Харків'янин Андрій Мочалов увечері 17 серпня втратив матір. У гуртожиток, де вона жила, влучила російська ракета. Разом з Анною Медведєвою загинули 19 мешканців. Андрій з родиною живуть у сусідньому будинку — удар стався на їхніх очах.
Андрій зустрічає нас на пустирі, де стояв гуртожиток — навіть фундаменту під снігом не видно. Веде до своєї квартири неподалік. Дорогою показує іконку на вікні. Каже — це все, що залишилося від мами: «Вона за сім днів до трагедії купила її в церкві та віддала. Сказала — це тобі, постав на вікно. Я її після вибуху знайшов аж у палісаднику і приклеїв на скло».
Ракета влучила у гуртожиток за дев'яту вечора.
«Я лежав на дивані, дитина поряд, теща біля вікна лежала. І я у телефоні щось дивився, відвів випадково погляд і зрозумів, що мені все летить в обличчя: пилюка, уламки. Наче хвилею на вулицю все виносило, але в ту ж секунду полетіло все в обличчя. Наче вакуум — спочатку в себе, а потім назад», — згадує Андрій.
Дружина Андрія Вікторія Пасько у той момент була у ванній.
«Мої вже всі лежали в ліжках, а я купатися пішла. Вибуху не чула, а вже тоді зрозуміла, коли на мене шпаклівка полетіла і всякі баночки. Квіти з підвіконня повилітали, іконка, іграшки дитячі», — розповідає жінка.
У Вікторії й досі часом сильно болить голова: «Тоді вдарило добре, але я не звернула уваги, а зараз вже досить неприємно. Голова болить так сильно, як тоді, й рука пече».
Мама у момент вибуху відпочивала, говорить Андрій: «О дев'ятій годині вона вже спала. Вибух стався о 21:17, вона з подругою ще встигла поговорити до того часу і лягла спати».
Андрій одразу після вибуху кинувся до мами, але, впевнений, рятувати вже було нікого.
«Коли вибух стався, зателефонував старший брат, дуже хотів приїхати, але не зміг через комендантську годину. І питає: що там? А, кажу, немає нічого, руїни одні від будинку залишилися. А мама… Ну, якщо рятувальники пішли, посвітили, і промінь скрізь будинок проходив, ну кого там було рятувати — нікого…» — згадує він.
Тіло Анни Медведєвої дістали одним із перших, каже невістка: «Шукали маму три години. Сусідка прийшла і сказала, що знайшли маму».
Жінці було 74 роки. Росіянка з Калузької області, всі її четверо дітей народилися там, Андрій — передостанній. Коли батько почав випивати, Анна забрала дітей і поїхала: «Жила по всьому Радянському Союзу, шукала, де буде їй та дітям краще. І от залишилася у Харкові. Перед тим, як приїхати у Харків, ми жили у різних містах області й тільки згодом оселилися тут. Мама влаштувалася двірником і пропрацювала понад 40 років. Вибили спочатку одну кімнату в гуртожитку меншому брату, потім тут — мені. Старшого брата прописала, але коли влучила ракета — залишився безхатьком. Папери усі згоріли. Моє свідоцтво про народження у мами було, я його не можу відновити тепер, я ж в Росії народився».
Старша сестра — єдина з дітей, хто живе у Росії, каже Андрій. Мати їздила до неї у гості: «Вона їздила до старшої доньки у Росію, допоки не зламала ногу». Невістка Вікторія згадує, що Анна Медведєва деякий час навіть симпатизувала РФ, але згодом передумала: «Вона змінила свою думку. І навіть щось могла таке сказати про Путіна. Але ми не знаємо, що на неї вплинуло».
Андрій і Вікторія з посмішкою згадують Анну. Невістка каже, попри вік, вона була дуже енергійною.
«Вона була такою людиною, ніколи не сиділа. Їй постійно щось треба було, бігала, чогось домагалася. Вона ремонт кожні п'ять років робила. Їй щось не сподобалося, вона переробила — от меблі за три роки могла змінити, бо вже не подобалися. Вона всього домоглася. Вона знала, куди треба йти, а якщо не виходило, знаходила, до кого ще піти. Але все одно свого домагалася», — каже Вікторія.
Анна Медведєва вийшла на пенсію Анна у 63 роки, і лише тому, що наполягли діти, каже Андрій: «Здоров’я стало гірше. Ми посадили її вдома зі скандалом. Але вона дуже не хотіла. Спочатку шкарпетки в’язала всім. Потім діставати почала: прийдіть зробіть те чи те. Вічно їй треба було, щоб з нею сходили на базар чи зробили у кімнаті щось, або піти вишні назбирати. І от на вечір наче заспокоїлась, але наступного дня все одне щось вигадає. Хоча б диван переставити, а треба!».
«Я їй завжди говорила — вас смерть вдома не застане. А якраз вона її вдома і настигла», — згадує Вікторія.
Евакуюватися із Харкова родина не захотіла, каже Андрій: «Мама тримала нас тут перший час, куди ти її одну залишиш. Ми пробували її відправити, але нікуди не поїхали. І всі разом залишилися тут». І грошей кудись їхати не було, додає Вікторія: «Нас ніхто ніде не чекає. У рідному місті небезпечно, а в інших містах тим паче. І щоб виїхати, потрібні гроші».
Мати недовго пожила у брата, у більш спокійному районі міста, згадує Андрій: «І вона за тиждень сказала — хоч пішки піду, але додому». У підвалі понад годину сидіти не могла: «Був час, коли снаряди літали над нашим будинком і свист стояв. Я телефоную і кажу — мамо, ти взагалі до підвалу спускатися будеш, все летить? А вона відповідала — я телевізор дивлюся, відчепись від мене. На годинку вона спустилася — і все». Але тоді всі сподівалися, що омине, говорить Вікторія: «Ми були впевнені на 100%, що у нас не влучить. Навіть по картах дивилася і заспокоювали себе, що в наш будинок не прилетить. Але в гуртожиток били цілеспрямовано. Зараз вже не знаєш, куди впаде. А у нас тут одні гуртожитки й багатоповерхівки».
«І от зараз, коли сирена починає завивати — у мене все стискається. І поки не припинить, я не можу заспокоїтися. Сумка напоготові, вода і ми готові», — каже Вікторія.
Але їхати родина нікуди поки не збирається. Невістка шкодує, що так і не встигла навчитися у пані Анни квасити капусту: «Обіцяла, що прийде і навчить, я так не вмію. І вже нікому показати».
Допомогти родині фінансово:
5167 8032 2666 6381 — Вікторія Пасько
«МедіаПорт» збирає історії харків’ян, постраждалих від російських обстрілів. Якщо вам є що розповісти або ви можете поділитися спогадами про своїх друзів, колег, знайомих, пишіть на e-mail: [email protected]
