Web Analytics
«Я хантив хлібні фургони», — волонтер Олександр Костенко | MediaPort

«Я хантив хлібні фургони», — волонтер Олександр Костенко

Фото автора: Тетяна Федоркова Тетяна Федоркова

Харків’янин Олександр Костенко каже, що за рік наростив «шкіру носорога». У перші дні повномасштабного російського вторгнення він взяв на себе відповідальність забезпечувати продуктами й ліками самотніх та покинутих людей старшого віку. За підтримки інших харків’ян він допоміг десяткам бабусь і дідусів. Але в якийсь момент вигорів. Що пробило «шкіру носорога» і як вдалося відновити сили — слухайте у новому епізоді подкасту «Герої Харкова». 

Герой епізоду: Олександр Костенко, волонтер, блогер

Слухайте та підписуйтеся на подкаст

Таня Федоркова: Ми хотіли б зачепити таку тему, як вигорання. Вово, ми з тобою домовлялися про це. Не знаю, чи готовий Саша про це говорити.

Володимир Носков: Якщо погодився, значить, готовий. Принаймні він мені так сказав. Але давай спочатку Сашу привітаємо, тому що він сказав, що його заклик почули. І тепер він не сам волонтерить, а у нього ціла команда. Сашо, хто долучився і як це все відбувалося?

Олександр Костенко: Це все понеслося з коментарів. Люди почали пропонувати свою допомогу, писати в особисті. Я спочатку був приголомшений такою навалою пропозицій, десятки людей писали. Хтось навіть пропонував: у мене є самокат, але я можу в рюкзаку за спиною щось кудись відвезти. І потім я почав малювати з усіх цих повідомлень географію. Я прикинув собі карту міста, прикинув, де у мене є, умовно кажучи, емісари, люди, які можуть ними бути. Я почав на це накладати карту своїх стареньких.

Володимир Носков: Тобто умовно ти поділив Харків на квадрати і розставляв волонтерів, які найближче до підопічних.

Олександр Костенко: Так. У мене були люди, які, виявлялося, взагалі живуть у сусідніх під’їздах, по сусідству з бабусями, раптові люди з Facebook, з якими я особисто не знайомий. Виходило зручно: людина просто виходила до супермаркету і своїй сусідці заносила пакет. Хтось із друзів, колег, дуже багато людей відгукнулося. Окрім розвезення, це достатньо, не скажу, що складна — вона мені вже не складна — логістика, але потрібно десь у певному місці купити, так скласти географію цих бабусь, щоб розумно проїхати. Коли я поринув у цю координацію, в мене волосся стало дибки, тому що це набагато складніше, ніж возити самому, тягати самому на восьмий поверх сумки по 40 кг.

Володимир Носков: Сашо, давай почнемо спочатку. Я правильно розумію, що ти прийшов до першої бабусі, коли проводив своїх із Харкова, коли вони евакуювалися? Чи це не так виглядало?

Олександр Костенко: Це було не так. Коли сталося 24 лютого, умовно, 25, і люди зрозуміли, що всі магазини закрилися, тоді почали розвозити хліб. Фургони просто зупинялися і роздавали хліб. У ці два дні виїхало — я живу у центрі міста — навколо мене виїхала тотальна кількість молоді (людей мого віку і трошки плюс). Залишилися старенькі, які вискочити й упіймати фургон і виловити буханець хлібу не могли фізично. І тому ми з дружиною, вони ще тоді залишалися, виїхали наприкінці квітня, вискакували, нагребали цього хлібу, скільки вистачало рук, і бігли до бабусь у нашому будинку, роздавали. Потім, зрозуміло, про це пішов слух, приєдналися інші бабусі з сусідніх дворів, потреба зросла. Потім з’явилися люди, які роздавали, наприклад, крупу або молоко на вулицях. За цим теж доводилося бігати. Це все почалося з перших днів.

Володимир Носков: Чому ти став опікуватися саме бабусями, дідусями?

Олександр Костенко: А воно якось само склалося. Я кажу: стоїть задача — упіймати фургон із хлібом… Будинок, де ми базувалися тоді, він досить невеликий, на 20 квартир. І я розумію, що там залишилось 10 бабусь, умовно кажу. І зрозуміло, з усіма перетинаємося у дворі, з усіма вітаємося. І кожна жаліється, що не залишилося уже нічого поїсти, діти терміново поїхали до Польщі. Залишився пакетик рису і все. І хліба немає. І я чую ці розмови, розумію, що вулицями їздять хлібні фургони, я почав хантити хлібні фургони і приносити цим бабусям хліб. Потім те, що добрі люди далі почали роздавати. Тобто бабусі мене самі знайшли, не я їх шукав. Не те, щоб у мене був вибір, я займуся цією категорією або цією, а можливо, цією. Залишилися тільки бабусі тоді, соціально не захищені.

Таня Федоркова: Ми говорили з волонтерами, вони часто кажуть про те, що неприємно вражені кількістю людей старшого віку, родичі яких поїхали з Харкова і залишили їх. За твоїми спостереженнями, це так? Чи це більше самотні люди?

Олександр Костенко: Тотальна кількість молодих людей у перші дні, навіть не тижні, поїхала чи з країни, чи на захід країни, це правда. Так, є самотні люди, вони залишаються, але залишалися самотніми й ті, у кого були діти. Вони були за кордоном. І хоч би одна собака пересилала копійку для своєї старенької матері чи батька.

Володимир Носков: Я якраз про це і хотів запитати. Я бачив твій пост гніву. Це, здається, влітку було чи на початку осені. І потім я це саме питання порушив із Наталкою Маринчак, вона теж волонтерить, багато відвозить людям старшого віку. Вона не настільки була категоричною, як ти, в цьому плані. Навпаки більше говорила про те, що залишилися самотні. У твоєму випадку це батьки, яких залишили діти?

Олександр Костенко: У мене їх 50 на 50, грубо кажучи. Якщо зовсім грубо поділити тих самотніх, які були самотніми до війни і якими опікувалися соціальні працівники, а потім це зникло (ну зараз це вже відновилося, наскільки я знаю, але до середини літа соціальної служби не існувало). І до цих людей лежачих, з онкологією, тих, хто не може ходити далі, ніж по коридору своєї квартири, ніхто не приходив. І добре, якщо залишалися якісь сусіди. А якщо не залишались?

Володимир Носков: Для балансу я наведу дописи Харківської міської ради про соціальних співробітників, які не залишали місто Харків і ходили до своїх підопічних під час активної фази…

Таня Федоркова: Все-таки, думаю, що це не було масово. Ті самі соціальні працівники так само евакуювалися, і залишалися одиниці людей, які прикипіли до своїх підопічних…

Олександр Костенко: Або не мали можливості виїхати з власних причин.

Володимир Носков: Напевно. Фургони у перші тижні приїжджали, але ж далі вже не настільки була потреба. Хто тебе далі підтримував?

Олександр Костенко: Потім відкрилися перші магазинчики, найменші продуктові лавки, де продається все. Ми з дружиною Настею заходили і змітали все аж до гумки. Снеки, все-все-все, що можна були взяти. Навіть не дивилися на чеки. Ціни тоді були захмарні. Я деяким продуктовим магазинчикам це записав, тому що я розумів, що віддавав учетверо більше. Утім, ми все це скуповували за власний кошт. Потім мені почали зустрічатися добрі люди, які говорили: а, це ж ти стареньких годуєш — на тобі грошей! Один дав, інший дав, третій дав стільки, що у кишеню не влізло. І ось так понеслося. У якийсь момент грошей стало стільки, що я зрозумів, що потрібно будувати якусь логістику, звільняти приміщення під продуктовий склад, робити запаси. Мені одразу прийшли перші 300 кг макарон, я вже зрозумів: о, це вже запас на три місяці на 100 людей старшого віку. І якось так завертілося.

Володимир Носков: І ти почав складати продуктові набори?

Олександр Костенко: Дивлячись на ту гуманітарку, яку активно роздавали різні організації на початку війни, я її аналізував. Безумовно, як будь-яка безкоштовна їжа у той момент була спасінням, дякую за неї, але я розумів, що 90% наборів складені нерозумно. З них не можна прожити повноцінно якийсь тривалий або нетривалий час.

Володимир Носков: Знаєш, як мої батьки кажуть? Таке враження, що ті, хто складають набори, харчуються постійно макаронами і рисом.

Олександр Костенко: Типу того. Це набори ймовірніше згодяться для будиночка мисливця. Як на перевалах стоять будиночки, якщо ти заблукав і потрібно заночувати, там лежать сіль, сірники і якийсь набір круп. Такого типу у нас була гуманітарка. Там одна консерва, ти зробиш одну вечерю, у тебе залишиться олія, макарони і ще пачка солі. І що ти з цього далі складатимеш? Тому я складав набори з розрахунку, щоб людина мала легкий сніданок, умовно, вівсянка з молоком, з ізюмом. На початку я ще жирував, клав ізюм, чорнослив усілякий до своїх наборів. І щоб людина мала добру жирну вечерю з м’ясом обов’язково, а також сублімовані супи клав, щоб людина могла з’їсти щось гаряче. Повноцінний денний раціон. Я розраховував набори на місяць, але все одно мені починали десь за 20-25 днів телефонувати. І тоді я просто збільшував до місяця, щоб рідше їздити. Збільшував трохи кількість продуктів, витягав на місячний раціон таким чином.

Володимир Носков: Ти так зворушливо у постах описував, як телефонують до тебе бабусі, трохи не зі слізьми просять прийти, бо реально залишилися сам-на-сам.

Олександр Костенко: Так, були такі періоди. Не завжди, але такі періоди були.

Таня Федоркова: З твоїх слів я розумію, що це люди, які справді потребують допомоги. І це не ті люди, які зловживають гуманітарною допомогою. Чи ти стикався з таким? Адже зараз багато різних організацій, які пропонують свою допомогу.

Олександр Костенко: Так, це особливо було в тренді в середині літа, на початку та в середині літа, це накопичування. Люди почали повертатися до Харкова. У першій половині червня була така тенденція, а потім 19 червня стався удар сильний, здається, і, по-моєму, серія пішла кілька днів поспіль. Так усі люди, які повернулися, сіли на плечі своїх бабусь, і бабусі були вимушені бігати збирати гуманітарну допомогу по всіх організаціях. На тому етапі я навчився відсікати і викреслювати таких людей зі списку.

Володимир Носков: А ти можеш прямо в очі сказати: вибачте, але «ні»?

Олександр Костенко: Так, у мене були такі випадки, коли я казав: я більше цим не займаюся. «І навіть молочка не привезете?» — і навіть молочка не привезу, вибачте. Я приїжджаю, а у людини додому повернулася доросла донька мого віку, здорова, з двома руками і двома ногами. Напевно ж може матері забезпечити молочка, правильно?

Володимир Носков: Восени спілкувався з волонтерами «Червоного Хреста», і вони говорили, що більшає соціально незахищених верств населення. У людей менше грошей, почали звертатися ті, хто до цього ніколи б не зверталися. А давати їм немає чого, тому що у певний момент Харків перевели, умовно, до категорії мирного міста.

Олександр Костенко: Все пішло на деокуповані території, Куп’янськ, Ізюмський напрямок, пішло з Харкова і не повернулося. Є таке. Впали різко потоки. Якщо раніше я міг за пів години телефоном випросити пів тонни олії і забезпечити цим стареньких, то зараз мені вкрай важко це зробити, а часом і неможливо.

Володимир Носков: Потреби не зменшуються?

Олександр Костенко: Дивись, тут така арифметика. З одного боку я відсікаю стареньких, які стають «халявщиками», і тих, до кого повертаються родини, є повні сім’ї, донька, зять з дитиною. А з іншого приростає категорія: молоді самотні матері з дітьми, які десь пересиділи в умовній Полтаві, Житомирі, Вінниці, а зараз у них закінчилися гроші, робота закінчилась, якщо вона і була, сюди вони повернулися, роботи теж немає. І це категорія, що динамічно зростає, турбує мене більше, ніж бабусі. Бабусі зараз отримують пенсію… Влітку мені вже розповідали історії, як сидять на лавці бабусі, обговорюють між собою. Одна каже: у мене два мішки рису стоїть, і жучок завівся, що ж робити? А та відповідає: а у мене перловки 18 кг, знаєш, як я жучка вивела? І вони діляться секретами. Оце скільки вони нагребли гуманітарки! Вона гниє у них на балконі.

Володимир Носков: Добре, Сашо, тебе можна назвати волонтером-одиночкою. Чому ти не подумав про те, що потрібні товариші, які б тобі могли допомагати з логістикою, розвезенням, діставати, телефонувати?

Олександр Костенко: Заднім розумом зараз я розумію, що це потрібно було зробити з початку війни. І з початку війни були люди, які пропонували мені допомогу, і протягом війни. Дивлячись на мою діяльність, казали: давайте, у мене є машина, у мене є руки, там є склад, люди, які допоможуть щось завантажити. Але в останні роки я у своїй професійній діяльності, у мене була така моно-робота, настільки звик працювати сам, без команди, і, каючись, скажу, не довіряти команді, що я не міг собі уявити. Особливо, коли на коліні будував на початку війни свою власну логістику, як куди бігти, куди їхати, де заправлятися. Ось тільки рік минув, і я зрозумів, що цю систему асистентів потрібно було будувати раніше.

Таня Федоркова: А загалом завершити цю діяльність ти готовий? Чи бачиш ще потребу далі це робити?

Олександр Костенко: Це взагалі страшенно болюче питання, як завершити цю діяльність. Тому що алгоритма, механізму, як її завершити, я собі не уявляю. Можна говорити про те, коли це робити. Але те, що немає розуміння, як завершити, це так. Вони мені усі телефонують. Зрозуміло, що у мене резистентність вже, як шкіра носорога, але є старенькі, які особливо потребують. Я не маю на увазі матеріально. А ті, хто потребує фізично. От людина не виходить, вона по квартирі переміщується, але не виходить, а родичів ніяких немає. Ось як ти його кинеш? Родичі були, але кудись спливли після початку бойових дій.

Володимир Носков: А вони до тебе вже ставляться як до родича?

Олександр Костенко: На жаль, у багатьох випадках, так. Мене пригощають шоколадками, огірками домашньої заготівлі. У мене були періоди, відмовитися ж неможливо, що по 5 кг шоколаду лежало у холодильнику. Благо, я конвеєрно роздавав ці шоколадки наступним стареньким.

Володимир Носков: Сашо, а що це був за момент, коли ти відчув, що «стоп», я один, вже все, мене не вистачає. Що це був за дзвіночок?

Олександр Костенко: Це момент, напевно, з початку року, коли я почав цю систему будувати. Спочатку на папері, а потім якось в офлайні. З початку року. А що цьому передувало? З чого ми і планували почати розмову. Вигорання. Вигорання таке, що я впав і «помер». А коли я ожив, піднявся і зрозумів, що сам не вигребу, тому що буду періодично так падати і вмирати.

Володимир Носков: Тобто це буквально у фізичному розумінні? І психологічно, і фізично ти просто розумієш, що ти не витягуєш.

Олександр Костенко: Я бігаю зранку до вечора. Ти ж знаєш, я енергійний хлопець. І я бігаю, лягаю спати, а вранці встаю і розумію, що я взагалі не хочу підніматися з ліжка. Тупо нічого не хочеться. І я розумію, ну день відлежуся. Мені потрібно скасувати усі справи на сьогодні. А мені не хочеться брати в руки слухавку і телефонувати, говорити з людьми. Мені не хочеться вийти на кухню, зробити чай. Тобто нагребає класична клінічна депресія, у медичному розумінні цього слова, коли ти думаєш, що ти просто втомився, пару днів перележиш, а потім тобі настільки не хочеться, що тобі не хочеться їсти, пити воду, чай.

Таня Федоркова: Переходить в більш поглиблений…

Олександр Костенко: …медичний характер. І ти розумієш, що просто полежати пару днів не підходить. І тоді починаються пошуки психотерапевтів, пігулок.

Володимир Носков: Тобто ти не сам вигрібав, а все-таки довірився фахівцям.

Олександр Костенко: Так, безумовно, я усвідомлював, що сам не вигрібу. Або просто залишуся божевільним, недієздатним.

Таня Федоркова: Я так розумію, що одна з причин такого стану — це також розлука з родиною. З твоїх дописів мені так здалося, що це чи не найтяжче. З дитиною мало бачитесь.

Олександр Костенко: Звісно, це дуже сильно дає. Я, звісно, періодично до них їжджу десь на тиждень. Але це не так часто випадає, як мені хотілося б. Тим більше, ці рвані зустрічі, розставання, від цього, можливо, навіть ще гірше. Безумовно, це дуже знижує емоційне тло. І коли ти ввечері приходиш додому, дякую, кіт зустрічає, жива істота є у квартирі, а так, ти приходиш додому, тут дитячі речі, іграшки лежать, постійне нагадування про родину. А є тільки самі старенькі.

Володимир Носков: Як ти працював з собою так, щоб мінімізувати наслідки вигорання? Змінив графік життя, наважився поламати традиційну логістику і вибудувати нову. Що ти почав робити, щоб все-таки, як ти сказав, не збожеволіти?

Олександр Костенко: Знаєте, воно все приходить поетапно. Наприклад, до середини літа приблизно я взагалі бігав, як божевільний, у всіх цих справах, зранку до ночі буквально, до комендантської години. Заїжджав у двір без п’яти хвилин до завершення комендатської години, потім я зрозумів, що я починаю видихатися. Хоча тоді ще я був повний сил, а мені здавалося, що я видихаюся. Я взяв за правило ввечері: ставлю машину у двір, знімаю бронежилет, переобуваюся, перевдягаюся і йду пішки по місту. Просто пройтися, протруситися трохи, охолонути і забути про цих бабусь. Потім коли мене нагребло восени, тоді ще були перші думки зробити систему помічників, але руки не дійшли, якось воно все кульгало… Під Новий рік я поїхав до своїх і потім, коли я повернувся, мене нагребло так, що я зрозумів: тільки пігулки врятують. «Принеси мені, Санто, антидепресанти». І я сів, на папері накреслив цю схему з людей, які можуть мені допомагати, можуть робити усі ті дії, які я робив сам.

Володимир Носков: І тепер у тебе яка команда? Скільки людей і як ти між ними обов’язки розподілив?

Олександр Костенко: Тут поки зарано про щось говорити, тому що це все на коліні. Цьому реально десь тиждень, тиждень люди возять. І я поки що не можу сказати, що у мене якась налагоджена система. Когось телефоном просиш, комусь ти сам закуповуєш, люди під’їжджають на склад, забирають, хтось частину сам купує, частину бере у тебе, а хтось взагалі все купує повністю. Тобто по-різному. Я це взагалі ще не налагодив. Це дуже хитка, поки хитка система, але вона перетвориться на тверду і буде працювати, як годинник. Якщо люди висловлюють бажання допомагати і не просять за це грошей, а навпаки самі кажуть: я питаю, який чек, я ж веду відомості, враховую все. Відповідає: та годі, я оплатив, це моя десятина.

Таня Федоркова: Якщо говорити про системну допомогу людям старшого віку і самотнім під час війни, ми розуміємо, що є соціальні працівники, але або їх мало, або вони не все роблять, і потреба, як ми бачимо, залишається, що місто має зробити, щоб охопити цих людей? Щоб не довелося тобі або іншим волонтерам все це робити?

Олександр Костенко: Попри те, що я займався переважно продуктами, я в тому числі займався медикаментами. І всіх стареньких обвозив ліками. У зв’язку з твоїм питанням я хочу сказати, що місто має категорично зробити дві речі: для малозабезпечених чи незабезпечених — це вже, як вони самі категоризують — організувати безплатну видачу памперсів або урологічних прокладок і безплатну видачу ліків для хроників, тяжких хроників, для людей з онкологією, психіатричними патологіями. Мені перед Новим роком зателефонувала жінка, я її всю війну годую, у неї був інфаркт. Вона каже: я ось стільки на ліки витрачаю. Хоча вона у мене не просила ліків. Каже, купила стільки, витратила стільки. Я спитав заради цікавості: що у вас за список. Вона називає мені три позиції. Дві незначні, я їй купив слідом, умовно по 200-300 грн упаковка. А треті ліки — 2 чи 3 тисячі гривень, я вже не пам’ятаю. Профілактичні постінфарктні ліки.

Володимир Носков: І де взяти пенсіонеру гроші на таке?

Олександр Костенко: Ось такі потрібно закривати потреби другою чергою після памперсів, пелюшок та урологічних прокладок. Тому що це витягає нереальні гроші. Я бачу зараз, скільки коштують ці памперси, і у мене волосся стає дибки. Я бачу, скільки коштують ліки. Я одній старенькій усю війну возив ліки для людей з хворобою Паркінсона. Вони коштували 300 грн. Зараз я попросив товариша, кажу, купи по сусідству, завези, будь ласка. Він каже: а знаєш, скільки вони коштують зараз? 920 грн! А їй не можна кидати їх приймати. Вона якщо кидає, у неї руки тримтять, ходуном ходять.

Володимир Носков: Сашо, скажи, ти навчився дистанціюватися від таких доль, різних доль людей літнього віку. Чи це теж одна зі складових твого вигорання, що ти спостерігаєш, бачиш, в яких умовах вони живуть.

Олександр Костенко: Я думаю, звісно, не навчився, тому що тоді б я не вигорав, якби навчився. І це, безумовно, одна зі складових вигорання. Зараз, звісно, як я кажу, я заріс шкірою носорога, але спочатку, коли тільки мережа стареньких почала розширюватися, з п’яти їх стало 20 або 30, я тільки набирав ці враження, щодня у мене були 3-4 нові людини, я цих вражень гріб лопатою… І коли ти заходиш до квартири, а до тебе виходить назустріч бабуся у футболці і в памперсі… І все. А по квартирі купки екскрементів лежать. І ти приніс суповий набір, суп варити. А людина не те, що суп варити, вона не розуміє, хто я, навіщо зайшов взагалі і що мені потрібно. Таке, звісно, хитає психіку.

Володимир Носков: Як на тебе виходять бабусі? Це сарафанне радіо?

Олександр Костенко: Це сарафанне радіо, це сусіди по сходах. Знайомі телефонують: я поїхала, а у мене там на сходовій клітині бабуся самотня, яка годує 318 собак. І Саша починає возити корм для собак до всього іншого.

Таня Федоркова: Тобі допоміг дуже, як ти писав, соціальний капітал. Соцмережі. Але, мабуть, і більше через соцмережі почали звертатися за допомогою?

Олександр Костенко: Я розумію, що доля Facebook велика. Людина просто читає, а потім пише мені в особисті: у мене є самотній старенький, який не виходить, а родичі поїхали.

Володимир Носков: Сашо, а що бізнес?

Олександр Костенко: Зараз, звісно, менше, і абсолютно не в укор, але з початку була допомога. На наших харківських не можу нарікати, не буду називати імен, але допомагають. Якщо звертаєшся, навіть якщо якась хрінь тобі потрібна, неведома, «Аленька квітка», все одно намагаються допомогти. Не самі, так через когось, передзвонять, з якогось міста достануть. Є велика згуртованість у місті зараз.

Таня Федоркова: А чи є такі люди, які вже відмовилися від твоєї допомоги? Вже вони вийшли на той рівень, що їм вона не потрібна, сказали: «Дякую».

Олександр Костенко: Так, такі люди є, причому вони почали з’являтися вже десь, мабуть, з кінця осені. Я не скажу, що їх багато, але були бабусі і дідусі, до яких поверталися діти. Вони сказали: дякую, але у нас вже зять повернувся, він працює, у нього зарплатня є, ви нас дуже виручили, але дякуємо, більше не треба.

Володимир Носков: Ти радієш?

Олександр Костенко: Я страшенно вдячний за цю щирість.

Володимир Носков: Сашо, ми входимо у другий рік повномасштабного вторгнення Росії. Як ти дивишся у майбутнє? Ти сам кажеш, то бабусі, то жінки з маленькими, тобто вони будуть, їх більшатиме, на жаль, тому що реально у людей немає роботи…

Олександр Костенко: Таких, як я, не важливо, одиночок або людей, які працюють організаціями, вони так само вигорають, як і я, вони вигорають гуртом — нас ще пахати рік чи два, якщо, не дай Боженька, стільки триватиме війна, настільки не вистачить. Ми будемо вмирати фізично.

Володимир Носков: Але ж ти розумієш, що Путін на це якраз і розраховує.

Олександр Костенко: Звісно. І тому єдиний наш, волонтерів, спосіб вижити: це, чорт забирай, піти в політику чи в адміністрування і змусити міську владу зробити такі програми, типу таких, про які я кажу: забезпечення усіх хронічно хворих щомісячно ліками, у вас же є всі списки, всі на обліку. Вони цього не можуть отримати, тому що у них папірець не виписаний! Цю систему потрібно налагодити.

Володимир Носков: Тоді запитання до Саші Костенка: а він що, людина, яка мала стосунок до політехнології, PR і добре знає політику, особливо нашу місцеву, харківську, готовий з волонтерів піти у політику?

Олександр Костенко: Ні, я взагалі не готовий піти в політику, упаси Боженька. Я готовий робити, умовно кажучи, історії з Одороблом, з пам’ятником на площі Свободи. Коли ми зібралися, скооперувалися, комьюніті фейсбучне, офлайн, журналісти, громадськість, два-три місяці покачалися і досягли свого. На такі разові акції я готовий, щоб закачати владу, щоб стареньким забезпечили памперси. Але я думаю, що знайду підтримку… Я думаю, що знайду.

Таня Федоркова: Буквально зараз, я знаю, що ти розвантажив дві машини. І в тебе ще дві машини. Ти зараз підеш і будеш завантажувати чи розвантажувати? Як це все відбувається?

Олександр Костенко: Я буду відвантажувати. Чарівна моя однокурсниця зголосилася із сином допомогти і по сусідству за двома адресами розвезти продукти. Я зараз підготував пакети і буду відвантажувати. І потім приїде людина, у неї треба буде прийняти трохи вантажу.

Володимир Носков: Сашо, я хочу і тобі і нам побажати, щоб ми довіряли. Бачиш, яка у тебе історія, що тобі складно було довірити, поділитися своїми повноваженнями. Інколи ми думаємо, ми самі круті і все зможемо, а виходить… Тому хочеться побажати, і собі я цього бажаю, навчитися довіряти і навчитися розподіляти обов’язки і графіки.

Олександр Костенко: Це правда. Тим паче, що ми показали таку згуртованість, гріх цим не скористатися… Перед Новим роком мені просто обірвали бабусі телефон, усі вітали, більше, ніж родичі чи друзі. Хтось виносить шоколадку, хтось виносить пляшку святої води, хтось — пляшку вина. Я відвіз батькові, він скуштував, каже: непогане вино! Хтось — пакетик яблук. Люди постійно намагаються свою вдячність якось висловити, показати.

Стежити за діяльністю Олександра Костенка можна у Facebook та Telegram