у товаристві Андрієвих друзів, такій молодіжній компанії, яка в основному зосереджена в Києві. Вони мене дуже підтримали й підтримують. Я бачу, коли ми разом збираємося, наче реінкарнується Андрій, тому що в кожного є частинка його душі.

І коли ми починаємо про нього говорити, складається враження, наче він щойно пішов або поїхав, а ми про нього говоримо. Тобто не відчувається, що його немає, тому що він у кожному живий, у кожній душі. Навіть дівчата мені кажуть: слухайте, нам одночасно він снився і роздавав ще й уві сні якісь доручення, кожному щось сказав. Настільки, уявіть, сильний емоційний, енергетичний зв’язок, що навіть після його загибелі люди продовжували інформацію отримувати.

Він мені сниться, я уві сні бачу, що він мені дзвонить. Беру телефон, на ньому написано «Андрій». Він своїм голосом, українською мовою говорить до мене. Говорить: «Мамо, привіт!» Говорить-говорить, а потім каже: «Мамо, не вір у все це. Так було треба». Уявіть собі, таке я чую просто уві сні чітко абсолютно. Він намагався таким чином щось мені передати, заспокоїти.

Над могилами Джуса і Да Вінчі — дзвіниця і церква. Там вже всі як рідні люди. Я ніколи так не спілкувалася зі священниками, але тут вони якось особливо вміють зрозуміти та втішити. Це церква святого Миколая, греко-католицька, на Аскольдовій могилі. І поруч дзвіниця. У мене друга освіта — музична, я закінчила університет мистецтв, і так сталося, що просто якийсь збіг був фатальний. Я не знала, що ці дзвони грають музику. Коли прощалися з Андрієм, раптом вони заграли музику, яку я знала — це молитва «Аве Марія». І я не змовчала, я співала, і лише потім зрозуміла, що так було потрібно. Це наче підказка. Тому що ми 9 вересня зустрілися з Андрієвим другом Шоном Пенном, ви знаєте цього видатного актора. Він до свого фільму «Суперсила» якраз включив епізод з Андрієм, бо хлопці, Андрій особливо, його просто ошелешив своїм вмінням триматися, своєю харизматичністю. Вони всі казали, що це голлівудський актор, «Топ Ґан».

Це точно!

Він просто цілеспрямовано цей образ робив. Це якраз і був той ключик! Він прийшов одягнений так, як вони, говорив так, як вони. Зрештою, вони зрозуміли, що цей хлопець — один з них. Покажіть мені якогось генерала, який буде так поводитися!

Він просто показав: я такий, як ви, і там в Україні хлопці такі, як я, як ви, і їм треба допомагати. Розумієте, в чому була фішка, як він їх переконав? Він втілився в американського пілота буквально, вони бачили, що це їхній стандарт — самі це казали. Ми були на попередньому перегляді цього фільму в Києві, особисто спілкувалися з Шоном Пенном. Він виявився надзвичайно чутливим чоловіком, я навіть не сподівалася, наскільки він емоційно все це сприйняв. Для нього те, що я мама Андрія — він з такою повагою поставився, дуже-дуже-дуже емоційно відреагував і сказав: «Я буду робити фільм про Андрія».

Це ідея, від якої ми вже не відступимося. Уявіть собі, якого рівня ця робота. І здається мені, що весь мій досвід в електроніці, в музиці тощо тепер має бути використаний. Значить, життя мене готувало для того, щоб тепер здійснити цей проєкт — на хвилиночку, на такому голлівудському рівні. І ця музика буде використана. Ми вже спілкуємося з музикантами в Києві, будемо робити запис із цими дзвонами.

Це вже стало символом таким. 

Так! Люди не знають, коли приходять — раптом у якийсь момент автоматично ці мелодії включаються. І ти не очікуєш, воно тебе раз — і ти просто здригаєшся, слухаєш, і думаєш: «О, Господи, як класно, що вона грає тут, де двоє Героїв спочивають поруч…» Там перший похований «Да Вінчі» і другий Андрюша. Як родичі Да Вінчі казали — вони як братики, вони друг на друга схожі, і тут поруч і лежать. І ці дзвони, це київське небо, Дніпро — неймовірна обстановка, така атмосфера! Туди дуже багато людей приходять.

Для вас було сюрпризом дізнатися, що така величезна навколо Андрія спільнота? Я по соцмережах бачу, хто тільки не знав Андрія. І мені так соромно стало, що я з Харкова і не знаю, що він харків’янин… 

Студенти запитують у вас?

Мої студенти знали, що в мене син льотчик. Вони не знали прізвища і позивного, я їм не казала. Іноді кидала посилання на YouTube — от, подивіться, хлопець вас захищає, то вчіться нормально! Я з такої точки зору… Зі шкільних років він не відривався від інтернету, весь час комунікував, підтримував ці контакти та нарощував їх, тому в нього дійсно величезна така мережа була. У нього мозок був підключений в інтернет напряму, він весь час щось просто перемикав прямо звідти, і все це перепліталося. У тому-то й сенс: коли вертикальне управління і нема мережі, павутиння — уявіть собі павутиння, в якому кілька ниток, одні дірки. А якщо переплести все, щоб воно трималося, це цікаво було, це давало ефект. Ми на цьому зараз війну можемо виграти.

Ви бачите, що робиться? Коли з’явився «Старлінк», абсолютно іншими умови взаємодії стали. Ну, і в Андрюші такий був: там був «Старлінк», а в Андрюші був «Джус-нет». Він іншим способом вирішував усе.

Я вас слухаю і розумію, що ви не зупиняєтесь, продовжуєте його справу. І цей фонд підтримує вже пілотів і льотчиків нової генерації — власне, за що боровся Андрій. 

Зараз ми підтримуємо поточні потреби. Там не обов’язково щось таке дуже-дуже космічне. Дуже різні потреби.

Я, до речі, зараз бачу фотографії — ви писали про фонд, і там на знімках шоломи, тобто це те, що потрібно тут і зараз. 

Кожен шолом вертолітний коштує десь 2-2,5 тисячі доларів. Без них не можна, без них люди б’ють голови насмерть. Якщо немає захисного одягу вогнетривкого, вони отримують опіки всього тіла.

Андрій казав, що американські були комбінезони…

Так, це все діставалося звідти. У нас таке не видають, на жаль. Ну, як можна берегти людей? А пілоти — це ексклюзив. Не підготуєш так просто пілотів. За ці півтора року Андрій мені довірив таку місію, щоб я розрулювала ці закупівлі, тому що він не мав часу. Але він пише: «Так, мамо, це туди, це сюди. Це через OLX, це через Prom, це через ще якісь торговельні точки». Ми з ним уточнювали, що треба.

Я замовляла пожежні костюми для Миколаєва, високотемпературні. Я замовляла якісь ліжаки складені для вертольотчиків. Це могло виготовлятися в Україні, різні фірми, абсолютно. У мене була така здоровезна таблиця, я просто думала: «О, Господи, вже треба писати як бухгалтер — що прийшло, що витратилося, що залишилося». Це я вже вела всю бухгалтерію, тому що йому не до того було.

Він тільки мені скидав-скидав-скидав ці доручення, і ми це все розрулювали.

Це була моя місія, я прекрасно почувалася, що маю дотичність до того всього, що я допомагаю.

І продовжується місія.

Facebook/Melanie Podolyak
Facebook/Лілія Авер’янова

Пані Ліліє, я не знаю, чи коректно порушувати цю тему, чи стежите ви за ходом розслідування, як саме сталася катастрофа, обставини і чи вас сповіщають про це? 

Є думка і розуміння у тих людей, котрі були поруч. Це, можна так сказати, свідки.

Є розслідування, яке триває, і у нас розслідування може тривати бозна-скільки місяців. Тут нічого не зробиш, це така процедура. Я не впевнена, що мені дадуть ознайомитися з тим, що напишуть, що сформулюють. Є об’єктивні дані, з яких щось зрозуміло.

У мене інша ситуація, як це сприймати, розумієте? Андрій не мав там бути! Це сталося в тиловій бригаді, на аеродромі не в зоні бойових дій. Мені здалося, що Андрій жив доти, доки він був на вістрі подій. Тобто доки він літав по п’ять разів на Бахмутський напрямок, нічого з ним не траплялося. Як тільки його загальмували… Важко говорити, що так сталося, але так сталося, це щось фатальне. На такому космічному рівні відбулось! Просто я відчула, що він посумнішав, як хлопців відправили, і це сталося буквально через тиждень. Я ще й думаю, як він психологічно почувається? Напевно, дуже-дуже пригнічений тим, що йому туди не дали ходу.

Сказали: ти не перспективний, не хочеш підписувати контракт, ну і сиди тут. Звісно, війна, він не міг піти. Якби не війна, він вже б розвернувся і пішов звідти. Але він виконував як офіцер те, що було. Він рвався знову на оперативний аеродром, щоб застосувати свої вміння.

Знаєте, це, як кажуть, забивати мікроскопом цвяхи. От що зробили! Його мали використовувати абсолютно для іншого. Мені дуже-дуже боляче через те, як обійшлися з його інтелектом.

Вони не бачили індивідуальності, вони не хотіли визнавати, що цю людину треба просувати, а не забивати його в землю. У цьому найбільший біль.

Twitter/Juice_Fighter

Ніхто з тих людей, хто це робив, до вас не вийшов, не визнав цього? 

Не те що не визнав, мабуть, і не визнає. Вони розуміють, що рильце в пушку, вони розуміють це. Я певні прізвища знаю. Вони намагалися, тому що вже пішла медійність. Вже бачать, що мама говорить, мама не заткнеться.

Вас ще не просять помовчати? 

Поки що не просять, але хто знає, що може бути потім. Я не знаю, але була спроба зустрітися. Я сказала, з якими людьми я хочу зустрітися, з якими — ні. У мене є такий вибір. Це моя місія теж. Розумієте, у нас не піде програма F-16, якщо залишиться стара система, абсолютно не піде!

Це, схоже, і американці розуміють.

Я сподіваюся на те, що вони зроблять так, щоб літаки не дали старим командирам. Недолугість в керуванні заважає воювати. От що прикро, розумієте? І їх дуже вразило те, що з Андрієм відбулося. Всі кажуть в один голос: він не мав там бути взагалі. Це така несправедливість!

Мені здається, що такою ціною ми бачимо, як працює система. 

Система опирається, як тільки може. Ви розумієте, в чому різниця систем? Я не відкрию Америку, якщо скажу, що крадуть. Крадуть керосин, крадуть ще щось. У нас звикли в мирні часи наживатися на авіації. Робити собі гроші. А американська система — там такий облік! Все настільки все прораховано — муха не проскочить.

І Андрій влазив у все це, він довів, що робив це як капітан. Він умисно не хотів звання вище. Він довів, що якщо ти хочеш, не завадить відсутність звання, грошей або ще чогось. У тебе є бажання, і ти можеш цього добитися — це головне. Кожна людина має так розуміти. Якщо у тебе є мета.

Це ключові слова. Сподіваюся, що ті, хто нас слухає, зроблять висновки і надихнуться прикладом Андрія, про якого, на жаль, ми багато чого не знали, але зараз, завдяки його мамі, дізнаємося більше. І також я сподіваюся, що почують прохання про вшанування пам’яті саме в Харкові.

Мені не хочеться просити. Люди мають зрозуміти, що я не хочу нікого змушувати. Не зроблять, то ні! Але мені соромно. Чому я маю ходити, оббивати коридори і умовляти когось це зробити? Я думаю, що в Харкові досить інтелектуалів, досить потенціалу розумних людей, котрі і так без цього розуміють. І Харків просто день за днем сповзає, розумієте, втрачає своє обличчя. І так небагато було людей, які боряться за цю пам’ять, за історію України. А зараз це взагалі розосереджено, ми не чуємо цих голосів.

Це не просто вдячність, треба не загасити, до чого людина прагнула. І всіляко наслідувати, допомагати це реалізувати далі, не кидати те, що він робив. Він не просто так жив, і все це можна закопати. Треба зрозуміти, що поруч з вами були люди, яким належать такі здобутки, що їх треба виокремити і говорити про них як про приклад.