Весілля під час війни: чому я не відкладаю життя
Покохати когось нині, допустити романтичні стосунки — означає наражати людину на страждання або страждати самій… Ми не маємо гарантій, що доживемо. Пообіцяла собі, що вся романтика, кохання та шлюб, якщо і стануться зі мною, то після перемоги. Але я пишу цей текст з каблучкою на підмізинному пальці.
Направду, коли ти одна з небагатьох жінок у підрозділі, знаки уваги — стандартна штука, особливо на початку служби, коли встановлюєш свої кордони, а хлопці намагаються зрозуміти тебе.
Кільком я пообіцяла, що ми обов’язково сходимо на побачення після перемоги. А от з одним пішла на каву. Він тоді тільки мобілізувався і був якийсь розгублений. Мало говорив і був наче у космосі. Мені потрібен був друг мого віку, а більшість оточуючих мали за плечима по 30-40 років. Тож ми потоваришували з цим переляком.
Ми багато гуляли, сміялися, обговорювали службу та життя. І вирішили, що між нами не може бути нічого романтичного, що обидвом це зовсім не треба. Та через місяць він зробив мені пропозицію, а я погодилась. Вирішила жити життя зараз.
Згодом перевелась у штурмову бригаду, тож ми служили у різних підрозділах та планували весілля восени.
Аж раптом — наказ, і мій наречений має вирушити на бойові. Що ж, ми вирішили не чекати осені та одружитись.
На підготовку — п’ять діб, локація — Харків. Хотілося влаштувати хоча б маленьке свято, запросити друзів, мати день, спогади про який будуть мотивувати боротися далі.
І от до весілля залишається доба. Мені телефонує подруга: такий-то передав, що вночі росіяни підуть у наступ на Харківщині. Ми це серйозно не сприйняли, бо ну… скільки вже тих «наступів» було. Але подруга приїхала ночувати до мене.
Інтриги не вийде, самі все знаєте. Росіяни пішли в наступ. Цей ранок по відчуттях був такий самий, як і 24 лютого 2022-го. Тільки відповідальності за два роки стало більше, а ще обов’язок — служити народу України та захищати його.
І цей обов’язок сумлінно виконували військовослужбовці моєї бригади. І не тільки моєї.
Було соромно одружуватись, поки побратими та посестри відбивають ворогів, та чоловік наполягав, що не варто відкладати, поки маємо таку можливість. До того ж саме воїни навчили нас жити, насолоджуватись моментом, не відкладати на потім.
Бої за Харківщину тривають. І мій чоловік просто зараз, поки я пишу це, перебуває на фронті.
Нам важко планувати майбутнє, бо наявність пари не додає шансів вижити на війні. Але у мене, мого чоловіка, наших побратимів й посестер є зараз.
Ми кохаємо, служимо, живемо та боремося за це.
Читайте на MediaPort колонку Руслани Богдан