Увічнені і… загублені: загадки червоних мерців
Таємниче зникнення Колі Руднєва з-під могильної плити у грудні 2017-го стало харківською сенсацією. Такої капості від покійника не чекав ніхто — ані його палкі прихильники, ані затяті декомунізатори.
Щоправда, останні швидко оговталися і почали під’юджувати перших: як то воно — вклонятися купі будівельного сміття? І не день, не два — майже сотню років! Як те сміття опинилося в могилі? І куди подівся труп? З’явилися навіть припущення, що його там взагалі ніколи не було.
Був! У пошуках відповідей на дражливі питання довелося перерити гори старих газет та документів. І попри те, що Коліних слідів відшукати не пощастило, робота не була даремною. Виявилося, що Руднєв лежав… не один.
На тому ж Скобєлєвському майдані (тепер — Героїв Небесної Сотні) сто років тому прикопали ще двох більшовиків. Відомих, розпіарених. Одного увічнили колись у назві вулиці, іншому «подарували» провулок. А от де знаходяться зараз їхні тлінні останки, не скажуть навіть найзапекліші з харківських «червоних». Бо одна справа верещати про наругу над історичною пам’яттю, і зовсім інша — формувати її та берегти…
У 1919-1920 роках «революційні» похорони проходили надзвичайно пишно і широко висвітлювалися у пресі. Бо радянська влада ще тільки спиналася на ноги і конче потребувала «местночтимых святых». Як приклад для молоді та геть незайву зброю у пропагандистській війні, котра не вщухала ані на мить.
Того ж Колю, закопаного хтозна-де у Поволжі в жовтні 1918-го, за три місці потому витягли з могили і відправили до Харкова, аби влаштувати грандіозну жалобну процесію.
В тому, що вона була, сумніватися не варто: 11 лютого 1919 року харківські «Известия» оприлюднили вельми докладний і дуже цікавий її опис. Від Південного вокзалу, де у залі першого класу тимчасово перебувала труна (все одно мороз і катма опалення), Руднєва донесли на руках аж до Скобєлєвського майдану. Причому зиґзаґами!
З Павлівської площі (Рози Люксембург) процесія піднялася вгору по Університетській, аби Коля «побачив» востаннє Совдеп (будинок урядових установ, знищений під час Другої світової). А потім труну ще й Миколаївським майданом носили (тепер — Конституції), перш, ніж жалобна хода звернула, врешті-решт, на Московську вулицю.
До речі, кинули Колю не просто у яму: «В сквере против здания Народного Суда была приготовлена могила-склеп». В тій же статті: «При напряженной тишине стали опускать тело в склеп». Хто і коли його зруйнував? Чи не є залишками склепу бита цегла і фрагменти ліпнини, знайдені під могильною плитою у 2017-му?
Припускаємо, що Скобєлєвський майдан вибрали для поховання геть не випадково: місце було «підгодованим». Могила-склеп постала неподалік від популярної у харківців каплиці, яка належала Хорошевському монастирю. Коли у 1922-му його закрили, за ту каплицю довго сперечалися дві сусідні церкви — Вознесенська та Михайлівська. Бо ж тисячі людей щоденно проходили повз неї. З огляду на це, ідея перетворити майдан на VIP-цвинтар не видається такою вже безглуздою.
Наступний крок в її реалізації зробили 14 січня 1920 року. Точніше, два кроки відразу. Оскільки збіглися у часі дві помітних події — привезли з Лебедина тіло убієнного більшовика Максима Сапельника, а у Харкові помер від тифу його однопартієць Іван Котлов.
За комуністичними мірками, обидва заслуговували на особливу пошану. Сапельник був членом президії губвиконкому, а Котлов мав вельми солідний партстаж — став російським соціал-демократом ще до розколу на більшовиків та меншовиків.
Їх теж добряче поносили по місту, перед тим, як поховати. Зберіглася програма жалобних заходів:
«Вынос тела т. Котлова в 10 ч. утра из квартиры около Ивановского переезда… Вынос тела т. Сапельника в 12 ч. дня из анатомического покоя ул. Либкнехта (б. Сумская), 41… Обе процессии встречаются на площади Тевелева (б. Николаевская), откуда шествие направляется по Московской улице на площадь Руднева (б. Скобелевская)».
Судячи зі статті в «Коммунисте» від 15 січня, програму виконали повністю:
«Гробы с погибшими по Московской улице были на руках друзей принесены на площадь Руднева. Здесь у раскрытой могилы были отданы последние почести борцам».
Та от біда: жодної інформації про подальшу долю тих могил знайти не вдалося. Знаємо лишень, що на майдані їх зараз точно немає. Якщо перенесли, то куди? Жодних згадок! Якщо зрівняли з землею, то хто?
І коли у випадку з Руднєвим ще можна грішити на денікінців, то Котлова з Сапельником поховали вже після «остаточного встановлення Радвлади у Харкові». Хіба німці у Другу світову зруйнували? Малоймовірно. Не того калібру діячі, аби «істинні арійці» переймалися їхніми могилами.
З імовірністю 99%, саме «свої» зруйнували ще одне цікаве поховання — харизматичної Ганни Хоперської. Серед помітних харківських більшовиків року 1920-го вона була, без перебільшення, унікальним персонажем — чи не єдиною україномовною діячкою. Близько товаришувала з відомою поеткою Христею Алчевською і, так само близько — з першим головою ХГЧК Сильвестром Покко.
Саме Покко доклав зусиль для увічнення Хоперської після її смерті, що сталася 1-го травня 1920-го. Зберіглася постанова з його автографом: «Клеменовский сад, находящийся в ведении райпарткома, и Царицынскую улицу переименовать на сад и улицу имени тов. Ганны». І тільки з похованням недобре вийшло.
За своїм статусом у партії, Хоперська цілком могла претендувати, щонайменше, на престижний Іоанно-Усікновенський цвинтар. Але «возобладало мнение», що із жалобної процесії можна зробити шоу з глибоким символічним змістом. Мовляв, оскільки Ганна уславилася роботою серед пролетарів Петінки, то хай на Петінці і спочине. А саме — на занедбаному вже тоді Кирило-Мефодіївському цвинтарі.
Мотивували це рішення вельми пафосно:
«Черные дни гетманщины, разгул свергнувшей ее петлюровщины загоняли нас в такие углы для нелегальных собраний как кладбище за паровозостроительным заводом. Десятки собраний проводили мы там. Из всех большевистских кладбищенских завсегдатаев Ганна была ревностнейшей».
І ще цікавий аргумент на користь Кирило-Мефодіївського:
«С кладбища отлично видны Высшие Женские Курсы, которые Ганна еще в дореволюционное время забросила, отдав себя всю рабочему классу».
Демонстрація посмертного єднання трудової інтелігенції з пролетаріатом обернулася неприємним сюрпризом: за п’ятнадцять років потому із цвинтаря зробили парк. І після того про могилу Ганни ніхто і ніколи не згадував. Повторилося те саме, що з Котловим та Сапельником: ім’я на мапі міста лишилося, а де її прах — Господь відає!
За злою іронією долі, рівно за день до урочистого відкриття на кістках Червонозаводського парку — 11 серпня 1935 року, вийшла постанова Раднаркому УСРР про охорону і впорядкування пам’ятників та братських могил революційних діячів.
І отут виявилося, що спеціальну комісію Харківської міськради, яка займалася цим питанням, давно вже розпустили. А її обов’язки поклали на вічно «крайнього» — відділ народної освіти. Та в освітян і своїх турбот було по вінця!
Стимульовані копняком із Києва, «місцями пам’яті» пробіглися журналісти. І побачили геть не веселі картинки: «Могила жертв революції 1905 року на колишньому міському кладовищі зовсім запущена, поросла травою… Могила жертв денікінського терору являти собою безформну купу землі, порослу бур’яном. Земля осипається, загорожі немає».
Натомість були пафосні статті про тих, хто лежав без загорожі. Щороку,12 грудня, коли відзначали чергову річницю вигнання денікінців, хіба ледачий не згадував того ж Петра Слинька.
Йому пощастило! Перед тим, як колишній Братський цвинтар передали ФЕДу під новий корпус, жертв денікінщини перепоховали на Пушкінській. А от хто і коли «перепоховав» Руднєва з компанією, ще належить з’ясувати.
З’ясуємо! Аби не репетували про паплюження історичної пам’яті ті, хто сам її не беріг.