«Тяжко, коли у кожній родині хтось постраждав», — старший фельдшер з Ізюма Сергій Боцман
Старший фельдшер Ізюмського відділення екстреної медичної допомоги Сергій Боцман пів року російської окупації Ізюма надавав першу медичну допомогу пораненим жителям, збирав по місту медиків, щоб разом рятувати людей, та на руках під обстрілами носив до лікарні поранених дітей. Спогади про життя в окупації та перший телефонний зв’язок із Харковом, який був «ковтком повітря», слухайте у подкасті «Герої Харкова».
public://2023-12/19-12-2023-heroes.mp3
Слухайте на mediaport.ua
Сергію, з якими викликами до вас звертаються зараз?
На всі виклики, які надходять до центральної диспетчерської міста Харкова, зв’язок напряму з бригадами.
Ви охоплюєте Ізюмський район?
До Ізюмського відділення належить пункт постійного базування в смт Борова, пункт постійного базування міста Барвінкове. [Під час війни] побільшало тих викликів, яких не було до війни. Це вибухові травми, поранення.
Борова, Барвінкове, Ізюм залишаються такими гарячими напрямками в нашій області. По Боровій нещодавно били і ракети, і «шахеди». Який захист ви маєте?
Дуже далекоглядний директор нашого центру видав нам бронежилети, каски. Це добрий захист. Є запаси. Якщо раптом зникне світло, зв’язок, раптом буде неможливо заправитись або з’їздити, отримати ліки, які ми отримуємо в Харкові… Повинен бути на всяк випадок запас медикаментів, палива, мастила.
Ви особисто перебували в Ізюмі під час російської окупації. Що довелося вам пережити?
Тяжко сказати, що пережили. Жах. Коли звідусіль летять уламки, снаряди, авіабомби, все палає. Це просто жах!
Деякі люди, які пережили окупацію, намагаються ці речі не згадувати. Зараз це забувається чи ці спогади неможливо забути?
У моральному плані легше. Коли менше летить, менше ти попадаєш під вибухи, спокійнішим стаєш. Знаєш, що було, що може бути, тому ти вже із досвідом знаєш, що робити.
Вам вдалося евакуювати рідних? Чи залишалися зі своїми під час окупації?
На останній волонтерський бус, який виїздив з Ізюма, я посадив стареньку матір, сестру, племінника. А дружина не захотіла: сказала, «помиратиму з тобою». Ти не розумів, чи доживеш до вечора, це буде зараз або за хвилину, за годину.
Найстрашнішим в Ізюмі був весь березень, до повної тимчасової окупації. Зруйнували частину Ізюмської лікарні і станцію екстреної допомоги. Як вам доводилось в цих умовах працювати?
Я дуже вдячний тим співробітникам, які залишилися, які приходили зі мною, і ходили кожного дня беззмінно надавали допомогу.
Скільки вас там залишалося?
Місто поділене річкою. Коли всі мости були розбиті, працівники з боку Харкова, на тому боці міста, надавали допомогу там, де вони живуть. І не могли дістатися сюди. Ні пішохідного спочатку мосту не було, ні проїхати, ні пройти було неможливо. А на цьому боці у нас залишалось четверо медичних працівників: водій, я (старший фельдшер), молодший медичний брат, медична сестра.
Прочитала в одному з матеріалів, що фельдшерка Олена Рябенька розцілувала вас і розплакалася від щастя, коли дізналася, що ви, її колеги, вижили. Я так розумію, вона була на іншому боці міста.
Так, ми збирали своїх працівників. У неї багатодітна сім’я, і вона все одно вийшла на роботу. Теж з нами під бомбардуваннями, уламками ходила, надавала допомогу.
Ми знаємо історію лікаря-травматолога Юрія Кузнєцова з Ізюмської лікарні. Він був одним з небагатьох у лікарні, хто цілодобово надавав допомогу. Як відбувалася ваша комунікація з лікарнею? За умови відсутності комунікації, тому що ні телефон, ні інтернет, нічого не працювало. Як вас викликали?
Наприкінці лютого і на початку березня автомобілем було не проїдеш. Усе розбите, уламки будинків, шиферу. Де ходили пішки, де допомагали саме місцеві. Їздили з каталкою, м’якими носилками теж носили. Проїхати було на початку неможливо. Мені вдалося зберегти один автомобіль, який був на ходу. Був випадок: дуже тяжке поранення в голову, відкрита черепна мозкова. Там ми каталкою б не довезли. Тому я ризикнув виїхати автомобілем. Коли приїхали, всі чотири колеса були спущені, порізані. Наші бригади, якщо вже змогли їздити на авто, не раз потрапляли під обстріл. Щастя, що наші люди залишилися живі.
Я правильно розумію, що ще у березні у вас була можливість зв’язку із центральною швидкою Харківщини? Коли цей місточок обірвався і ви зовсім залишилися у цьому вакуумі?
Автомобільна дорога з мостами була розбита десь 7-8 березня. У цей проміжок часу вже було не проїхати. Світло відсутнє, газ відсутній, мобільний зв’язок відсутній. Трішки брав зв’язок на горі Крем’янець. Коли на гору вилізеш, кнопочним телефоном можна було дуже-дуже погано і дуже ненадовго впіймати хоч якийсь зв’язок. Передусім я дзвонив своєму керівництву — Віктору Федоровичу Забашті, який в будь-який час дня і ночі брав слухавку, підтримував, координував наші дії, як міг. Коли ти якоїсь миті додзвонишся до свого директора — це як ковток повітря!
Віктор Забашта коментує: Це буквально в якихось фразах: коли після окупації тобі люди кажуть на питання, що привезти: «Та нам чорного хлібу!» Або: «Я нарешті помився гарячою водою»… То уявляєш весь той жах, який пережили люди. Насправді все це дуже страшно, але те, що ми вистояли, я маю на увазі моїх підлеглих, це диво. А можливо, і закономірність.
Вам як лікарям, медикам, теж була загроза життю не тільки від обстрілів, але й від самих окупантів, яких ви бачили. Вони впроваджували свої порядки. І ми знаємо, що окупанти вбили працівника моргу. Ви це знали і все одно працювали далі?
Так. Людям була потрібна допомога. Ми медичні працівники. Як відмовити у наданні допомоги? Ми цього не могли зробити. Будь-яке вбивство — це морально тяжко. Коли ми почули, що така біда трапилася поряд з нами, морально було тяжко. Але знову-таки, залишились ті, хто не міг не надавати допомоги, не міг сидіти вдома.
Я не міг кинути наші автівки, наші ліки, запаси палива. Це нашої країни, нашого центру! Як це кинути і побігти кудись? Я цього не розумію. Я цього не зміг зробити.
Було страшно, але ходили, надавали допомогу, як могли. Просто виконували свою роботу. Як і Юрій Євгенійович, той колектив, яким з ним залишився. Ми дуже тісно спілкувалися. І кого ми не привозили, кого ми не приносили, ми приносили до них. В будь-який час, дня і ночі.
Ви приносили туди людей з катівень? Можливо, зі слідами тортур?
Люди не казали, що вони після катівні.
Пан Юрій теж каже, що люди ніколи не казали, що вони зазнали тортур, але по слідах це бачили.
Коли йдуть постійні вибухи, і ти приїздиш на таке. Вчора прилетіло, а вони не зверталися… Він у гематомах, переломи, пошкодження. Якщо він не каже, що його катували, то тяжко сказати, це від вибуху або від катування.
Чи був у вас досвід безпосереднього спілкування з російськими окупантами? Можливо, вас до чогось примушували, намагалися щось відібрати? Ми знаємо, що в деяких населених пунктах винесли апарати ЕКГ і все, що можна.
Дуже багато з того, чим ми запаслися, медикаменти, те саме паливо, ми його десь прикопали вдома, десь прикопали там на подвір’ї. Так що там багато не залишалось, але, так, вони зайшли і багато що побили. Просто побили.
Сергію, ви ходили у медичній українській формі, так? З українськими шевронами. Це викликало роздратування у військових, вас якимось чином намагалися переконати зняти цю символіку? Обшукували?
Спочатку просто намагалися зірвати її. Але це наше! На шевроні, якщо ви бачили, у нас символіка центру екстреної медицини катастроф і є герб України. Це наше. Це святе.
Вас залякати не змогли?
Так. І я дуже вдячний своїм співробітникам, які теж мене підтримали, і теж на це не піддались.
Можливо, ви можете згадати історію порятунку жителя або жительки Ізюма, яка у вас перед очима. Я розумію, що історія порятунку була не одна, але, можливо, поділитеся.
Діти. Це те, що запам’ятається. Якщо були поранені, це страшне. Я вже не пам’ятаю, скільки, але трьох або чотирьох я приносив сам. Хто звертався, ми ходили до всіх. А якщо навіть до нас не зверталися, то пішки. Взяли сумку і ходили по підвалах, де найбільше людей. І питали, кому яка потрібна допомога.
Все більше ставало поранених. Або від уламків цегли, або самими уламками, з вибуховими травмами. Були тяжкі хворі, які потребували допомоги.
У вас же не було, напевно, знань медицини військового часу? Це складно було перейти як фельдшеру на медицину військову?
Так, спочатку складно, але наш директор проводив навчання з надання допомоги при травмах. А травми туди включають усі.
Ви згадували про дітей, яких на руках донесли до лікарні. Вам відома подальша доля цих дітей?
Щодо тих дітей, яких я приносив, я спілкувався тоді з Юрієм Євгеновичем [Кузнецовим], там не було нічого тяжкого. Це були або дрібні поранення, або щось більш легке, скажімо так.
Сергію, а в який момент у вас закінчилися запаси? І як ви далі викручувалися?
Якщо закінчувалися запаси, але вже могли їздити на автомобілі, були запаси трішки в Балаклії, Куп’янську… Ми могли тільки виїхати у бік Куп’янська, де працювала лікарня, і тяжкохворих з Ізюмської лікарні намагалися вивозити саме до Куп’янська.
У вас були якісь пропуски? Чинили опір росіяни пересуванню?
Спочатку так, [чинили], але коли ти відкриваєш двері, там люди похилого віку із пораненнями у живіт, грудну клітину, в голову. Якщо я їх не довезу в якусь лікарню, вони просто помруть. Тому, так, нас перевіряли. Перевертали всю машину, перевіряли документи, наказували роздягтися, шукали татуювання, але пропускали.
Вже після звільнення Ізюма від окупантів була велика робота слідчих на кладовищі Ізюмському в лісі, ексгумація тіл. Ви живете в Ізюмі, місто цю травму якось пережило хоча б частково, морально, психологічно? Які настрої в Ізюмі, чого потребують зараз люди, чого не вистачає найбільше?
Так тяжко сказати, коли в кожній родині є постраждалий за цей період або загиблий. Але час лікує.
Ви особисто як почуваєтеся зараз після всього цього пережитого? Я так розумію, що колектив вам надає сил. Ви часто згадуєте директора, це теж така підтримка?
Тебе не забули, тебе не кинули, тебе пам’ятають, ти потрібен. Розумієте?
У вашому колективі зараз збільшилося людей? Люди повернулися?
Дуже мало людей повернулося. З тих, що були, третя частина. [Основна причина] — дуже багато розбитого житла. А інші вже працюють в інших відділеннях, в інших містах. Вони вже осіли. Кажуть, що нам з родиною, дітворою переїжджати, якщо ми вже тут працюємо. Чергують, якщо потрібно, машини харківських підстанцій, які нам допомагають. Якщо ні, то підтягують з інших районів. Комунікація області добра.
Є інформація, що будуть відновлювати лікарню. На вашу думку, наскільки це зараз нагальне питання? Це може стати поштовхом для медиків — повертатися?
Це добре. Якщо будуть відремонтовані приміщення, завозять час від часу нову апаратуру… Чим більше апаратури, те саме КТ, нові рентген-апарати, це дає можливість надавати допомогу. Я думаю, з часом лікарі будуть повертатися.
А зараз ваша станція у модульному будиночку, правильно?
Так, і ми отримали нову машину. Персоналу замало, щоб виставити максимальну кількість, а так вистачає. Зараз все є, ліки є, автомобілі є, апаратура є, медикаменти, все є.
Пане Сергію, а правда, що до вас підходять люди на вулиці і дякують за те, що ви робили під час окупації зокрема?
Так, дуже багато, я їх не пам’ятаю навіть! Нагадують, коли було, де це було, тоді згадую, що така ситуація була, але в обличчя не всіх пам’ятаєш.
Особисто для вас, що було соломинкою, за яку ви трималися?
Це надія на найкраще майбутнє, що ми вистоїмо, що ми переможемо, все буде Україна.
Втома? Так. Відпочив, відіспався, готовий працювати далі.