«Владька говорив: «Нічого не бійся»: у Харкові відкрили меморіальну дошку Герою України Владиславу Титаренку
Тканина на меморіальній дошці зривається не одразу. Міцно зачеплена через вітер до церемонії відкриття, за кілька секунд нарешті піддається ривкам міського голови Ігоря Терехова та Оксани Титаренко, матері Владислава Титаренка. Барельєф виглядає так, як вона уявляла, коли розповідала про сина скульптору. Хірург, лейтенант медичної служби ЗСУ, Герой України посмертно — Владислав загинув 5 серпня 2023 року під час російського обстрілу мобільного шпиталю у Кругляківці Куп’янського району. 13 вересня 2024-го йому мало виповнитися 30.
1
Сергія Остроухова слід було б назвати учителем Владислава. 72-річний лікар-хірург заперечує: каже, це Влад багато чому його навчив. Ми говоримо у коридорі корпусу лікарні, який під час повномасштабної війни на кілька місяців став домом для Сергія і Владислава. Російськими обстрілами розбило квартиру Титаренка на Північній Салтівці, так само ударами агресора пошкодило й квартиру Остроухова неподалік. Вони разом їздили на роботу у мирний час, разом оперували поранених у Харкові під час війни.
«Я був у нього, ми виносили речі, там дуже було зруйновано, жити там не можна було. Це Північна Салтівка. А я біля нього — вулиця Бучми. Ми приїхали на роботу і у палаті ночували», — згадує Сергій Остроухов.
Лікарю треба кілька хвилин, щоб порахувати свій стаж: почав працювати ще у 80-х. Владислава прийняли інтерном до 25-ї лікарні у 2018-му. Разом вони пройшли «ковідні» часи.
«Він вдвічі молодший за мене, навіть більше. А він мене вчив! Нам треба було на комп’ютері працювати, я не вмів. І багато чому він мене вчив. Коли почалася війна і розбило його і мою квартири, ми жили тут і працювали. Раз — і одразу в операційну», — каже хірург.
Від стандартного журналістського питання, що довелося побачити за цей час, Сергій Остроухов ухиляється — фізично. Дивиться у вікно.
«До нас везли поранених мешканців з цього району і з усіх районів. Я вам навіть не хочу казати, які були травми, бо це страшно, — відповідає Сергій. — Бувало, сидимо, щось читаємо. Дивлюсь — його [Влада] вже немає. Він вже в операційній. Йду, допомагаю йому. Коли треба було, серед ночі, кругом сирени, вибухи, а ми стоїмо в операційній — зашиваємо, витягаємо уламки, сторонні тіла, ампутуємо».
Вони не їхали з Харкова, але стали переселенцями у рідному місті.
«До квітня включно я жив тут. У мене ще можна було підремонтувати. Влад знімав квартиру поруч з лікарнею. З самого ранку приходив, йшли в операційну. Потім його у шпиталь забрали, він там працював, а потім до театру військових дій. Голова у нього була світла і руки звідки треба».
Весь цей час лікар говорить зі мною українською — сам так вирішив, хоча на початку попередив: може взагалі нічого не вийти, збиватиметься через сльози та й не готувався до інтерв’ю. Перш ніж піти, розповідає ще одне: він росіянин за походженням.
«Те, що вони роблять, це просто… Як це? У мене немає слів. Я росіянин, і дружина моя-росіянка, теж лікарка, ми залишаємося тут і працюємо», — говорить Остроухов.
На вулиці грає класична музика, притаманна для траурних заходів. У коридорі метушаться медики — паралельно з церемонією у лікарні продовжують прийом.
2
Брату Владислава Титаренка Савелію 17 років. Він із матір’ю переїхав до Києва, навчається у коледжі. Під час війни бачився з Владом у лікарні.
«Владька був втомлений. Звісно, втомлений. Забрали Владькину кішку. Аня [дівчина Влада] була. Владька дуже любив Анюту…».
Після церемонії Оксана Титаренко порадить мені підійти до Ані, щоб поставити їй кілька питань. Вона до мене не заговорила — поки навколо фотографувалися, плакала біля пам’ятної дошки.
«Мене тут оперували, я народився з хворобою. Владька говорив: «Нічого не бійся», — Савелій продовжує згадувати моменти, пов’язані із братом. — А ще казав: «Не кажи матері, що ти пив алкоголь (посміхається)».
Попри зовнішній спокій матері, їй нелегко, пояснює Савелій: «Мамі дуже тяжко. Я розумію відповідальність. Підтримую і тримаюсь».
Події, що послідували після загибелі брата, він пам’ятає похвилинно.
«Коли мама подзвонила мені о 09:08, вона спитала: «Як я?». Я кажу: «Все добре». Сказала: «Їдеш у Харків». Я спитав: «Чому?». «Треба». «Це жарт?» Але ні. Я заплакав, я був у шоці, коли побачив труну, фотку Владькину. Було стільки людей. Однокласники, одногрупники, знайомі Владьки, колеги по хірургії, побратими», — для Савелія це було як учора.
3
Село Кругляківка розташоване на лівому березі річки Оскіл. І тоді, і зараз — у безпосередній близькості до лінії фронту.
«Це була зона їхньої відповідальності — Синьківка, Кругляківка, Ківшарівка, Куп’янськ, Сенькове. Саме там, де на той час, 2023-й рік, гарячі моменти були», — каже Оксана Титаренко.
На фотографіях з місця удару, що забрав життя її сина, — лише фундамент і стіни. Приміщення, де розміщувалися військові медики, вигоріли вщент, залишилися цегла та іржаві металеві конструкції.
Провідний хірург Військово-медичного клінічного центру Північного регіону Сергій Шипілов говорить, що того дня росія завдала подвійного авіаудару по Кругляківці:
«Група була у максимальній близькості до лінії зіткнення, цей напрямок дуже часто обстрілювався ворогом. Це був подвійний обстріл КАБами. Перебуваючи на робочому місці, надаючи допомогу в одному з хірургічних операційних модулів, Владислав загинув».
Робота передових хірургічних груп поблизу фронту зменшує відсоток санітарних втрат, каже Шипілов. Через складну логістику дорога до шпиталю в тилу з тяжкопораненими створює ризик для життя бійців.
«Усі мости підірвані. Передові хірургічні групи зберігають не тільки життя, а й якість життя, тобто зменшують кількість ампутацій», — каже Оксана Титаренко.
Убезпечитися від авіаударів і ракет у таких місцях — надскладно, визнає Шипілов. Але й забрати звідти військових медиків не можна.
«Ми порівнюємо свої показники з результатами лікування у Другу світову війну. І ми бачимо різницю в тому, що за рахунок максимального наближення спеціалізованої хірургічної, травматологічної, анестезіологічної допомоги до лінії зіткнення, ми отримуємо гарні показники і зменшуємо відсоток ускладнень і загиблих максимально, у 2-3 рази, ніж тоді, коли медики перебували далеко від лінії зіткнення і більшість тяжкопоранених просто не довозили, вони гинули на шляхах евакуації», — пояснює Шипілов.
Владислава Титаренка він пам’ятає як вмілого лікаря.
«Він прийшов до нас, як і всі цивільні хірурги, які мають досить таке уявне, примарне уявлення про військову хірургію, бойову травму. Але дуже швидко навчився, не тільки обсягу і наданню хірургічної допомоги, а й організації процесів, тобто як провести активне сортування, вибудувати чергу першочергового лікування», — розповідає провідний хірург.
Військові медики на церемонії стоять групками, після офіційної частини несуть до меморіальної дошки квіти.
4
Оксана Титаренко зберігає листування з сином.
«Не хвилюйся, зі мною все добре», — писав Влад. — «Усе норм. Працюємо. Дай поспати».
Коли мати рвалася до Харкова і навіть під Куп’янськ, син сварив її, зупиняв.
«Буду в Харкові — скажу, сюди їхати не треба — і крапка», — Оксана зачитує ці повідомлення вголос. — «І навіть обговорювати цю маячню не хочу».
Мати все одно приїжджала.
«Того світлого смутку у мене ще не настало. Усе як живе. Я інколи пориваюсь дзвонити Владові. Не знаю, скільки, повинно минути часу», — каже Оксана Титаренко.
Звертаючись до медиків на церемонії відкриття меморіальної дошки Герою України Владиславу Титаренку, Оксана дякує усім, хто був поруч з її сином:
«Яким мужнім він став уже в шпиталі. Хлопці, коли я востаннє бачила Влада — у нього були вдумливі, такі глибокі і задоволені собою очі… Немає неважливих медиків. І ті, хто ставить крапельниці, і ті, хто оперує, і ті, хто робить аналізи — усі важливі. Бережіть себе і знайте, чим більше ви себе бережете, тим більше нас залишається живими і активними… І ще хочу сказати — живіть, кохайте, творіть, працюйте. Часу може не бути».
View this post on Instagram