«Ви ж знаєте, що ми раніше сиділи?» Колонка
Боєць готується до інтерв’ю. Хоче похвалити інструктора, який навчає його групу тактиці. За кадром сміються побратими: «Давай, тільки не як на зоні: «я такий-то, стаття така-то…».
Мене оточують бійці спецпідрозділу, сформованого з колишніх ув’язнених. Усі — штурмовики. Найскладніші й найнебезпечніші завдання — для них.
— Ми вдячні державі, що дала нам шанс виправити свої помилки на війні, — каже мій спікер вже після промови про інструктора.
Він намагається не дивитися мені в очі. Шаріється, що колишній «зек». Тож, знімаючи з нього мікрофон, я вперше озвучую те, що крутиться в голові у роботі з бійцями з таких спецпідрозділів: «Не вішайте на себе ярликів. За вас це зробить суспільство. А нам своє робити».
Тюремна тема не входить у поле моїх інтересів. Загалом мої знання про зону зводяться до сюжету книги Артема Захарченка «Помру за Україну, але це не точно» (раджу!). Життя ув’язнених там описано так, що я мала певні побоювання.
Водночас торік улітку вперше зустріла колишніх ув’язнених у штурмовій бригаді. Незадовго до цього законотворці за певних обмежень дозволили ув’язненим добровільно вступати до лав ЗСУ. Молоді, кмітливі, фізично підготовлені — такими були ці хлопці. Я намагалася поводитися, як завжди, як з усіма, хоча й нервувала. Окрім зйомки тренувань, зробила кілька портретних фото, ми жартували, обговорювали політику.
— Ви ж знаєте, що ми раніше сиділи? — обережно спитав один з бійців.
— Ну так, а що? — відповідаю.
— Та нічого! — радісно відповів воїн.
Так і спілкуємось.
Нещодавно, вже на новому місці служби, познайомилась іще з двома раніше засудженими. Один — худорлявий, середнього зросту й великим бажанням поспілкуватись, виріс у дитячому будинку. Розповів, що через складне дитинство почав красти. Так і потрапив за ґрати… Нині він у лікарні з пораненням після боїв на Курщині. Другий — широкоплечий, високий добряк «Монарх» вже другий тиждень безвилазно штурмує позиції росіян. Коли повідомив, що його групі невдовзі знову в бій, написав: «Помоліться за нас!» І я молюся. А ще чекаю повідомлення, що з ним усе добре.
В їхніх очах я бачу мотивацію, азарт, бажання «дати тягла» окупантам. Я знову бачу добровольців. І це близько мені по духу. Врешті-решт, це такі самі військовослужбовці. Не без гріхів, зальотів, не без помилок. Як і усі.
Вони стали у стрій, знаючи, що цей шлях складатиметься із кілометрів запеклих штурмів. Тож тепер, коли ви трохи знаєте про цих бійців, знайдіть місце для молитви за них і у своїй душі.
Читайте інші публікації Руслани Богдан на MediaPort
Дивіться також: Як на Харківщині тренуються мобілізовані ексв’язні: фоторепортаж