У Харкові автопробігом вшанували пам’ять бойового медика «Реда» Фото
У Харкові вшанували пам’ять бойового медика Ігоря Редуна на позивний «Ред». 29 квітня — роковини загибелі бійця. «Ред» отримав смертельне поранення під час бойового завдання на Запорізькому напрямку. У пам’ять про захисника його близькі та друзі організували автопробіг.
Колона з майже двох десятків авто рушає з майдану Свободи вранці 29 квітня. Проїхати містом з прапорами батальйону, стягами й наліпками із зображенням Ігоря Редуна — ідея його дружини Анастасії.
Ігор Редун родом з Глухова Сумської області, розповідає Анастасія. Вони познайомилися у 2016 році. Ігор служив прикордонником, брав участь в АТО.
«У 2014 році пішов навчатися в Оршанець, у заклад, де випускають прикордонників. У нього тато військовий, прадід був військовим. Можна сказати, що пішов по стопах своїх батьків. Хотів служити в прикордонній службі. Але з 2014 року, вони були курсантами, їх направили в АТО. Вони потрапили у котел у Зеленопіллі. Ігор мені нічого про це не розповідав, тому що дуже переймався, хвилювався за мій стан, щоб я була спокійна», — розповідає Анастасія.
«Усі військові, які чують, що він був у Зеленопіллі, це було при мені, вони йому завжди тисли руку. Я цього ще кілька років навіть не розуміла, а вже зараз я розумію, через що він пройшов. Там був і голод, і холод, і одягу не було, все згоріло. З ними був генерал Ігор Момот, який там загинув. Виїжджали місяць з цього котла під обстрілами. І везли у машинах не щось, а саме тіла своїх побратимів», — згадує дружина захисника.
Після 2016-го Ігор повернувся на службу прикордонником до рідного Глухова. Згодом перевівся у Харків. Хотів бути поряд з майбутньою дружиною. На Харківщині працював у Золочеві, а згодом у міжнародному пункті пропуску «Гоптівка». Коли у 2020 контракт закінчився, почав працювати у сфері ІТ. Того ж року Ігор та Анастасія одружились.
«Коли почалася повномасштабна війна, він пішов воювати. Пішов у нашу спілку АТО, там утворився 228 батальйон. Він служив в 127-й окремій бригаді територіальної оборони на посаді старшого бойового медика. Він завжди опинявся в якихось ситуаціях, де була потреба допомогти людям. Він знав, що робити. Я думаю, що з нього б вийшов дуже гарний лікар, хірург», — говорить Анастасія.
Від початку війни Ігор став на захист Харкова. Обороняв Харківщину, коли разом з бійцями Нацгвардії, «Кракена», 92 бригадою вибивали російські війська у бік державного кордону. За пів року бойових дій опанував навички бойового медика, розповідає дружина захисника:
«І дали йому посаду бойового медика спочатку, а потім через деякий час він став старшим бойовим медиком. Він проходив дуже багато курсів, не тільки їх. Він завжди вчився, був дуже розумною людиною, багато вчився усього. Він намагався, сидячи в окопах, бліндажах, коли був час, читати книжки, читати, що в ІТ світі відбувається, вчив англійську», — згадує дружина бійця.
Поки Ігор боронив Україну, Анастасія залишалась у Харкові. За місяць до загибелі чоловіка виїхала за межі рідного міста й отримала звістку про смерть Ігоря у Львові.
«Мені ніхто не хотів це сказати з хлопців… Я вже розуміла, що відчувала. 29-го мені було погано, у мене носом пішла кров. Він мені не відповідав, але я себе тримала, тому що він завжди мене вчив холодного розсуду. Він сам був такою людиною. Це було село Новодарівка, Запорізька область. Це було саме «нуль». Ці істоти [російські окупанти] зовсім поруч були. З самого ранку були штурми, вони відбивалися. Потім була потрібна допомога Ігоря, і він побіг допомагати. Це був мінометний обстріл».
Анастасія згадує, як листувалася з чоловіком. Намагалася передати йому позитив.
«Я завжди йому писала, кидала відео, розповідала, які гарні дерева, яка квіточка, дивись що я їм і так далі. Його це ніколи не дратувало, йому це подобалось дуже. У нас були дуже особливі стосунки. І востаннє, коли ми переписувалися, я йому казала, що я гулятиму по музеях у Львові, як шкода, що він не зі мною. А він мені сказав: нічого страшного, зараз там усе розвідаєш і потім мені усе покажеш. Потім він сказав мені, що буде виконувати мої бажання до кінця свого життя. І усе…», — Анастасія плаче.
На могилі Ігоря — нові фото, його портрет і багато квітів.
Як найкращого медика згадує Ігоря командир 228 окремого батальйону 127-ї окремої бригади територіальної оборони «Тарас».
«Ред» на війну прийшов, щоб врятувати життя. І своєю працею він врятував не одне життя наших побратимів. Він точно хотів жити після війни, він не жив війною. У «Реда» була дуже відповідальна позиція. Він був у медичному бліндажі. З червоної зони ми виносили людей. Їх обробляли бойові медики, потім приносили на позиції до «Реда» і вже він їх там стабілізував і готував до відправлення. Всі, хто пережили перші 15 хвилин після поранення, вони всі доїхали до Запоріжжя до шпиталю і в цьому дуже велика його заслуга».
До виходу з тих позицій «Ред» не дожив 24 дні.
Після закінчення війни Ігор мріяв подорожувати.
«Він любив рибалку, дуже хотів поїхати кудись на океан порибалити. Хотів зайнятися після війни не тільки ІТ-сферою, хотів зробити цех з виготовлення шкіряних виробів, сумок для такмеду. Він в цьому розумівся і розумів, чого не вистачає. Я живу в пам’ять про нього, для мене це важливо і все, що я роблю, це в пам’ять його», — каже Анастасія.
За службу Ігор Редун має відзнаки «За визволення Харківської області», «За оборону міста-героя Харків», «За оборону Бахмута», «Золотий хрест», «За участь в антитерористичній операції», «Почесна відзнака 127 окремої бригади територіальної оборони» ІІІ та ІІ ступенів та орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Петицію про присвоєння Ігорю Редуну звання «Героя України» посмертно підписали понад 25 тисяч людей. У липні 2024 року її створила дружина захисника. Це було непросто, говорить Анастасія, але це було важливо для неї:
«Він вартує кожного голосу. І це не звання дає сенс, а вони, герої, дають сенс цьому званню. Я вважаю, що кожен воїн, хто пішов на захист нашої держави, нас, він уже за замовчуванням є Героєм України».