Повний кавалер орденів «Богдана Хмельницького» та «За мужність» Владислав Риков, якого називають одним з найкращих українських пілотів-штурмовиків, виконав 385 польотів. Під час останнього, 7 лютого, його літак збила російська ракета.
Спогади рідних і побратимів Владислава Рикова наводить пресслужба Повітряних сил.
«У свої 28 він зустрів велику війну. Його намагались вбити ледь не щодня. Харківщина, Київщина, Донеччина, Луганщина, ворожі винищувачі та ППО. Чоловіка рятували професіоналізм, стресостійкість та жага перемоги. Рашисти були переконані, що «авіації в Україні вже не існує». Але глибоко помилялись. Влад впевнено випалював окупантів та їх техніку», — зазначають у Повітряних силах.
«Па, ти там всі ракети зібрав?»
Владислав Риков залишився на самоті в шість років — його родину вбили, сам хлопець дістав поранень. Його взяв під опіку харків'янин Юрій Покусай, якого хлопець далі називатиме рідним батьком.
«Син постійно проводив зі мною час на аеродромах, школярем я покатав його на легкомоторному літаку. Він так горів небом! Потім створив для Владика та його друзів Авіаційний навчальний кадетський центр. Центр і досі функціонує, чимало нинішніх героїв є його вихованцями», — згадує чоловік.
Коли дійшов час обирати виш, навіть запитання не стояло — тільки Харківський національний університет повітряних сил.
«Моє життя тісно пов’язане із авіацією, тож ми годинами могли обговорювати різні професійні моменти. А з початку широкомасштабного вторгнення ще й «працювали» поруч, син — у бойовому штурмовику, я — із цивільним повітряним патрулем. Траплялося, що і пуски по нас здійснювали майже одночасно… «Па, ти там всі ракети зібрав?» — жартома запитував син, а я лише тішився, який він діловий виріс», — розповідає батько.
Владислав чомусь завжди самовпевнено думав, що з ним все буде добре, зазначає Юрій. І додає: «Я дуже рано став батьком і, на жаль, дуже рано втратив сина».
«Уже без Влада ми пересядемо на F-16»
У Владислава Рикова був позивний Magic — «магія» в перекладі із англійської. Його дали за віртуозний стиль пілотування, розповідає командир загиблого льотчика Герой України Ростислав Лазаренко.
«Я бачив у ньому майбутнього командира, на випадок якщо я загину, — каже Лазаренко. – Він прикривав мене — і не лише в небі. Завжди був поруч, всі проблеми ми вирішували разом, спілкувались десятки разів на день… Насправді, я продовжу з ним спілкуватись. Тільки тепер це будуть лише монологи».
Перший бойовий виліт після втрати когось із побратимів командир часто робив саме разом з Риковим — «так би мовити, політ честі».
«Цього разу його доведеться робити самостійно, як і багато речей у житті… Уже без Влада ми пересядемо на F-16. Він був одним із найкращих учнів на курсах англійської мови і мріяв про сучасні літаки, які зможуть краще захистити Україну і перемогти ворога», — пригадує Лазаренко.
День, коли загинув льотчик, був звичайним, з типовим завданням — уразити противника.
«Розбір цілі, обговорення, підготовка… Все, як завжди. Влад потиснув руку. Виліт. Жити йому залишалось 17 хвилин, — згадує командир. — Насправді, ти ніколи цього не відчуваєш... Війна чомусь забирає найцінніше саме в той момент, коли ти максимально спокійний, коли думаєш, що обстановка більш-менш і це звичайний політ».
Лазоренко розповідає: ракета Р-37, яку російські війська вже досить давно не використовували, не залишила Рикову шансів, він навіть нічого не встиг сказати в ефірі.
Військовий переконаний: це була помста, адже напередодні українські пілоти «конкретно насипали» окупантам. До останнього сподівалися, що Владислав, попри низьку висоту, зумів катапультуватись, що він живий і його зараз заберуть.
Командир обіцяє підтримувати родину Рикова — дружину та дочку.
«Влад дуже любив своїх дівчат, півтора роки від початку вторгнення практично не бачився із родиною і дуже засмучувався через це. Тож орендував квартиру відносно недалеко від розташування підрозділу і нарешті почав частіше їх обіймати. Я близько знаю його дружину, часто грався з донечкою. Тепер Влада немає і за них відповідаю я, обіцянку потрібно виконувати», — додає Лазоренко.
Владиславу Рикову посмертно присвоїли звання полковника. Його поховали на Алеї слави у Вінниці — місті, де він мріяв оселитися після війни з родиною.
Читайте також: На Донеччині загинув пілот Су-25 — син керівника харківського повітряного патруля
Новини за темою
