«Я їду, готуйтеся. Нас таких повернеться багато», — Ілля «Джузі» Васильєв про службу, реабілітацію та зустріч з принцом Гаррі Відео
Харків’янину Іллі Васильєву — 28. Він музикант, кухар, захисник України та — не виключено — майбутній амбасадор інклюзивності в Харкові. Після тяжкого поранення на фронті й ампутації ноги восени 2024 року Ілля проходить реабілітацію на Львівщині та протезування у Львові. Про шлях у війську, зустріч із принцом Гаррі та бажання повернутися до рідного Харкова — читайте та дивіться в інтерв’ю «МедіаПорту», слухайте на Радіо «Накипіло».
Почнімо з зустрічі з принцом Гаррі.
Це було неочікувано. Сказали: «Приїде поважна людина, чи можеш ти зіграти?» А я вже так звик, що мене постійно просять зіграти десь. Я і так музикою займаюся. Я такий: «Так, добре, чому б і ні?» І так: принц, ну, думаю, жартують. А потім: «А що, ти думаєш, ми жартуємо? Принц Гаррі прийде!» Принц Гаррі? Ручки одразу пітніють…
А ти гітарист-басист, так?
Я на всьому потрошку, переважно на акустичній гітарі, співаю. Мене попросили саме заспівати. Було класно, мені дуже сподобалось. Він [принц Гаррі] потис мені руку, потім сказав, що в мене класні вуса. Такий комплімент від самого принца — ніфіга собі!
А було спілкування ветеранів з принцом?
Він зустрічався з ветеранами, поспілкувався з одним хлопцем з ампутацією чотирьох кінцівок. У мене була репетиція перед виступом, тому я не сильно спілкувався до концерту. А вже після нього було спільне групове фото, він пару слів всім сказав і поїхав далі у своїх справах.
Для багатьох Invictus Games і сама постать принца Гаррі є мотивуючою. Ви можете сказати і для себе, що та зустріч для вас теж була певною мірою таким добрим, чарівним копняком, щоб далі рухатися?
Не копняком, мабуть, приємним доповненням. Так, я бачу свої досягнення в реабілітації, це мене мотивує. Ще краще можна стати, ще щось новеньке вивчив, хочеться це закріпити. А принц — це було просто «вау!» Така емоція класна, яка і так доповнює ці прекрасні дні.
А була вже зустріч із представниками Invictus Games, українською командою, капітаном, можливо, стосовно того, щоб самому взяти участь у наступних іграх?
Так, я побачився з ними того ж дня. Познайомився з капітаном команди. Сказали, що треба брати участь, що це класна спортивна двіжуха. І навіть якщо я не спортивний, то треба спробувати. Мене зацікавило. Тим паче у них є стрільба з лука, а я зацікавився під час перебування в реабілітаційному центрі стрільбою з лука. І хотів би як мінімум спробувати.
Ти приїхав до нас звичайною маршруткою із реабілітаційного центру, але саме протезування проходиш у «Superhumans».
Так. Можна було обрати багато різних підприємств. Я з хлопцями поспілкувався, у нас багато хлопців з високою ампутацією, як у мене. Мені кажуть «Superhumans», «Unbroken»… «Superhumans» якось більше на слуху було. Хоча інше, я впевнений, теж прекрасне. Мені захотілося спробувати. Дуже все привітно, дуже класно, сучасно, професійно. І там смачно годують!
У тебе висока ампутація і зараз тренувальний протез.
Так, мені поки що видали тренувальний, бо я ще звикаю. Я на протезі всього місяць. Як для місяця, не знаю, як у всіх, я багато чого навчився. Ще багато чого навчитись треба, але хоча б я не безпорадний з ним у місті. Нерівні поверхні, зайти в автобус, вийти з автобуса, прогулятися теж. Треба перепочити, іноді доволі часто, але все одно я рухаюсь. Я можу зайти в класні смачні заклади або в магазин, це не буде проблемою великою.
Взагалі вже навчився просити по допомогу?
Якщо потрібно, так. Якщо я знаю, що можу це зробити сам, я вмію це робити сам, то мені краще робити самому. Не завжди можуть бути поруч люди, а я маю вміти робити. Наприклад, милиці впали, самому їх підняти. Але якщо я розумію, що не можу, попрошу когось, мені нескладно це зробити. Люди зазвичай відзиваються спокійно або самі підходять, мені навіть просити не треба. Я ходив до психолога, наприклад, деякі моменти обговорити, але… І психолог казав: про себе думати треба. У мене було таке: ми приходили в дитячу школу, там діти бігали, і я зупинявся, щоб їх пропустити. І вона каже, ти неправильно робиш, Ілле, вони мають пропускати тебе, тобі набагато важче.
А з іншого боку, мені, наприклад, неприємно, коли на це звертають увагу, коли сідаєш у транспорт, тобі кожен намагається поступитися місцем, і ще не в досить такій, знаєш, коректній формі типу: «Звільніть місце, поступіться місцем інваліду». І тому це дві сторони медалі.
За весь час ніхто в мою сторону так не сказав чи якось вказав на мою інвалідність. Просто встають: «Може, вам звільнити місце?» Я кажу або «так», якщо інших місць немає, або «ні», якщо є вільне місце, я сам можу сісти. Кажуть: «Давайте я вам потримаю, чи можу я вам чимось допомогти?» Здебільшого: «Чи можу допомогти». Я кажу: так, потримайте, будь ласка, і всі допомагають. А так, щоб звернули прям конкретизовану увагу, що «людина-інвалід», такого не було. Я готовий пояснити людині, що неправильно казати «інвалід», правильно: людина з інвалідністю… Якщо людина не зрозуміла, я їй не поясню. Я свої нерви не буду витрачати, щоб в якісь конфронтації вступати.
Не має бути в сучасному світі такої реакції на ветеранів. Це якісь відірвані абсолютно люди, і вони не поважаються сучасним суспільством ні в якому прояві. Я не знаю, я таких ніколи не зустрічав, щоб хтось прям відвертався, старше покоління, вони більш зацікавлено роздивляються, але теж подивилися і йдуть далі самі собою, займаються своїми справами. Діти, дитяча цікавість, дивляться таке навпаки, щоб бачити, що це нормально, нормально реагують, батьки нормально пояснюють. Якщо спитає у мене дитина, я поясню, що от я воював, отримав поранення і так сталося, що не стало в мене ноги і це тепер моя нова нога. Щоб він не боявся, тому що ми виховуємо наше майбутнє.
Тяжке поранення — це як прийняття себе в новому фізичному стані. Те, що сталося тяжке поранення, тепер ампутація, треба навчитися по-новому жити, це вже відбулося? Чи відбувається це прийняття?
Воно вже сталося — прийняття того, що так і буде, нічого вже не змінити. Воно почалося ще на моменті, коли я з турнікетом лежав на позиціях. Час іде, евакуація не приїжджає, я вже розумію, що контрольний час минув, що далі тільки втрата кінцівки, а вже залежить від часу додаткового, скільки кінцівки я втрачу. І загалом 12 годин тільки, щоб доїхала евакуація, плюс поки нас довезли, поки ліками всіма обкололи, по-моєму, близько 17 годин я був з турнікетом.
Не могли дістатися медики?
Там для проїзду місцина складна була. І дрони були, і ворожі кульові обстріли, багато чого. У нас на позиції було тихо, але доїхати до цієї позиції було дуже складно. Ми ще довго не могли зв’язатися зі своїми. Вже коли приїхав в лікарню, там одна операція, перед другою операцією сказали, що і кульшовий суглоб будемо витягати. Я кажу, ну, якщо треба, то робіть. Я був живий, здоровий.
Хлопці з ампутаціями нижніх кінцівок кажуть: добре, що руки на місці. У кого немає руки, кажуть: добре, що ноги на місці. Для всіх по-різному. Мені, слава Богу, руки, бо я кухар і я на гітарі граю. Я бачив, є хлопці, які з протезами рук грають на гітарі. Але це все-таки певний дискомфорт.
Я пішов служити у 2022 році. Я тоді пішов так: я не вмію воювати, я вмію готувати. І пішов кухарем служити. Я був кухарем на базі навчального центру. Потім переведення. Я хотів у певну харківську бригаду, але потрапив у момент, коли порізали переводи. Переводили кого як. От мене перевели на Покровський напрямок. Так, були думки, а може не їхати, а може там загубитись десь…
Тобто ці вагання були?
Звісно, були. Ми всі люди, ми всі боїмося. Хтось більше, хтось менше, але немає такої людини, яка не боїться взагалі. Якісь думки все одно в голову потрапляють, але я себе заспокоював на кшталт: Ілле, ти вже коли йшов служити, усвідомлював ризики, усвідомлював, що таке може статися, не весь же час ти кухарем просидиш. Вдягнув форму, маєш повагу до неї, до себе, і якось відповідай.
Вчився на дронаря?
Так, пішов спочатку на дронаря, потім мене ще перевели в стрілецький батальйон, але сказали, що потрібно на посаду дронарів, бо в них їх було мало, майже немає. Але так сталося, що потрібно було йти на позицію. І ми прийняли стрілецький бій. 18 листопада я отримав поранення. Далі була Дніпропетровська область, потім Мечникова, потім у Києві військовий шпиталь, військовий шпиталь у Львові і реабілітаційний центр.
Як прийшов до розуміння, що готовий до служби, що стало вирішальним?
Ми два місяці були спочатку в Харкові, поки дуже сильно бомбили. Потім з’явилась можливість перевезти сім’ю. Ми переїхали під Київ. Коли вже під Києвом стало тихо, я там сидів день-тиждень, два тижні сиджу, що робити? Мені ще знайомі дзвонили, кажуть, або ти сам підеш, куди у тебе є можливість, або просто цей вибір зроблять за тебе. У якийсь момент тобі прийде або повістка і куди там вже направлять… Я обрав мобілізуватися і піти. Мені запропонували знайомі якраз кухарем. Якраз, що я вмію, що я люблю.
А до війни кухарем де був?
У Харкові працював, у піцерії на доставці, в барах працював. Проходив навчальну практику в Одесі, там такі прям столові великі були. І от я мав 24 лютого виходити в перший робочий день в ресторані класному азіатському. І так і не вийшов. Почалось повномасштабне вторгнення. А потім, да, армійська столова. От після армійської столової я розумів, що я все можу.
Зараз — новий етап життя? Чи це продовження?
Абсолютно новий етап життя з новими викликами, новими цікавостями, з новими досягненнями. Я, наприклад, висоти боюся, але при цьому, коли я втратив кінцівку, після того я відвідав вершину Гемби, 1491 метр. Ми туди на підйомнику піднялись, потім нас довезли на снігоході. Прям краєвид неймовірний. Я з двома ногами побоявся б кудись сюди лізти, а тут з однією!
Так, це внутрішнє долання страхів. Плюс нам дуже класне дозвілля організовують. Відвідання концертів, заходів, арттерапії, музичні терапії. Якось показують, не знаю, може, нас повертають в соціум і соціуму нас показують. Ми такі ж самі люди.
А зможеш повернутися до кухарства?
Я думав про це. Я пробував в тому ж «Superhumans» готувати. У них є ерго-кухня спеціальна, яка зроблена так, щоб було зручно. Спеціальні дошки для людей з ампутаціями верхніх кінцівок. Регулюється висота поверхонь, якщо потрібно. Для тих, хто на кріслах колісних, або як мені, я доволі високий, щоб спертися трохи на стіл, треба, щоб він був трохи повище. Плюс я ще їздив на майстер-клас з випікання хліба. Там теж пробував просто на милицях пересуватися, як воно.
Львів більш-менш безбар’єрний. А є страх, що повернешся до Харкова? Там багато чого…
Ну, значить, час мінятися. Значить, у мене є можливість стати амбасадором інклюзивності в Харкові. Чому б ні? Робити огляди в якомусь Інстаграмі, наприклад, там, у мене друзів багато, які працюють в закладах харчування. Якось почати з них. Типу: come on! Хочете, щоб я приходив до вас, до своїх друзів, пити пиво? Зробіть пандус. Це не тільки мені буде, вам же на майбутнє це зробить плюс.
Я розумію, що Харків під обстрілами, ями після вибухів можуть залишитися, побитий асфальт. Так, щось ремонтують, щось відновлюють, але на деякі речі треба час. Тому, щоб я міг в деяких моментах пройтись, де немає асфальту, де пісочок, наприклад, або якісь там камінчики насипані, зійти, піднятися в метро. Теж було б бажано вміти це пошвидше робити.
Ну і що ми скажемо харківській владі?
Так, я їду готуйтеся. І не я один їду, нас таких повернеться багато. І треба бути готовим до цього. Треба все облаштувати, бути готовим. Тому що, може, ще я десь там собі в голові просто занотую, поматюкаюся про себе і пройду, а є хлопці, які не будуть терпіти, які будуть кричати, тупати ногами, махати руками і дуже гучно сваритися. Треба бути готовими.
Повернутися обов’язково хочеться, бо там мій дім, друзі, родичі, там підтримка, це моє дитинство, я дуже давно там не був. Для мене, як і для багатьох харків’ян, я думаю, для кожного своє місто — це місце сили, де ти надихаєшся, де вдома стіни лікують.
Ти завжди був таки оптимістом?
Доволі оптимістично налаштована людина. І ще плюс психологиня сказала, що є така штука, як посттравматичне піднесення. Я своє вже відсумував, поплакав. Я не вважаю, що чоловіки не плачуть. Не соромлюся того, що я плакав, бо це ніфіга собі втрата. Але у мене є підтримка, у мене є опора. Від мене друзі, родичі, кохана не відмовляються. Ну і чого мені самому себе заганяти в якусь депресію?
Я поки лежав з турнікетом, поплакав, звісно, трошки. І все одно намагався сміятися. Ми окутали ногу термоковдрою, вона така фольгована. Через деякий час я вже лежу, кажу: «Хлопці, кому ніжку в фользі запечену?» Кажу: «Все одно вже вона холоднюча. Думаю, вже не врятуємо, так хоч хтось як сувенір забере». Друзі такі: «Ілля, що ти таке кажеш, всі доїдемо!» А ще було дуже приємно, коли вивезли всю нашу групу, і ще хлопець один з нами був, ми до його позиції добігли. Я кажу, дякую, що викликали евак. І він кричить: «Це вам дякую, бо якби ви не доповзли… Тільки через те, що вас евакуюють, мене забрали з цієї позиції, так би я там іще сидів». Він сидів з нами пів ночі, щоб ми не засинали, чатував всю ніч, поспав всього кілька годин, і він мені дякує, що його отак вивезли. Ну ніфіга собі, такого я не очікував.
Коли я ще без протезів був, зрозумів, що я можу поприсідати кілька разів просто на одній нозі. «Вау! Ого, я таке вмію, нічого собі!» Я обожнюю стояти на балансирі. Спробував з протезом на балансирі стояти. Теж цікаво, класно. Особливо, коли ти ловиш цей момент і думаєш: блін, який я класний, у мене висока ампутація, сталева нога, а я нею ще й балансую. Класно, я порадів за себе! Підбадьорився трошечки. Це класно в реабілітаційному центрі і у протезному підприємстві.
Є хлопці, яким важче за мене, у яких подвійна ампутація, потрійна, всі кінцівки ампутовані. Тим, хто не бачить… Я просто не знаю, як воно. Можна знайти собі приклад для наслідування завжди. Є один хлопець, я прям дивлюсь, як він плавненько йде з високою ампутацією на цьому протезі, ніжненько-ніжненько. Я на себе дивлюся, а в мене нога дригається в усі сторони. Думаю, я хочу так само ніжно, плавно. Все, давай тренуватися! Пішов до Львова, по Львову гуляти.