«Відчуваю, що я потрібна тут»: харківська художниця Ірина Водолажченко

«Обереги Харкова»

Заєць у провулку Троїцькому — одна з робіт 2019 року. Тоді на платформі «Бюджет участі» кожен харків’янин міг подати власну ініціативу. Мене запросили друзі, я подалася зі своїми ескізами. Це було щось дуже важке та амбітне: починаючи від матеріалів, закінчуючи орендою вишки і так далі — все це треба було прописати у кошторисі, додати ескіз, визначити, на яких будівлях це буде виконано. Мій проєкт пройшов: за нього проголосували люди, які були зареєстровані на цій платформі. Це був дуже цікавий досвід.

Робота входить в серію проєкту «Обереги Харкова». Я надихалась Льюїсом Керролом, «Алісою в Країні Див». Цей образ дуже часто використовується у фільмах, наприклад, в «Матриці» — образ зайця, білого кролика. Коли за чимось треба слідувати, потрібен орієнтир, який може показати шлях. Можна сказати, що це нагадує медитацію, я вивчала різні мандали, коли жести розказують історію. Мені хотілося таким чином розмовляти з людьми: через невербальні символи, демонструючи сакральність.

У роботах — спустошені очі. Мені хотілося тим самим показати порожнечу не в поганому сенсі, а в іншому. Як в буддизмі: є абсолют, де є все і нічого одночасно. Він перебуває у такому стані, в якому йому і спокійно, і комфортно, у повній гармонії зі всім, що відбувається.

Техніка — переважно графічна. Мені хотілося передати відчуття скетчу або маленької гравюри, яка відтворена у великому форматі. Треба було виконати ідею настільки лаконічно до міської середи, щоб вона не випадала з контексту. Є місця, де ця робота впишеться з концепцією зайця, який начебто виглядає з нори і розказує свою магічну історію. А якщо помістити його, наприклад, біля «Нікольського», то немає цієї історії, що ти занурюєшся в арку, щоб його знайти, як в кролячу нору. Мені дуже пощастило зі стіною на Троїцькому.

Кожен етап під час створення такого великого об’єкту — дуже важливий. Від умов у майстерні, якою була вологість, як довго висихала фарба, до технологій під час монтажу. Наприклад, ці роботи виконувалися за технологією утеплення будинків: використовувалися дюбелі, монтажна піна. Можна сказати, що це вже не мурал, це фактично артоб’єкт, тому що він відстає на якусь дистанцію від стіни.

Спочатку в майстерні створили зайця. Ці частини нарізалися і з них зібрався великий заєць. Потім його розрізали на частини 1,5-2 метри — як пазл. І після того був монтаж, який тривав один день.

Хоча технологічно ми з командою все продумали, форс-мажори були. Наприклад, під час монтажу пішов дощ і рисочки на зайчику почали стікати з нього. Попри те, що це був класний лак.

Коли людина бачить готовий витвір мистецтва вже на стінці, вона думає: вау, як класно! Цей ефект «вау» дуже часто асоціюється з успіхом митця. Нібито це так дуже легко дається. Насправді за будь-яким успіхом митця може стояти історія невдач чи стресових моментів. Цю роботу місцеві мешканці прийняли досить неоднозначно. З моєї практики муралів — це поширений випадок. Може йти людина, яка скаже, що це взагалі не треба робити. А наступна скаже: «Ви просто неймовірні, дуже дякую вам за таку роботу». Люди бачили до цього такі мурали, як «Гурченко», «Гагарін». Вони великі, монументальні, зрозумілі. А тут з’являється якийсь заєць: ну і що це таке? Це щось нове в контексті міста. Тому я більше кажу про тих людей, які були не готові побачити щось нове. І зараз вони, можна сказати, вже прийняли це. З часом — вже через п’ять років — я чую тільки позитивні відгуки від місцевих мешканців.

Через повномасштабне вторгнення і дуже сильний вітер моя робота була пошкоджена. Під час вибуху на Павлівській площі вибуховою хвилею відірвало частину. Я тоді ще не була в Харкові. Коли повернулася, перше, що я зробила, прийшла до свого зайця і почала шукати з друзями цю частину. На жаль, не знайшла. А потім, коли було штормове попередження і сильний вітер, вже відірвався інший шматок. В цей момент я вже була в Харкові, одразу взяла таксі, приїхала, і ми з моїм другом знайшли ці шматки. Я зв’язалася з міською владою, щоб зробити реставрацію.

У дитинстві малювала крейдою

Я навчалася у Харківській державній академії дизайну і мистецтв. До того — у художній школі імені Рєпіна. В дитинстві я трошки малювала крейдою на стінах, батьки мені дозволяли. Можливо, це і заклало в мені монументаліста.

Я навчалася у Дмитра Шевченка на підготовчих курсах, думала, куди мені вступати: на графічний дизайн, на монументальний чи станковий живопис. У діалозі з Дмитром Володимировичем зрозуміла, що краще йти на живопис. Він сказав: головне — стати класним художником. А вже класний художник може стати класним дизайнером, якщо матиме сильні навички та рівень. Знайомі сказали, що це найскладніша спеціалізація, куди можна потрапити. Я вирішила, що хочу собі задачку із зірочкою.

Це насправді було дуже важко, бо я вступила одразу після дитячої художньої школи. У мене був тільки рік підкурсів. Буквально за рік я навчилася малювати оголену постать, череп і так далі. Це такий комплекс знань, який треба було за рік наздогнати. Це було колосальне зростання. Я потрапила до середовища людей, які вже мали великий досвід малювання. І у такому середовищі я інтенсивніше розвивалася сама.

Стріт-арт

Багато з тих, хто живе у Харкові, вразливий. Багато переселенців, військових. І якщо ти митець, стріт-артист, треба підходити до роботи з розумом, дуже свідомо. Є міський проєкт, з яким я дуже не згодна: малюнки на листах OSB по центру, які виконані у дуже яскравих напівабстрактних візерунках. Я мала розмову з людиною, яка тісно співпрацює з військовими, проводить арттерапію. Її відгук був: зараз це дуже яскраво для Харкова. Треба бути обережним з кольорами. Люди, які повертаються, на ротацію чи у відпустку з військових дій, можуть сприйняти такі кольори дуже чутливо. Для них це може бути стрес. Хоча це свідомий стрес, звісно. Тут будуть і спалахи світла, і реклама, і багато чого. Але мені здається, що треба все одно враховувати аудиторію. Одна справа — малювати в спокійному, затишному місці. Інша справа — в прифронтовому.

Проте мені здається, добре, що це є. Якби цього не було, було б більш депресивно. А так люди щось кажуть, роблять вислови, підтримують одне одного за допомогою мистецтва. І це теж один із інструментів спілкування з владою. Інструмент протесту. Якщо щось когось не влаштовує, людина може прийти і написати на цьому OSB: мене не влаштовує це.

У провулку Воробйова проходив фестиваль «Сам собі фест». Роботи, які були виконані під цим фестивалем, вони легальні, з дозволом на реалізацію. Була зона виставки, зона стріт-арту, яка відбувалася під час самого фестивалю. Можна побачити, як тут все почало бурхливо розвиватися вже після фестивалю. Вулиця почала жити своїм життям. Почали приходити графіті, стріт-арт-митці. Тут малювали і Somari, і Гамлет, і Олександр Гребенюк, і graf963, і Rozivandal, і Комендант. Сюди приїжджали художники з Києва, Олександрії — мій знайомий Сергій Ґрес, який малює мурахоїдів. І таких мурахоїдів він малював по всій Україні — якщо ви побачите десь в іншому місті, будете знати, що це він. Зараз він військовослужбовець.

В рамках другого фесту я була кураторкою зони стріт-арту. Тут є робота, яку я створила на майстер-класі разом з людьми. Це фанера, де ми малювали кита за мотивами «Зоряної ночі» Ван Гога. Ми спеціально його задумали повісити якомога вище, щоб ніхто не зміг його зафарбувати чи зняти.

Ідеєю фестивалю було перевернути увагу міста до цього провулку. Будівлі занедбані і потребують реставрації. Коли тут починається дуже активне графіті, воно, може, і виглядає, як бруд, але одразу привертає багато уваги. Для мене це галерея просто неба. Жива структура, яка весь час змінюється. Є люди, які можуть прийти та намалювати щось нове. Це може побачити людина, яка приїхала сюди з іншого міста, іншої країни, а потім приїхати за рік і цього не буде.

Я не вважаю, що це бруд. Мені здається, що це розмова з громадою. Наприклад, є проблема перейменування вулиць. Нас щось не влаштовує з назвами, які пропонують посадовці. Хочеш запропонувати свою назву — всі побачать цей меседж. Це голос суспільства. Він висловлюється через стіни, через графіті. Якщо в нас є проблеми, якщо нам не подобається, але ми про це мовчимо, то влада сприймає це як згоду.

Можна провести виставку у галерейному просторі, запросити представників державної влади. А є стріт-арт — це форма вислову, яка діє швидко, миттєво.

Я думаю, що багато митців можуть відчувати майбутнє. Дуже багато моїх знайомих передбачали якісь події, які відбувалися в контексті повномасштабного вторгнення, малювали пророцькі роботи. Я думаю, що митці — ті люди, яким і треба це робити, їм треба висловлюватися до того, як це станеться, щоб реагувати завчасно.

Цікаво, коли ми можемо поспілкуватися не тільки за допомогою слів, коли є інші способи комунікації. Ми бачимо опонента, його вислови і можемо узагальнити, що це вислови мас, суспільства. Як ми будемо на це реагувати? Чи будемо ми реагувати?

Був цікавий діалог Гамлета з комунальниками. Як на мене, комунальники — це найталановитіші абстракціоністи. Більш концептуального мистецтва, ніж роблять вони, я в місті не бачила. І це може бути людина, яка навіть не замислюється, що вона настільки абстрактна і творча в своєму підборі фарб. Як вона це робить, чим керується? На світовому рівні такі шедеври можуть продаватися дуже дорого. І як вони взагалі взаємодіють, як в них логіка працює? Може бути дуже гарний мурал. Вони беруть якийсь шматок, просто зверху покривають фарбою. Чим вони керуються?

Увага графіті-культури — саме до таких місць, які потребують уваги, реконструкції. І ще тут можна малювати, бо інші малюють і все ок. Це як феномен розбитих вікон: коли хтось один розбиває вікно, то на наступний день приходять люди, які розбивають наступне вікно, і потім стоїть вся будівля без вікон. Я хочу вірити в те, що існує і зворотний феномен. Коли ми ці вікна ставимо.

Лісовичок на Воробйова

У всіх своїх роботах я намагаюсь дотриматися цієї лінії: показувати і розказувати про те, як важливо взагалі тримати зв’язок з природою. Весь час пам’ятати, що ми живемо у бетонних джунглях. Але як важливо не забувати про контекст природи і живих істот в урбанізмі. Як важливо підтримувати природу, бо вона теж потребує турботи. Якщо, наприклад, у нас вдома буде квітка, і ми не будемо додержуватись правил, які вона потребує для догляду, то вона помре. Так само у міському середовищі. Якщо людина не буде замислюватися над важливістю природних істот, вони будуть занедбаними і почнуть помирати. Я досліджувала дерева у своєму мистецтві вже з моменту навчання в академії. Мені було важливо говорити про це в контексті міста.

Саме ця робота [Лісовичок на Воробйова] була про природу в ширшому сенсі цього слова. Цей проєкт як зібраний образ. Я надихалася справжнім лісом. Восени поїхала в ліс у Харківській області, досліджувала кольори, запахи. Дуже довго ходила і думала: якщо малювати дух лісу, як би він виглядав? Які б це були кольори, настрій? Що б я відчувала, коли дивилася на нього? Це дівчина, дідусь чи це хлопчина? Якщо брати українську культуру і досліджувати, часто це образ дідуся, який виступає міфічною істотою. І кольори в мене такі підібрані, тому що я надихалася природними кольорами. Можна на нього подивитися і зрозуміти, що він доволі осінній по кольоровій палітрі.

Він перебуває у процесі левітації. Мені хотілося показати щось з одного боку дуже відірване від людського урбаністичного життя, з іншого боку — дуже пов’язане. Саме в цьому місці було три дерева, але одне, на жаль, зрубали. Хотіли й ці два, але я наполягла на тому, щоб їх залишили. І хочу зв’язатися з кимось у майбутньому, щоб тут посадили нове, коли це буде можливо. Концепція була така, щоб він визирав трошки згори від цих дерев і перебував у своєму природному середовищі, маленькому шматочку лісу посеред міста. Ніби тут є дерева, є лісовички. Він немов охороняє маленький оазис. Мені хотілося передати контекст того, щоб привносити в місто більше зеленого, більше природного. Щоб не забувати про це, не забувати уповільнюватися. Ми маємо берегти не тільки природу, а і наші історичні будівлі. Маємо їх реставрувати, ставитися з повагою.

Коли я це робила, п’ять років тому, вже була війна. З повномасштабним вторгненням для мене ці роботи набули нового сенсу, адже я так сильно не замислювалась про обереги Харкова в тому контексті, в якому це існувало. Зараз я продовжу для себе це у своїх творчих, мистецьких роботах. Думати про те, що могло б бути тими самими оберегами, які б охороняли Харків. Як би дивно це не звучало, коли тут був поруч «приліт», то мурал залишився неушкодженим, хоча дуже багато вікон повилітало. Мені б хотілося вірити в те, що це насправді таким чином і працює. Заєць, частково ушкоджений, але все одно тримається. Це для мене символічно і з цими сенсами я хочу продовжувати працювати.

Ця робота для мене була терапевтичною. Коли ти сам на сам з нею — ти в комфорті. А потім, коли ти виходиш у зовнішній світ і показуєш весь інтимний світ, який був доступний тільки тобі, це такий стрибок в холодну воду! Всі це бачать. Ти відчуваєш себе максимально вразливим у цей момент. Якесь легке слово: «ой, та це типу фігня» — повністю все знецінює. Працювати на вулиці — це такий виклик. Треба мати сильну психіку, щоб не сприймати все, що каже тобі інша людина. І до мене підійшов такий чоловік… він розказав мені всю свою історію: за що він сидів, що з ним сталося, чому він безхатько, як йому подобається моє мистецтво. У людини по факту не закриті першочергові потреби: в нього немає дому, в нього немає їжі. Але він має ресурс оцінити мистецтво. Це мене дуже вразило.

Харків. Війна

24 лютого я була у батьківській квартирі з батьками та братом. Ми всі з’їхались, бо відчували, що, можливо, щось станеться. У перший день вторгнення було багато стресу, у мене було дві панічні атаки. Я прокинулася о п’ятій ранку, як і більшість харків’ян. В якийсь момент ми з батьками пішли в метро «Олексіївська». Люди сиділи на килимках, було дуже багато іноземців, багато людей з інвалідністю, їх зносили на ношах, було дуже багато тварин.

Я раніше щодня їздила на метро, і тут воно — зовсім в іншому контексті. Стояли фонтанчики з водою, щоб люди могли попити. Було дуже страшно, бо не було зрозуміло, чого очікувати.

В той момент я була дуже виснажена. Ми нічого не їли, мене трусило від страху і голоду. Але я зрозуміла, що найкращий спосіб, щоб себе заспокоїти, трошки помалювати. І навіть якщо зараз до мене прийде смерть, буде класно зустріти її таким чином. Зараз це страшно проговорювати, але була така реальність.

Я взяла скетчбук і почала малювати все, що відбувається. Намалювала людей навколо себе, метро. Пам’ятаю, що одразу запостила, але працівники метро попросили вимкнути геолокацію, було дуже велике скупчення людей. Я швидко видалила пост, перезавантажила пізніше. Підписники написали, що їх це підтримало: такі умови, а людина продовжує малювати, це теж стимулює щось робити, це надихає.

Це був скетч, після якого я взяла перерву на 10 днів, не могла зовсім малювати. Знову почала скетчинг лише в Олександрії, де потрошку фіксувала реальність, записувала, що відбувається зі мною. Це такий процес — повертати себе в «тут і зараз», в момент, розуміти, що відбувається навколо. Ось тут дім стоїть, я відчуваю це, я це прописую. Якщо в такий час у людей є ресурс, то варто це продовжувати робити.

Після вторгнення я стала малювати набагато менше. Раніше я малювала будь-де, весь час, коли в мене був скетчбук з собою. Це спосіб фіксування реальності, тому що зараз все змінюється дуже швидко. Особливо, якщо взяти контекст архітектури. І те, що можна зафіксувати зараз, воно фактично може стати історичним малюнком.

Коли я перебувала в Німеччині, мені малювати було набагато легше, бо я була в безпеці, і я розуміла там, що зі мною далі буде відбуватися. Але феномен моїх друзів, українців і митців в тому, що вони продовжують малювати. Я думаю, що цей феномен ще будуть не один рік досліджувати як в Україні, так і за кордоном.

Я колись собі дуже давно ще пообіцяла, що щоб не траплялося в моєму житті, я завжди буду повертатися в рідне місто Харків. Я тут народилася, я дуже люблю це місто. Пам’ятаю, що коли почалося вторгнення, я подумала: це занадто, і я сюди повертатися не буду, я буду в безпечному місці.

В мене було дивне відчуття. Коли я їздила в Німеччину на проєкти влітку 2022, мене запрошували там залишитись на довготривалі проєкти. Але я вирішила повертатися в той час, коли тут була загроза ядерної небезпеки. У мене вже на той момент з’явилися друзі в Німеччині, які просто плакали і казали: куди ти їдеш, ти божевільна, ми не хочемо тебе відпускати. Я така: та все буде добре! І повернулася, залишилася в Україні. А потім ще й приїхала в Харків, мене запросили бути кураторкою галереї.

Коли я тільки приїхала, тут були блекаути, але мені було спокійно. І навіть чомусь спокійніше, ніж у Німеччині. Хоча, дійсно, коли є обстріли, ти все одно підриваєшся. Коли я чую дуже гучні звуки, в мене є реакція. Вона нікуди не подінеться, це вже з нами буде весь час. Я все одно намагаюся, якщо можна, попіклуватися про свою безпеку, йти в безпечне місце, звісно. Але я, як і всі харків’яни, вже не так реагую на все це. Є ліміт у психіки. Неможливо залишатися в Харкові і бути чутливим до кожної тривоги, інакше мені здається просто нервових клітин не вистачить.

Мені здається, я можу будь-де займатися мистецтвом. Куди б я не поїхала, я візьму його з собою. Але це свідомий вибір залишатися тут, бо тут важко, це ще одна задачка з зірочкою. Я такі задачки люблю, бо це виклик. Тут не буде так легко знайти замовлення, як в Німеччині. Але це правильно і чесно щодо міста, бо воно зараз потребує допомоги. У найкращі часи воно мені дуже багато чого дало. І знайомств, і друзів, і навчання, і дуже класних людей поруч. І зараз я теж можу йому щось дати і допомогти. Повернути якусь свою силу. Серце підказує, що це правильний вибір. Я відчуваю, що я тут, і я тут потрібна, і я можу тут щось зробити.

Волонтерство

Один з найстресовіших муралів — для «Харків Прайда». Коли я його малювала, в мене весь час був суцільний конфлікт з місцевими жителями. Вони дуже не сприймали цю організацію. Особливо люди 30+, 40+. При тому, що це були люди поважні, які працюють викладачами у вищих навчальних закладах, вони самі мені про це казали. Але те, що вони мені говорили, це була максимальна неповага. Такі слова, які я навіть не хочу проговорювати. Це було жахливо. І згадуючи цей досвід і погрози, те, що вони говорили… Іноді, коли думаєш про цей досвід, взагалі не хочеться малювати на стінах, які мають доступ до перехожого. Хочеться малювати десь, де є загороджена зона. Це часом дуже впливає на ресурс. Можна прийти повністю висмоктаним за день через ці діалоги.

Я малювала в Ізюмі, де російська армія зруйнувала п’ятиповерхівку, загинуло близько 60 людей. Мене попросили зробити малюнок як данину пам’яті цим людям. Це був дуже важкий волонтерський проєкт. Ми намалювали свічку і написали: пам’ятаємо. А з іншого боку руки з маками: сумуємо. Вийшов такий проєкт на підтримку тих мешканців, хто залишився живим. Родичі сказали, що дуже вдячні, що саме в такому контексті. Багато малюють псів Патронів, але воно нічого не дає… Ніякого прямого зв’язку до тих людей, які там жили.

Художник має здібність: перетворювати будь-що на мистецтво. Друзі звернулися до мене, сказали: «Слухай, в нас є гільзи, давай щось зробимо». Мій друг служить оператором дронів. І я вирішила розписати гільзу природним орнаментом, зробила інтерпретацію лісовичка.

Не хотілося про щось говорити в контексті смерті, малювати черепи, щось таке. Навпаки, захотілося намалювати щось добре, про природу, про відновлення, про все, що треба берегти, що ми маємо цінувати. Я вже неодноразово розписувала для аукціонів такі гільзи, і менші, і більші. Працювала і аерозольними фарбами, і маркерами. Зараз це акриловий розпис. Можна буде поборотися за неї і вкласти гроші в гарну справу, щоб допомогти моєму другові.

Стежити за роботою Ірини Водолажченко можна в Instagram