Від Ужгорода до Харкова босоніж

Дев’ята ранку, розв’язка Київського шосе. Озброєні камерами журналісти нетерпляче дивляться вдалечінь, аби розгледіти фігури у лляних вишиванках та солом’яних брилях. Сідаю на траву, аби трошки перепочити — поки шукала дорогу, пройшла кілька кілометрів, і от ловлю себе на думці: хлопці долають вдесятеро довший шлях, і йдуть не у зручному теплому взуття, як я, а босі. 

Не користуючись жодним транспортом, без грошей і зайвих речей мандрівники зі стажем Юрій Регліс та Іван Онисько випробовують свої сили у подоланні так званого Вишиваного шляху довжиною у понад 2000 кілометрів, що пролягає крізь 10 областей.

Температура на вулиці ледь доходить до +5. Одна надія на сонце. Не було ще й десятої ранку, як на горизонті з’явилися вони — бадьорі, веселі й… босі. Точніше, спершу визирнула легендарна Боса — собака, який прибився до Юрка та Івана ще у Львові. Поруч з ними — червоноволоса дівчина з рідкісним ім’ям Ядвіга. Як і хлопці, теж без взуття. Ядвіга дізналася про незвичайну мандрівку з соцмереж і на 91-й день долучилася до подорожі в Полтавській області. 

Жодної скарги на втому чи холод. «Це ж наша рідна земля, як по ній можна не любити ходити?», — риторично запитує Іван і продовжує: «Здається, я навіть знаю, що нас підтримувало весь цей час. Думка про те, що вдома ніколи не буває погано. В якому б стані не були наші ноги, який би холод та вітер не пронизував нас, з якими б труднощами не стикались під час подорожі — ми в Україні, на рідній землі, де нас завжди раді зустріти та прихистити».

Хлопцям і справді щастило — чи то їхня така вдача, чи народ і справді гостинний, але мандрівники жодної ночі не спали просто неба і не голодували довгий час. «Ми принципово не купуємо продукти. Перший час здавалось, що доведеться просити їжу в незнайомих, але, тільки-но люди дізнавались про нашу незвичну подорож, першими ж пропонували різні смаколики. Були ситуації, коли нам давали стільки їжі, що ми не встигали з’їсти усе, але в такому випадку на допомогу завжди приходить Боса», — сміється Юрій.

«Чесно кажучи, у перші два тижні мандрівки ми ладні були здатись — зловити першу ліпшу маршрутку та поїхати додому, настільки нестерпно боліли ноги. Але ми йшли, вперто, незважаючи на косі погляди, глузування та невпевненість. Був випадок, коли десь на 5 день ми завітали до Мукачево, і одна жінка, яка, певно, знала про нас та нашу подорож, запитала: «Хлопці, ви що, все ще тут? Та ви ж так до Харкова ніколи не дійдете!»

З того моменту вирішили не звертати уваги на несхвальні коментарі, навчились надихатися добрими словами, слухати критику, але не приймати близько до серця, скоріше, ставитись до неї як до поштовху далі йти.

Юрій зізнається, що на початку мандрівки в липні мав певний страх — чи хтось згодиться без грошей пустити переночувати. Та усі побоювання були марними: «Ось нас постійно запитують, що нас здивувало найбільше під час мандрівки. Спочатку розповідали про численні історичні пам’ятки, цікаві місця, кумедні випадки… Але зараз відповідаємо тільки так: люди. За 98 днів ми жодного разу не ночували в одних і тих же господарів, постійно йшли вперед та знаходили новий притулок. Був час, коли нам відмовляли, тож ми шукали далі і все ж таки знаходили небайдужих».

Мандрівники розповідають про свої пригоди у соцмережах — навіть під час розмови з журналістами Іван на хвилинку відійшов, аби запостити фотографію на тлі покажчика і поділитись радістю про прибуття до фінального місця подорожі. В записах у спільноті проекту #PROSTOBOSО мандрівники діляться враженнями від кожного місця, де їм довелось побувати, від кожної людини, з якою пощастило познайомитись. 

«Читала ваші подорожні нотатки — дуже захоплює! Чи думали ви про те, аби…», — і не встигаю завершити питання як Юрій продовжує думку: «Написати повноцінну книгу на основі цих записів?, — посміхається та на хвилинку замислюється, — Це було б цікаво. Вже маємо пропозицію від одного видавництва, та поки що не розкриватимемо усіх карт — перемови та час покаже, що буде».

Якщо не книга, то справжній пригодницький фільм у хлопців точно вийде — аби нічого не пропустити, мандрівники фіксували цікаві моменти подорожі на крихітну відеокамеру, яку ласкаво називають «Манюнею». А яскраві моменти — ніби на кожному кроці: покататись на дерев’яній чудо-гойдалці в Опішні, пригостити дітлахів цукерками і поспівати їм пісень Саші Буля, спробувати смачний кумис у Великих Сорочинцях, заночувати у баптистському реабілітаційному центрі, пологовому будинку чи на сіннику — що тільки не чекало на мандрівників.

У минулому Іван працював туристичним гідом та перекладачем з німецької, а Юрій ким тільки не був — від менеджера з персоналу до керівника ГО «Пошта Майдану». Та що єднає двох хлопців — жага до мандрівок. За 27 років Іван відвідав 28 країн, побував на трьох континентах, доїхав автостопом до Китаю, не маючи про собі ані копійки. 29-річний Юрій мандрував Європою з 15 євро у кишені, за 26 днів добрався до океану з Ужгороду.

«Вони неймовірно схожі. Вони відрізняються від інших людей, їх неможливо назвати звичайними, і це їх дуже єднає», — розповідає Ганна Онисько, рідна сестра Івана.

Дівчина прийшла зустріти мандрівників біля зазначеного місця на в’їзді в Харків, принесла смачних домашніх страв. Влаштували невеличкий пікнік — розстелили плед на траві, розклали ласощі. Хлопці приязно запропонували долучитись до їжі, не забули й про Босу — весь час чотирилапий мандрівник невтомно ганявся до машинами, що проїжджали повз.

Отримавши заповітний сирник, пес радісно гавкнув та пішов обнюхувати усіх присутніх. «Боса нас дуже любить. Зазвичай, вона не дає себе гладити — одразу ж робить вигляд, що хоче вкусити. Ми навіть висунули теорію, що вона нас настільки любить, що не підпускає інших — ревнує. Так чи інакше, Боса дуже крутий собака, ми кажемо, що він космічний».

Пройшовши більше 800 кілометрів, Боса стала постійною супутницею друзів. Гріла холодними ночами друзів, притулившись до поранених та розпухлих від важкої ходи ніг, день-у-день долала величезні відстані. Боса проміняла сите собаче життя у львівській родині на постійні мандри. Справжня кличка собаки — Емма; господарі впізнали свого пса по світлинах у соцмережі.

«Скажу по секрету: Боса не любить ім’я «Емма». Назвали її Босою ще у Львові, коли вона знайшла нас. Тоді нас не відпускала пісня Гайтани «Самотня Босса», постійно крутилась на язиці, тож вирішили назвати пса саме так. Мабуть, Босі просто набридло бути Еммою, от вона і пішла з нами», — кажуть хлопці.

Окрім нового імені собака отримав ексклюзивний нашийник, вишитий мамою Юрія. Ненька передала його разом з домашньою їжею під час зустрічі з хлопцями.

«Моя мама подарувала нам брилі, мати Юрчика пошила вишиванки, в яких ми почали свій шлях. Неймовірно вдячний родині за підтримку. Звичайно, наші мами хотіли, аби ми були звичайними — щоб мали стабільну роботу, одружилися, подарували їм онуків, — жартує Іван. — Та згодом звикли, що кожна мандрівка кожен раз стає все дивнішою. Вони підтримують усе, що ми робимо — будь-то відмова від м’яса або прогулянка босоніж завдовжки 2000 кілометрів. Наші мами приїжджали до нас на різних етапах подорожі, ми кожного дня спілкуємось по телефону. Вони розуміють, що все під контролем, що нічого поганого не станеться».

Ганна підтримує брата: «Як-тільки мати дізналась, що собі задумали хлопці, дуже розхвилювалась. Та потім зрозуміла, що дарма. Вона нам довіряє, розуміє, що без пригод Ваня не зможе. Мати каже, що головне для неї — знати, що вони живі: телефон допомагає підтримувати постійний зв’язок та тримати рідних у курсі того, що відбувається». 

Сама Ганна навіть вирішила підтримати брата, у липні пройшовши 18 км босоніж з хлопцями. «Чесно — більше одного дня не витримала, настільки нестерпно боліли ноги. Здавалося, ніби я відчуваю кожен камінчик: на пальцях вже у перші кілометри з’явились болючі пухирці, а під вечір ноги зовсім набрякли. Розумію, що відчували хлопці у перші тижні мандрівки — тільки на 15 день ноги почали звикати до таких навантажень. Не знаю, як їм вдавалось бути такими веселими та бадьорими — як не зателефонуємо, завжди тішили своїм гарним настроєм». Та Юрію та Івану не личить жалітися: жодного разу не скаржились рідним на проблеми з ногами, жодного разу не звертались до лікарні. «Всім кажемо, що за час відпустки бували у лікарні двічі. На здивоване питання «Щооо? Яяяяк? Що трапилось?», спокійно відповідаємо: та таке, переночувати попросились».

Зберігати гарний настрій хлопцям допомагала музика. «В нас не було навушників, був телефон з «міцною» батареєю, на якому я вмикав улюблені пісні. Зазвичай слухали вітчизняних музикантів: обожнюємо ДахуБраху, Zapaska, Тінь Сонця, Фліт. Іван взагалі фанат столичного інді/фолк проекту Viviene Mort, мене деколи тягнуло взагалі до англомовного рок-н-ролу».

Юрій шкодує, що впродовж подорожі вони не потрапили на жоден масштабний музичний фестиваль, були лише на кілька локальних концертах місцевих музикантів. Окрім музики, хлопці в дорозі слухають аудіо-книжки. «Іван не читав раніше Достоєвського «Злочин і кара», вирішив наверстати. Я зараз тільки приступив до Хакслі «Прекрасний новий світ», до цього читав Ошо, обрані праці по Дао («Три скарби», «Дао: шлях без шляху»). Філософія допомагає глибше пізнати світ, зрозуміти, що не все в цьому житті тримається на матеріальному підґрунті».

Гроші для хлопців і дійсно не мають жодного значення. «Нам не потрібні кошти, аби відчути себе щасливими. Ми ні в кого не просили ані гривні, було навпаки — люди самі давали нам гроші, як я розумію, таким чином виявляли до нас прихильність. І тут в нас вже «подвійний стандарт»: просити не просимо, але беремо, бо розуміємо, що треба рахунок поповнити, аби мамі зателефонувати».

Заради відмови від надмірного споживання та марних витрат хлопці навіть не взяли з собою рюкзаків — лише маленькі торбинки, в які поклали найнеобхідніше: зубні щітки і пасту, телефони і «Манюню», зарядні пристрої, дощовики та блокнот з побажаннями щасливої дороги від друзів.

«Наша зовнішність (довге скуйовджене волосся, борода, простий одяг, відсутність взуття) видає нас за людей, які ніби загубились у часі на два століття. Та це не зовсім так — ми спокійно ставимось до благ цивілізації, використовуємо гаджети під час подорожі. По телефону спілкуємось з рідними, домовляємось з журналістами про зустріч або прес-конференцію у різних містах, користуємось навігатором, де є маршрут, аби не загубитись у дорозі. На камеру знімаємо пригоди. Заряджаємо наші пристрої у господарів, в яких залишаємось на ночівлю, або за допомогою power-bank-у (додаткового акумулятору), який подарував нам священник, з яким ми познайомились у Дрогобичі».

За 100 днів хлопці побачили Шенборнів палац і Підгорецький замок, церкву святого Юрія і Почаївську лавру, Дім Просвіти та Золоті Ворота. Найбільше надихала мандрівників відома паломницька Дорога Святого Якова. Хлопці кажуть, що за день вони проходили від 15 до 27 кілометрів, скільки вистачало сил. «Підрахували, що за три місяці потрібно 270 разів поїсти та 90 разів поспати. З графіку жодного разу не вибивались».

Всяк час, коли здавалося, що далі від болю неможливо йти, хлопців підтримувала віра в те, що зможуть і подолають. Ось і переможний напис «ХАРКІВ» за спинами. Мандрівники обіцяють, що не взуються і не скористаються транспортом, поки не досягнуть рекордних 2000 км маршруту і позначку у 100 днів. За підрахунками мандрівників, насиченої прогулянки Харковом повинно вистачити для підбиття «рівного» кілометражу. «А там — можна вже й маршруткою під’їхати. Можливо, босими. Можливо, і без грошей. Мандрівка заґартовує», — підморгує Іван. 

Автор: Олександра Пономаренко

Фото: prostoboso, Facebook