Використані та викинуті: як харківські безвірники свою войовничість розгубили

Аватар пользователя Едуард Зуб

Незмінний отаман совєцьких богоборців, товариш Омелян Ярославський захопливу книжку колись написав — «Як народжуються, живуть і вмирають боги та богині». Шкода, що не розповів того самого про організацію, якою керував. Вийшло би значно цікавіше.

Звідкіля така впевненість? Вдалося простежити за старими газетами звивисту долю харківського підрозділу Спілки войовничих безвірників (СВБ). І вкотре переконатися, що громадська організація в тоталітарній державі могла бути лише інструментом влади. Для тих випадків, коли краще сховатися за «волею трудящих», аніж діяти напряму.

А до інструменту і ставилися відповідно: поки був потрібен, за ним доглядали. Виконав своє завдання — закинули на антресоль.

Кутовий штамп Харківської СВБ

Тут варто нагадати, що звання «войовничих» безвірники отримали під час ІІ Всесоюзного з’їзду, що проходив у Москві у червні 1929-го. І на якому було піддано нищівній критиці Харківську округову раду. Через те, що «в рядах безбожников очень мало трудящихся».

Отримавши московського копняка, ватажок місцевих безвірників товариш Івановський розгорнув бурхливу діяльність. За активного сприяння міської ради, яка швиденько надала богоборцям відібрану у караїмів кенасу.

Перше засідання округової ради, що відбулося там 3 липня 1929 року, цілком можна вважати початком золотої ери харківських антирелігійників. На них пролилася справжня грошова злива.

Дивно, що ніхто не здогадався поглянути на діяльність Спілки саме з цього боку. Хоча цифри говорять самі за себе. У грудні 1929-го, напередодні Різдва, харківські богоборці надрукували 67 тисяч різних гасел і 150 тисяч листівок. Видали величезним накладом перше число газети «Войовничий безвірник».

Вельми промовиста реклама

Колишня кенаса перетворилася на потужний пропагандистський центр. Їй передали кіноустановку, обладнали там глядацький зал на 300 місць і ще й підлогу паркетом вистелили. Відвідувачів, які поперли туди цілими трудовими колективами, найбільше вражали чомусь розкішні оксамитові гардини.

Убогих внесків, що примусово стягували з примусово ж загнаних до Спілки трудящих, на усю цю радість точно б не вистачило. Утримували богоборців на гроші платників податків, зокрема й вірян. Зате ж і робота буяла!

Ось як описав її розмах харківський «Комуніст» 25 грудня 1929 року: «За все своє існування цей будинок східного стилю на Подільському провулку не бачив стільки одвідувачів, як оце нині… Він світить здалеку і переповнений жвавої метушні. Робітники, червоноармійці, хатні господарки, молодь — щодня одвідують будинок безвірників… Звідси надсилають на підприємства літературу, гасла, плакати, відряджають доповідачів. Телефонні переговори, неначе справді на фронті».

Засідання безвірників у колишній кенасі. Грудень 1929-го

Та за кілька років потому «штаб бойового безвірництва» змінив не лише місце дислокації, а й стиль роботи. 10 квітня 1937-го кореспондент «Ленінської зміни» знайшов його у старовинному будинку по 2-му Радянському провулку (тепер — Університетський). І вельми здивувався, побачивши на зачинених дверях промовисту табличку: «ОБЛРАДА БЕЗВІРНИКІВ. Секретар обласної ради буває в чотні дні з 14 до 17 години». Куди й поділася оспівана газетярами «жвава метушня»!

Дочекавшись секретаря, товариша Голованьова, журналіст Гершберг у той «штаб» ще й зазирнув. І побачив геть не привабливу картинку: «Невелика непривітна кімнатка, все вкрите пилом, брудно. Кілька поламаних стільців і крісел, розкидані в безладді старі книжки».

Це було логічним підсумком того, що сталося у проміжку між згаданими вище датами.

Роздмухана безвірниками пропагандистська істерія швидко призвела до закриття переважної більшості харківських церков та синагог. Фронт робіт «за профілем» надзвичайно звузився. І натренованих активістів масово кинули на хлібозаготівлі. Зобов’язавши їх, на додачу, ще й розповсюджувати облігації державних позик.

З Ново-Троїцької церкви, що на Москалівці, роблять «будинок кінокультури». 1929 рік

Робилося це дуже просто:

Бажаєте зареєструвати релігійну громаду?
Купуйте облігації!
Хочете, щоб не закривали церкву?
Купуйте облігації!

До шантажу та морального тиску нерідко додавалися і методи фізичного впливу. Через що харківська організація СВБ у грудні 1932 року вийшла в ударники з розповсюдження облігацій «Четвертий вивершувальний». Голодним селянам примудрилися втулити папірців на загальну суму 1 287 700 карбованців. Замість 504 тисяч, передбачених планом.

Ватажка харківських безвірників товариша Луцишина нагородили за це двома сотнями карбованців та спеціальним нагрудним жетоном. Отримали свої премії і найкращі «реалізатори» — товариші Мимоход, Домніч та Біскіна.

У серпні наступного, 1933 року, Луцишина знов преміювали! Тепер вже за розповсюдження позики «Друга п’ятирічка».

Отаке «добро» постачали громадянам активісти-безвірники

Та, як виявили трохи пізніше допитливі журналісти, грошей секретареві все одно не вистачало. Через що постраждав основний напрямок безвірницької діяльності. З колишньої кенаси, яку Центральна рада безвірників намагалася перетворити на антирелігійний музей, Луцишин повиносив найцінніші експонати. І хвацько пропив усе, що зміг продати.

«Земля йому пухом, загинув у п’яному вигляді», — пом’янула Луцишина навесні 1935-го «Ленінська зміна». Вона ж повідомила про нецільове використання покійним керівником 14 тисяч карбованців, виділених на організацію музею.

За отримані від держави кошти секретар обласної ради СВБ переробив половину колишнього глядацького залу на чотири квартири для своїх підлеглих. По лакованому паркету почали ходити кури, а на дивом не пропитій статуї Мадонни безвірники стали сушити білизну.

Аби перебудувати перебудоване Луцишиним, вгатили ще 32 тисячі. Та антирелігійного музею з кенаси все одно не вийшло. Заново відремонтоване приміщення передали автошколі, а безвірників виперли за вже відомою нам адресою.

Робота харківських безвірників очима карикатуриста «Ленінської зміни». Квітень 1937-го

Життя-буття у 2-му Радянському провулку стало для харківської СВБ чи не найчорнішим періодом. Спочатку богоборцям різко зменшили фінансування, а з січня 1936-го взагалі припинили давати гроші.

Наступник Луцишина, колишній боротьбист Іван Соловей мислив тверезо. Бо крім громадської посади, займав ще й офіційну — завідував міським відділом народної освіти. І вкладати кошти у порожнечу категорично не хотів.

Якось Іван Прокопович відзначився необережним висловлюванням: «Антирелигиозная пропаганда не нужна. В Харькове верят в Бога лишь столетние старики да старухи». І у 1937-му цю фразу Солов’ю пригадали, списавши повний розвал безвірницької роботи на підступних «ворогів народу».

Коли вірити «Харьковскому рабочему», якийсь час нею керували дуже цікаві люди: «Возглавлял ее контрреволюционер Соловей. Его ближайшим помощником был украинский националист-террорист Игнатюк. Всей «работой» заправлял бывший белый офицер Горват».

А це «Харьковский рабочий» безвірників висміяв. Серпень 1937-го

Заміна «поганого» керівництва на «добре» — комсомольця Голованьова, жодних позитивних зрушень не принесла. Бо припала на період безгрошів’я. Обласна рада просто розбіглася, і відповідальний секретар залишився на самоті.

Але працював він не тільки за ідею — здавав кімнати у будинку, отриманому СВБ від міської влади. Точно відомо про двох субарендаторів — маркшейдерське бюро і фотографічне ательє. А чому ні? Місце жваве — поруч з Успенським собором, у самому серці колись купецького Харкова.

Влітку 1936-го (о, горе!) цілих три місяці місто взагалі не бачило ЖОДНОГО безвірника. Бо Голованьова призвали на військові збори. І небо на землю чомусь не впало. Але 13 січня 1937 року була зроблена відчайдушна спроба реанімувати труп: секретаріат міськкому КП(б)У ухвалив постанову про розгортання антирелігійної роботи.

Отакі гасла тиражувалися роками. А відгуку не знаходили!

Можливо, через той самий «репресований перепис», який відбувся кількома днями раніше. Виявилося, що товариш Соловей, припустився грубої помилки: більше половини радянських громадян визнали себе вірянами. Не лише «старики да старухи». І це після багатолітніх диких знущань над релігією!

Міськком, як казали колись, «вдарив на сполох» — сформував з дев’ятьох перевірених партійців оргбюро міської спілки войовничих безвірників. І поставив тій дев’ятці купу завдань: мобілізувати громадськість, створити заново на харківських заводах низові осередки СВБ, провести конференції та лекції, організувати при державному університеті центр антирелігійної пропаганди.

Станом на квітень 1937-го анічогісінько із запланованого не було виконано. Після того ще двічі — у червні і серпні — про повний занепад безвірництва повідомляв «Харьковский рабочий».

Зрушення намітилися лише наприкінці того кривавого року. Коли обласна та міська ради безвірників отримали на двох нове приміщення — колишній «Польський дім» по вул. Гоголя, 4.

Останній офіс Харківської СВБ на розі Гоголя та Провіантського провулку (тепер — Мар’яненка)

У 1938-му там влаштували, врешті-решт, антирелігійну виставку, яку планували зробити ще в колишній кенасі, організували лекторій. Але того розмаху діяльності, що спостерігався у 1929-1931 роках, безвірники більше ніколи не досягнули. Чому так — можна розповідати дуже довго. Але то вже буде історія «Великого терору».

Коли вірити останньому передвоєнному звіту обласної СВБ, за 1940 рік її активісти встигли провести аж 900 популярних лекцій. Але вибагливий обком все одно оголосив, що «состояние антирелигиозной пропаганды в Харьковской области никак нельзя считать благополучным».

…За якихось шість місяців це «болюче» питання вже нікого не хвилювало.

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.