«На рівні з усіма»: феміністка та активістка ЛГБТ+ захищає Харківщину
22-річна Дар’я, яка переїхала до Харкова з Сєвєродонецька, у перші дні повномасштабної агресії РФ доєдналася до тероборони. Спочатку працювала на кухні, потім — взяла в руки автомат. У цивільному житті Дар’я займається активізмом — відстоює права жінок та ЛГБТ+ спільноти. Про ставлення до військовослужбовиць на фронті — у матеріалі «МедіаПорта».
Сєвєродонецьк, з якого Дар’я переїхала до Харкова, вперше був окупований у 2014 році. Відтоді тема війни з життя дівчини не зникала.
«Пам’ятаю, у лютому, ще на стадії ескалації конфлікту, сиділа в офісі (ми тоді планували заходи та марш до Дня жіночої солідарності 8 березня, я готувала статтю про жінок-військових) і думала: «Ще трохи — і я не витримаю цього, піду на фронт». Війна з Росією застала мене вісім років тому у рідному Сєвєродонецьку. Напруга була сильна, мій дім намагаються знищити вдруге», — розповідає Дар’я.
Доброволицею до харківської тероборони Дар’я пішла на другий день повномасштабної війни.
«Коли я зрозуміла, що почалося велике вторгнення, страху майже не відчула — тільки якесь роздратування та злість. Роздумів вже не було. На другий день зібрала речі та пішла доброволицею», — каже дівчина.
Спочатку військова працювала на кухні.
«У перші дні я різала бутерброди, тому що до інших видів діяльності, окрім кухні, жінок не допускали. Мене це обурювало, я пробилася до IT-шки, логістики, трохи пізніше стала керувати невеличким підрозділом на 25 осіб. Навчання як такого в мене не було, тому що дівчат у нас тоді не вчили й нікуди, окрім кухні, не брали, тож багато чому вчилися на ходу та по ситуації. Спочатку навчилася поводитися зі зброєю — розбирати, чистити, згодом — стріляти», — каже Дар’я.
Дар’я, яка захищає права жінок у цивільному житті, з сексизмом зіткнулася і на війні.
«Найскладніше — це жити у сексистському середовищі, представники якого не розуміють, у чому проблема. Важко доводити керівництву, що твої здібності не визначаються твоєю статтю, тому що, навіть відстрілявши по мішенях 15/15, ти залишаєшся для них милим створінням. Але це також про боротьбу і роботу над нашим суспільством — відчуваю, що кожним моментом свого перебування на службі щось змінюю у сприйнятті людей, які досі думають, що жінкам на війні не місце. Найболючіше ж на війні — це бачити у списку знайомі позивні навпроти позначки «200», — говорить військовслужбовиця.
Одного разу список потреб, які зібрала Дар’я з посестрами, розкритикували через пункт про жіночі труси.
«Одна пані обурилася, що не може надіслати його серйозним людям, бо жіночі труси не мають бути у списку потреб військового формування. У цілому це багато що говорить про сприйняття війська. І це навіть не про те, що українські захисниці настільки суворі, що не носять трусів — це про відсутність базової репрезентації військовослужбовиць. Не дивлячись на вісім років війни, жінок досі не сприймають за повноцінні бойові одиниці», — каже Дар’я.
Дар’я також отримувала погрози на свою адресу.
«Я стикалася з погрозами з боку двох людей, яких мала б називати побратимами. Тобто той факт, що я феміністка та ЛГБТ+ активістка, абсолютно знецінює те, що на другий день я кинула все і пішла працювати на рівні з усіма. Я йшла воювати та була упевнена у тому, що війна відведе подібні конфлікти на дуже далекий план, але дехто досі вважає доречними мотиви ненависті до людей, виходячи з того, що вони люблять «не тих». Особисто знайома з п’ятьма ЛГБТ+ людьми саме зі свого підрозділу. Двоє з них, на жаль, загинули. Кожного та кожну з них можу схарактеризувати дуже стійкими та сильними. Життя я б їм довірила», — говорить Дар’я.
На війні загострюється та концентрується людяність, каже Дар’я.
«Особливо на початку, коли неможливо було щось купити, тому що все зачинилося, а грошей немає. Я один раз дістала побратимові, який постився, якісь дозволені йому смаколики. А потім він місяць годував мене веганськими ніштяками, тому що дізнався, що я вегетаріанка. Оце відчуття, що ми всі одне за одного будь-що подолаємо, — це найцінніше», — розповідає військова.
З рідного Сєвєродонецька Дар’ї вдалося евакуювати рідних.
«Після тижнів суперечок та вмовлянь, десь у середині березня, з Сєвєродонецька виїхали мати з братом. Поки їхали містом, декілька разів змінювали маршрут через те, що у ста метрах перед автівкою падали снаряди», — розповідає Дар’я.
Пізніше родина дізналася, що того ж вечора міна влучила в їхній будинок, саме туди, де вони ховалися під час тривог.
«Думаю, ця війна надовго. Так, активна фаза завершиться, але ворог не зникне, буде так само напружено висіти над східним та північним кордонами. Тож західним партнерам варто отямитися, а нам — прямо зараз нищити у собі терпимість до російської загарбницької культури. Я не знаю, як там буде, але налаштована найближчими літами покотити автостопом до нашого українського Криму», — каже військовослужбовиця.
Дар’я каже, що відчуває лють, коли розуміє, що рідним містом Сєвєродонецьком ходять окупанти: «Дуже хочу до нашого Сєвєродонецька. Там буде багато роботи».
Під час контрнаступу Збройних сил України на Харківщині, що розпочався у вересні, стало відомо, що українська армія просувається у бік Лисичанська, Сєвєродонецька та інших захоплених українських міст Донбасу.