«Він хотів, щоб його прочитали»: у Харкові показали щоденник вбитого окупантами письменника Володимира Вакуленка

Як щоденник потрапив до музею

Після звільнення Ізюмщини батьки Володимира Вакуленка, як і наказав син, відкопали щоденник і разом з письменницею Вікторією Амеліною. Вона відвідала Капитолівку і привезла зошит до Харкова.

«Коли вона його знайшла, зателефонувала Тетяні Валеріївні [Пилипчук — директорка Харківського літературного музею] і сказала, що щоденник вологий, з ним треба щось зробити. Тоді і було вирішено, що вона привозить його до ЛітМузею. Ми його посушили, стабілізували, обробили і вирівняли, бо він був скручений. Після оцифрування працюємо з цифровим варіантом», — каже Ігошина.

Вакуленко мав розгонистий почерк, подекуди складний для прочитання. Писав різнокольоровими ручками — синіми, чорними та червоними чорнилами. Тетяна каже, підходила до рукопису уважно і обережно. Щоб відтворити текст друкованими літерами, не мала пропустити жодних слів.

«Він щось пише, потім закреслює, пише начисто. Тобто він, можливо, структурував свої спогади, порядок подій чи ще щось. Важливо перевести абсолютно все, що зазначено в рукописі. Ми не можемо так робити, що, якщо автор закреслив, то ми це не будемо писати. Це важливо для подальших досліджень», — каже Тетяна.

«І те, що він це закреслив, це не означає, що це не вплине на якісь висновки науковців, які будуть це досліджувати надалі», — додає вона.

«Важко було зупинитися»

Тетяна розписувала текст протягом трьох днів. Каже, що не могла зупинитися — цікавою була кожна деталь.

«Хочеться зрозуміти, що там далі? Що ще можна прочитати, які відомості? Це було написано буквально пів року тому про дуже важливі і дуже страшні події», — пояснює Тетяна.

Заступниця директорки ЛітМузею не могла ставитися до тексту без емоцій: «Ці події відбувалися із тобою, так само як із Вакуленком. Крім окупації — у моєму випадку. Хтось інший читатиме, їм резонуватиме і окупація».

Саме тому Тетяна мимоволі порівнювала дні, описані Вакуленком, зі своїм життям. Її вразило те, що коли у березні вона відчувала паніку, письменник в окупації тримався упевнено.

«За цією панікою, метушнею, що робити, куди бігти, де дістати харчі, ти не думаєш про те, що буде завтра, коли це все закінчиться, чим це все закінчиться. Ти просто намагаєшся вижити тут, в моменті, в найближчі 20 хвилин. Тому його продуманий оптимізм вражав. Зрештою, і те, що він кілька разів наголошував, що йому не страшно…», — каже Тетяна.

«А що буде з Віталькою?»

Єдине, що вкрай бентежило Володимира, — майбутнє сина Віталія, хлопця з інвалідністю.

«А що буде з Віталькою, що буде з моєю дитиною, він без мене не може». Видно було, що його це дуже турбує. Він прекрасно розумів, що з ним обов’язково щось станеться. Бо не може бути так, щоб окупанти прийшли і не помітили проукраїнського активіста у маленькому селі», — продовжує Тетяна.

Щоденник Вакуленка містить датовані і недатовані записи. Першому датованому запису — від 10 березня — передує опис лютневих подій. Частина записів Володимира стосується сина. Вакуленко писав, як готував для Віталія і годував його. А в перші дні повномасштабного російського вторгнення разом із сином носив бійцям тероборони каву і краплі для носа.

Вакуленко встиг сховати зошит у проміжок між двома арештами. Після того, як забрали вперше, російські окупанти повернули Вакуленка додому, але за день забрали вдруге — відтоді його вважали зниклим безвісти. Коли Тетяна взялася за розшифровку, остаточної інформації про долю Вакуленка не було. Як і родина письменника, колектив ЛітМузею вірив, що письменник живий.

«Була надія. Може, він у полоні, може, його можна буде обміняти. А вийшло так, що це було останнє, що він написав», — каже Тетяна.

Тіло письменника знайшли серед могил у лісі Ізюма, де під час окупації були поховані понад 400 людей. Остання надія згасла, коли приналежність останків Вакуленку підтвердила експертиза ДНК.

Історія перегукується

У щоденнику немає прізвищ людей, які могли здати письменника російським окупантам. І судячи з обсягу, навряд чи Вакуленко мав за мету «прискіпливе записування», вважає науковиця.

«Більше подробиць стосуються життя самого Вакуленка. Але є описи бомбардувань, руїн в Ізюмі, загальної ситуації в селі. Що хтось пішов на співпрацю з російськими окупантами і так далі. Весь комплекс воєнного життя так чи інакше цих питань торкається. Він також розумів, що з його патріотичними поглядами в окупації було дуже небезпечно. Вказати на нього міг будь-хто у будь-який момент», — пояснює науковиця.

Останній запис Володимир Вакуленко зробив 21 березня 2022.

• «А сьогодні, в День поезії, в небі привітав мене невеликий журавлиний ключ. І крізь їхнє «курли» почулося: усе буде Україна! Я вірю в перемогу!»

Рівно за рік після останнього запису щоденник письменника показали відвідувачам Харківського літературного музею.

«Будь-які письмові свідчення можуть складати собою основу для розуміння, якою була ця війна. Це одне з тих джерел, за яким потім будуть вивчати історію. Тому так важливо його зберегти. Чим більше ми зберемо таких свідчень, тим менше буде можливості переписати історію по-іншому», — говорить Тетяна Ігошина.

У музеї зберігаються архіви письменників та матеріали про письменників, репресованих у 30-х роках.

«Але ЛітМузей ніколи раніше не збирав свідчення про війну під час війни. Це такий новий висновок, новий погляд на формування колекції», — відзначає Тетяна.

«Чи повинні ми зараз збирати такі свідчення, чи треба далі зосереджуватись на тому, що ми робили раніше? Очевидно, що про це треба говорити, науково опрацьовувати, публікувати, щоб про це знали якомога більше людей. Треба все збирати, щоб ми могли говорити правду про війну», — вважає науковиця.

На її думку, історія з Вакуленком є своєрідним продовженням подій доби «Розстріляного відродження».

«Це важливо для того, щоб розуміти, хто ми, а хто вони. І що їхні методи за 100 років абсолютно не змінилися. Що причини, через які вони сюди приперлися, були такі самі 100 років тому. За 100 років у головах 140 млн людей нічого не відбулося. Як і раніше, вони живуть у своїй реальності, де вони велика держава», — каже Тетяна про росіян.

«Ми керуємося міжнародним визнанням незалежності України, міжнародним визнанням незалежності Росії після розпаду СРСР. Вони ж чують те, що хочуть. Тому ми мусимо мати якийсь інший варіант — не тільки на словах, але й у таких речах, як щоденник Вакуленка. Тим більше, що Володимира не стало, він свого слова не може сказати. Дуже важливо не втратити те, що він встиг записати. Оскільки він це ховав, значить, він хотів, щоб це збереглося, щоб його прочитали», — каже науковиця.

«Залишився собою в окупації»

Те, що Вакуленку вдалося зберегти записи, є своєрідною перемогою для нього самого, вважає письменниця, членкиня громадської організації PEN Ukraine Вікторія Амеліна.

«В цьому є його перемога як людини і як українського письменника. Бо, як ми знаємо, не всі українські рукописи збереглися. Він зумів передати нам свої слова, хоча не було ні зв’язку, ні електрики», — розповіла в етері програми «ЛітМузей про Музей».

«Інша найважливіша цитата зі щоденника Володимира говорить про те, що важливо, ким ти в усьому цьому залишаєшся. Щоденник — не про лють, мені здається. Він про віру у перемогу, спокій і про те, що важливо залишатися собою в цих обставинах», — додає Амеліна.

Батько Вакуленка передав Вікторії книжку віршів Вакуленка із синьо-жовтою обкладинкою, яку теж ховали в період окупації. Щоденник Вакуленка, доповнений його віршами, готують до публікації. Видати його має харківське видавництво Vivat у співпраці з PEN Ukraine. ■

Фото: Роман Білецький, Вікторія Амеліна, Харківський літмузей