Врятували диск з фото і колечко. Історія трьох поколінь, які жили в гуртожитку на Салтівці
Ракета, якою Росія вдарила по гуртожитку на Салтівці 17 серпня, спричинила не лише масову загибель людей, а й зруйнувала все, що люди зводили роками. Родина Анастасії — одна з тих, хто втратив друзів-сусідів і в кого ракетний удар забрав усе нажите. Того дня Анастасії та її батьків не було вдома, і це врятувало їм життя.
Рідний дім
Ми говоримо втрьох. Анастасія Магуріна, її мама Оксана та сестра Маша. Для них квартира була місцем, де вони мали все. Історично це був гуртожиток, але з роками він перетворився на звичайний дім, для кожного свій. Родина мала дві кімнати, разом з сусідами святкували Новий рік та інші свята. Мати Насті Оксана жила в цьому будинку з 1980-х — тоді пішла у перший клас.
«Відучилась, потім вийшла заміж, народила Настю у 2000-му році. У 2007 народилася Маша. Що можу сказати? Цей дім — це було все моє життя», — каже Оксана.
«В нас завжди все було дружньо. І зараз просто серце кров’ю обливається», — додає вона.
Три роки тому родина зробила вдома ремонт.
«Ми підібрали шпалери, замінили меблі, я купила шафу. Я там два роки вже не жила, але все одно туди часто приїздила. Перші два тижні війни ми провели разом», — згадує Анастасія.
З кінця лютого до початку березня мати, батько, діти, бабуся та дідусь провели у гуртожитку. Думали, це відносно безпечне місце. Разом з сусідами пили чай, ходили за продуктами, переживали перші вибухи.
«Для нас це було безпечне місце, бо було не дуже близько до центру і не дуже близько до краю міста. Тепер це безпечне місце зруйноване», — каже Анастасія.
Молодша донька Оксани Марія не виходила з бомбосховища — через неї родина згодом і виїхала з Харкова до області. Маші було страшно у місті, яке майже щодня піддавалося російським обстрілам.
«Ми більше не зайдемо в свою кімнату»
Російська ракета влучила в гуртожиток на вулиці Ахієзерів пізно ввечері 17 серпня, коли родини вдома не було, востаннє ночували там напередодні, з 16 на 17 серпня. Після вибуху у мережі з’явилися перші кадри наслідків обстрілу. На відео було видно номер будинку та один вцілілий кут — саме там була розташована квартира родини Анастасії.
«Я одразу викликала таксі, щойно закінчилась комендантська година», — згадує Анастасія.
По фото та відео з соцмереж люди не могли уявити масштаб пожежі.
Моя кімната під завалами. Мої знайомі в лікарні, або мертві. Хочется кричати та плакати одночасно. русня, ви не люди, ви непотріб pic.twitter.com/E4Kp1WDBVi
— Anastasia (@Anastas34617414) August 17, 2022
Зі знімків зрозуміли, що ракета влучила в кухню, зайнявся газ. Коли родина приїхала до гуртожитку наступного дня, вирішили врятувати хоча б якісь речі.
«Ти дивишся на цю розруху і думаєш — а що я тут збиралась рятувати? На що я сподівалась?», — згадує Оксана.
«Коли все розгрібали, бачили обгорілі тіла. Було дуже страшно. Коли дісталися нашої кімнати — побачили холодильник, а від нього залишилась одна залізка. Дивишся, а там все твоє життя», — говорить Оксана.
«Уявіть. А ми холодильник взяли на виплат. Нам ще 10 тисяч за нього платити, а холодильника вже немає», — говорить жінка.
Настя і Оксана згадують, що намагалася зробити своє житло комфортним, переобладнали його під «гостинку», мали всі зручності.
«В нас був душ, туалет. Так, на чотири родини, але в нас це все було. Воно було нашим. На кухні ми ремонт зробили, газову пічку хорошу купили. Тобто все робили для покращення. Машинки пральні в коридорах стояли», — пояснює мати.
«Коли кажуть про гуртожиток і виникає асоціація… У нас зовсім не такий був гуртожиток. Там був ремонт, було чисто і охайно, максимально комфортні умови для життя», — додає Анастасія.
Кімнати дісталися у спадок від дідуся, який працював на заводі «Серп і молот», і були приватизовані. Спочатку це був родинний гуртожиток, де, зокрема, жили люди з порушеннями слуху — одна літня пара та дівчина, яка тієї ночі втратила матір та брата.
«Спочатку це був гуртожиток «для холостяків», потім родинний гуртожиток. Туди-сюди, люди отримували квартири і з’їзжали. Ми там прожили 38 років», — згадує Оксана.
На початку повномасштабної війни мешканці сподівалися, що вибухи їх не зачеплять, адже в районі було відносно тихо. Навколо — жодного розбитого вікна.
«Ми більше не зайдемо в свою кімнату, на свою кухню, в голові не вкладається. Мені досі не віриться, що цього немає. Це стільки нашого життя! Це двоє дітей, які там народились і виросли. Настя ходила в школу, пішла в інститут. Маша встигла в садок і в школу. Все там… Такий район був, ми його любили», — каже Оксана.
Анастасія згадує: батько не міг звикнутися з думкою, що дому більше немає, і провів там усі дні, поки рятувальники розбирали завали. З-під уламків він дістав кільце Насті, яке хлопець подарував їй кілька років тому на 8 березня. Вона носить його із собою як оберіг.
«Він допомагав, знав план будинку. Але він каже, що стояв і плакав. Просто плакав над цим усім», — говорить Оксана.
Родина і досі не вірить в те, що частина їхніх сусідів загинула.
«Ти бачиш цю розруху, тобі боляче, але я дуже сильно прийшла до тями, коли ми зайшли у двір і я побачила сусідку — доньку тітки Свєти, чиє тіло не могли знайти. Для мене образ цієї сусідки Альони на все життя запам’ятався», — каже Анастасія.
Тоді ж старша донька сказала батькам, що життя — найголовніше: «Ми живі, ми можемо все розпочати знову».
«В нас — девіз: ми залишились живі»
Влітку мешканцям, які втратили житло, запропонували кімнати в гуртожитку. Родина Анастасії відмовилась, оскільки оселилася в області. Восени місто надало родині безоплатне тимчасове житло у студентському гуртожитку. Цього разу батьки Насті вирішили не відмовлятись, щоб були куди повернутися разом із молодшою сестрою.
«Батьки їздять у місто на роботу, а сестра там (в області — ред.)», — пояснює Настя.
Мати Анастасії сміється, коли згадує, як батько намагався знайти на місці хоч якісь речі, але такі емоції виникли тільки з часом.
«Він дістав кільце, а таке відчуття, що справжній скарб знайшов», — говорить Оксана.
Серед усього батько знайшов і жорсткий диск з комп’ютера, на якому збереглися 3,5 тисячі родинних фотографій та один з друкованих альбомів, в якому є перші фото з маленькою Машею. Альбоми з садків, шкіл та інститутів згоріли.
Нині разом з адвокатом родина збирає та подає документи до різних інстанцій. Сім’я склала заяву на компенсацію за зруйноване житло.
«Покинутою я себе не вважаю, тому що нам допомагають люди. Я щиро вдячна волонтерам, нашим друзям, які забезпечили нас речами. Зараз нас таких багато. Ладно б, якби це один дім, а нас таких дуже багато. Мені ж одразу не дадуть житло постійне, так? Я розумію, що має закінчитись війна», — каже Оксана.
«А от коли закінчиться війна, тоді вже будемо дивитися, що і як. Будемо оббивати всі пороги, в нас неповнолітня дитина», — додає жінка.
Перспектива видачі постійного житла нині невідома.
«В міській раді сказали, що житло може бути і за рік і навіть за три», — говорить Анастасія.
У родини є родичі в РФ. «Були», — уточнює Анастасія.
«Мама скинула родичці фото будинку зі словами «спасибо, освободили от моего дома». Знаєте, що вона їй скинула? Іконку з Тік-Тока. Ну хоча б поспівчувала, ти ж родичка!» — згадує дівчина.
«В голові не вкладається. Вони ж приїжджали до Харкова! Скуповувалися тут, їм тут подобалось, на «Барабашово» тому самому, а тепер вони на нас кидають ракети. Хочу, щоб вони відчули те, що відчули ми. Хай йдуть додому до своїх дружин, дітей. Не треба до нас лізти, в нас було все добре», — додає Оксана.
Після перемоги України уся родина мріє повернутися до Харкова і будувати життя далі.
«Тяжко, що немає дому. Я хоч і жила два роки у квартирі, яку знімала, але я приходила до батьків і відчувала дім», — каже Анастасія.
На згадку про рідний дім Анастасія та Оксана зберегли ключі.
«МедіаПорт» збирає історії харків’ян, постраждалих від російських обстрілів. Якщо вам є що розповісти або ви можете поділитися спогадами про своїх друзів, колег, знайомих, пишіть на e-mail: [email protected]