ВОСКРЕСНЫЕ ЧТЕНИЯ

В информационном потоке, c развитием соцсетей, мы сами не замечаем, как откладываем книжку на полку. По воскресеньям «МедиаПорт» обещает её оттуда доставать. После длительного перерыва редакция возобновляет рубрику «Воскресные чтения». 

Теперь мы будем выбирать для вас произведения — преимущественно, современных авторов — и публиковать из них фрагменты. Едва ли это даст представление о произведении в целом. Но наша цель — хоть чуточку заинтересовать. Да и кто лучше автора может подтолкнуть к чтению? 

В этом выпуске — два отрывка из книги украинской журналистки, главы Hromadske.TV Натальи Гуменюк. «Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції» — собрание атмосферных репортажей из стран Ближнего Востока. 

«Экономя каждую копейку, выискивая самые дешёвые рейсы, ночуя в аэропортах, добираясь из города в город общественным транспортом или попутками от Аммана до Туниса, от Каира до Тегерана, из Палестины до сирийской границы, вплоть до Багдада, Стамбула и Бейрута, почти два года расспрашивала у всех о революционней борьбе, поствоенных и постреволюционных буднях, разочаровании, поиске себя и вдохновении […]», — пишет во Вступлении автор.

В «Воскресных чтениях» 7 февраля 2016 года — истории из глав о Египте и Сирии. 

Гуменюк Наталя. Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції. — Київ: Політична критика. — 2015.

Верби над Нілом

Родички подружжя, в якого я живу, викликають бричку — таке собі таксі з конякою — по мобільному телефону. Вони могли б і пішки дійти на сусідню вулицю, але жінки не мають ходити по селу самі. Племінниця, було, спровокувала бурю гніву й пліток, бо, вже зарученою, сама пішла  в гості до майбутньої свекрухи, яка мешкає по сусідству. Її нареченого у цей час вдома не було. 

Коли вмикаю світло в кімнаті, лампа починає співати суру із Корану, яка має захистити цей дім від вроків. 

На південь Єгипту, у провінцію Аль-Мінья, яка вважається консервативною, приїхала, напросившись у гості до єгипетської родини, з якою колись познайомилась в Еміратах. Чоловік тоді розповідав про суворі будні провінції, тож потрапити сюди захотілося ще більше. 

Мене попереджали, що буде нудно. Тут справді нічого не відбувається, тож на мою появу з фотоапаратом на вулиці за п’ять хвилин зібралося сорок два (я перерахувала) малюки і підлітки, які мене смикали, тягли за хустку, просили сфотографувати, але насамперед верещали. 

Найбільша розвага тут — ввечері усією родиною лузати насіння біля вогнища під вербами на захаращеному узбережжі Нілу. Купи поліетиленових пакетів і залізних бляшанок — ще один символ цивілізації. Як і мобільні телефони, якими викликають бричку; як і дешеві яскраві синтетичні тканини, з яких тепер тут шиють абаї, удесятеро паркіші за бавовняні; як і аромат шампуню, що заледве пересилює запах із дірки в туалеті, яка водночас є зливом для душу. У триповерхових будинках тут нагорі тримають курей, а корів та віслюків — у кімнаті поряд. З усім цим у сусідньому будинку є дві «красиві» квартири з золотими колонами і фотошпалерами з героями діснеєвських мультфільмів. Їх облаштовує племінник, який працює на заробітках в Еміратах.

Поки ми сидимо вдома, двоюрідні сестри приносять посмажених чи лише обскубаних качок та гусей. Малеча вже отримала мішки подарунків з Абу-Дабі, але вимагає ще більше кульчиків, шаликів чи хоча б чогось. Я боюся фотографувати дітей, бо вони страшненькі. Наприклад, із виряченими очима. Гарне маля  — виняток. У селах справді чимало шлюбів між родичами. 

Мене не відпускають саму вечірнім автобусом. Зате додатковий день дає змогу відчути усю тугу життя — не хочеться виходити за двері, бо довкола лише кукурудза, бетонні блоки, спека й сміття. Залишається хіба піддивлятися у шпаринку й пліткувати про сусідів, родичів, їхні статки й стосунки і, звісно, про неї — найстаршу жінку в родині, якої бояться усі. 

Саме такі, як вона — жінки старшого покоління, — найбільш ревно захищають свій побут. Саме такі, як вона — бабці у чорних сукнях, — забирають зі столу велику тацю із фруктами і солодощами і відносять її чоловікам. Я, звісно, помилялася, думаючи, що велика таця — для дітей і дівчат, яких утричі більше. Саме такі, як вона, привчають дівчаток носити стільці з жіночої кімнати для чоловіків. Ми й на підлозі посидимо. 

Саме заради цієї жінки з сумними очима я вдягаю хустку, навіть виходячи на недобудований дах, де розвішую випраний у холодній воді над діркою в туалеті одяг. Роблю так не з примусу. Просто не хочу давати приводу для пліток. І самовпевнено думаю, що коли б мені випало жити тут, то хай би тільки спробували відібрати у мене стільця чи з осудом подивитись у мій бік, якби я схотіла сама посидіти під вербами, що схилилися над Нілом. 

Смерть, якої ще не було

— Ультиматум пред’явлено. Якщо президент Асад не піде, почнуться масовані удари по військових об’єктах Сирії. Рішення прийнято, залишилося чекати наказу, — відповідає на моє запитання про ситуацію в країні зірка опозиційного сирійського телебачення у вигнанні. Росія, США, ЄС, Туреччина, Іран… Нова холодна війна, переговори на вищому рівні, складні стратегії. Для нас це нерідко чергові гучні слова у ма­лозрозумілих геополітичних іграх.

«Іран за Асада і за “Хамас”, але проти “Братів-мусульман”, тоді як і Асад, і країни Перської затоки проти “Братів-мусульман”, але от останні разом із Ту­реччиною проти Асада». Будь-яка розмова про Сирію зводиться до того, хто винен і кому вигідна війна, на чиїх руках більше крові. Немов злодіяння однієї сторони виправдовують інших.

Повідомлень про події незрівнянно більше, ніж під час вторгнення до Іраку. До CNN і ВВС додали­ся «Аль-Джазіра» і російський телеканал RТ. Але ж є ще фейсбук, твіттер, ютьюб і тисячі онлайн-видань.

Водночас медіа висвітлюють цю війну в Сирії най­гірше за всі війни минулого століття. На лінії фрон­ту журналістів, здатних аналізувати та перевіряти інформацію, менше, ніж на Балканах або в Чечні. Навіщо ризикувати, відправляючи оператора в гарячу точку, якщо в ютьюбі гігабайти відео? Навіщо оплачувати відрядження журналіста, якщо у кожного підрозділу Вільної сирійської ірмії є власна сторінка у фейсбуку? Тим паче, що західних журналістів цілеспрямовано беруть у полон заради викупу. Звичайно, велика частина таких повідомлень не тільки суперечлива, але й вирвана з контексту. Перевіряти десятки аматорських кадрів з місця передбачуваної хімічної атаки неможливо. Обидві сторони конфлікту підтвер­джують: незважаючи на новітні інформаційні технології, ніхто до пуття не знає, що насправді відбувається сьогодні в Сирії. 

У березні 2011 року, колії на хвилі арабських ре­волюцій у містечку Дераа на півдні Сирії прості меш­канці — у відповідь на катування поліцією підлітків, які розмалювали стіни школи антиурядовими гаслами — вийшли на вулиці з вимогами покарати винних, то проти них застосували зброю. Від того часу загинули сотні тисяч сирійців. Майже два мільйони осіб покинули свої домівки. Такі дані ООН. Сто ти­сяч загиблих — це трохи менше, ніж кількість жертв в іракській війні за все десятиліття.

Хуссам одним із перших вийшов на вулиці Да­маска навесні 2011-го, виступаючи проти корупції. У кожному новому його листі до мене все більше сум­нівів: «Ніяка революція не варта такої кількості люд­ських жертв, але ми були впевнені, що світ не буде так довго закривати очі. Сьогодні я боюся потенцій­ного вторгнення в Сирію. Але й залишати все, як є, неможливо. Іноді мені здається, нехай хоч диявол починає інтервенцію, аби зупинити кровопролиття. Мій друг загинув у результаті застосування хімічної зброї. Ми знаємо, що американці прийдуть сюди не заради свободи, а через власні інтереси. Але чим краща Росія?»

У телевізійних студіях ведуться розмови про зброю нового покоління, новітні технології ведення бою. Але для цивільного населення, а не політиків і журналістів війна XXI століття мало чим відрізня­ється від воєн минулого. Розбомблений будинок, відсутність води і світла, нестача продуктів і медика­ментів. Поранені, вбиті і постійні похорони — якщо є кому ховати. Як написав Джонатан Літтелл у своєму репортажі з сирійської війни, будь-який мобільний телефон з камерою у Сирії — музей жахів. Останні репортажі Мері Колвін — однієї з кращих військових кореспонденток, яка загинула під час бомбардування в Хомсі, — мало чим відрізняються від її ж матеріалів з воєн двадцятирічної давності. Мері одна з небага­тьох, хто працювала на лінії вогню, намагаючись до­кументувати кожну смерть. Її більше немає.

Природа сучасних медіа така, що повідом­лення про чергове розбомблене село — вже не но­вина. Хіба що «хіматака» — «моральне божевіл­ля» — це щось новеньке. Адже про біженців, про жінок і дітей вже писали. Розповідали і про етнічне протистояння, і вирізані села. Галочка поставлена. Все це вже колись було. У потоці гучних слів і заяв, теорій змови і заплутаних геополітичних ігор чомусь забувається, що кожна нова смерть — це нова смерть, якої ще не було.

«МедіаПорт» висловлює вдячність журналісту, голові Hromadske.TV Наталі Гуменюк за дозвіл публікації фрагментів книги, а також Книгарні «Є» та особисто Ігорю Зарудко за підтримку проекту «Воскресные чтения».