Він був марксменом

Вони спокійні та мовчазні. Неохоче дають інтерв’ю і просять не фотографувати. Частіше про них розповідають побратими за цигаркою.

«Діди».

Тривалий час я не розуміла їхньої значущості в армії. Нащо тримати у бойових підрозділах «старців»? — питала у командирів. Та офіцери зазвичай відповідали: «діди» — це міць. І між молодим та літнім бійцем спиралися на другого.

І справді: трохи спостереження, немало розмов, і усвідомлюєш, що внесок літніх воїнів в обороноздатність держави — неоціненний. Більшість з них без зайвих розмов йдуть на позиції та до останнього ведуть бій.

Епізоди з їхніх інтерв’ю, пости малопоширені, а портрети рідко потрапляють у випуски центральних новин. Таких інтерв’ю обмаль, бо в соцмережах «діди» не активні, а їхні історії менше цікавлять медіа.

Я мала щастя познайомитися з одним з «дідів». Навіть покататися у кузові пікапа. Він марксмен. Піхотний снайпер, що вражає цілі з дистанції до 800 метрів до ворога.

Він був марксменом… Стріляв, коли вже був поранений. В останні години життя вбив близько двох десятків окупантів. А міг би виховувати онуків…

Я не знаю його родини, але це втрата не лише для них і для роти. Це втрата для суспільства. Літні військові — це зазвичай про спокій, мудрість, життєвий досвід. Такі люди варті наслідування.

А скільки всього ми не знаємо про їхні подвиги, скільки історій не написано, скільки гідних людей не помічено?

Розумію, що цей текст навряд зможе глобально щось змінити у сприйнятті війни та різновікових військовослужбовців. Жодним чином не хочу применшити внесок інших бійців.

Але прошу звертати більше уваги до воїнів у віці та цінити кожного. Розуміти, якою дорогою є наша свобода. І яка відповідальність лягає на плечі тих, хто тепер залишається за старших.

Читайте на MediaPort колонку Руслани Богдан