«Треба було не забувати, хто ти є»: у Харкові показали документальний фільм DW про окупацію Куп’янська
Перегляд документального фільму Deutsche Welle «Харківщина під окупацією: страх, зрада та опір у Купʼянську» в Харківському медіахабі 27 жовтня зібрав жителів Куп’янська, які пережили окупацію, вимушені були переселитися або продовжують жити та працювати у рідному місті під постійними російськими обстрілами.
Куп’янськ як центр окупантів
Фільм DW про Куп’янськ — спроба реконструювати події у місті під час російської окупації. Режисер Матіас Бьолінґер та співавторка сценарію Ганна Соколова-Стех почали збирати матеріали для фільму після контрнаступу ЗСУ у вересні 2022.
Обираючи між населеними пунктами Харківщини, команда DW зупинилася на Куп’янську як центрі окупаційної адміністрації.
«Тут вони вже встигли набудувати планів. Ми їздили по різних містах, дивилися і на Вовчанськ, і на Ізюм, знімали там різні сюжети. Куп’янськ чому був цікавий нам? Росіяни туди зайшли без боїв, [Геннадій] Мацегора (на момент окупації був міським головою, обраний від ОПЗЖ — ред.) їх туди пустив, з ними домовився. Потім вони там будували свою столицю. Тому нам здалося, що вони там більше змогли реалізувати свої плани, ніж в інших містах Харківщини», — пояснює Матіас Бьолінґер.
Фільм включає чотири частини: «Зрада і спротив», «Життя в окупації», «Русифікація» та «Деокупація». Робота над ним почалася у листопаді 2022 року і тривала близько року, розповідає журналістка Ганна Соколова-Стех. Паралельно зі зйомками фільму DW випускало окремі сюжети про Куп’янськ.
«У листопаді, коли ми вперше почали працювати в Куп’янську, нашими першими героями стали вчителі, яких Служба безпеки України перевіряла на можливу співпрацю, колаборацію з росіянами. І якраз тоді з’ясувалося, що дійсність значно складніша, ніж про це пишуть у пресрелізах чи коротких новинах», — каже Ганна.
За два місяці після прем’єри фільму в серпні 2023 року на каналі DW Documentary в YouTube англійською його переглянули пів мільйона разів. Фільм також вийшов українською, російською та іншими мовами.
«DW — німецька компанія, але для міжнародної аудиторії. І наша аудиторія — дуже різні люди, в дуже різних країнах, з різними поглядами… Те, чого я не очікував, наприклад: найвищі показники на початку були в іспанськомовній версії. Я не очікував такої зацікавленості. Фільм вийшов і арабською, і хінді, там перегляди були не дуже великі, але вийшов і для англомовної публіки, яка у нас дуже велика, і для німецькомовної», — говорить Матіас.
На його думку, фільм досяг тих, хто хоче розуміти, що насправді відбувається в Україні.
За спостереженнями режисера, інші події у світі, зокрема війна на Близькому Сході, зміщують акценти міжнародної преси, проте не відвертають уваги від України.
«Те, чого я не відчуваю і не бачу в Німеччині, то такого, що людей це вже не цікавить, мовляв, хай буде, як буде — такого я бачу мало», — сказав він.
«Навіть з українською аудиторією працювати стає складніше, бо, дійсно, люди вже не те, щоб втомлені від війни, але якщо зараз їхати в Куп’янськ і робити якийсь новий репортаж, треба ще ретельно подумати, з якого саме кута зайти, яку тему взяти. Це складнішає, бо війна триває дуже довго. Чого можна очікувати від громадян інших країн, яким не так це все болить?» — розмірковує Ганна Соколова-Стех.
Перед початком російської агресії у 2013 році Ганна переїхала з Горлівки Донецької області до Харкова на навчання. Під час повномасштабної війни переселилася до Києва.
«Навіть тоді у 2013 я почувалася переселенкою. І зараз теж, коли переїхала з Харкова до Києва. Багато історій наших героїв мені рідні та зрозумілі. Це також впливало на те, що вони розкривалися», — вважає Ганна.
Складна дійсність
Разом з міською владою частина жителів Куп’янська перейшла на бік окупантів. Спротив українського Куп’янська російська армія придушила на початку вторгнення. Як саме це відбувалося, в документальному фільмі розповідають місцеві жителі, серед яких дівчина викраденого підприємця, депутата та учасника АТО Миколи Маслія Анна Крижановська та фінансова консультантка Людмила Єдімент.
За спогадами Людмили автори реконструювали події 1 березня 2022 року, коли куп’янчани під гаслом «Куп’янськ — це Україна» вийшли на протест перед озброєними російськими солдатами.
«Люди вийшли з підвалів. Ви розумієте, що у людей було, які сиділи четверо діб у підвалі. І ми усі вийшли! Людей 300 прийшли — жінки, чоловіки. Навколо нас з автоматами стояли. Ми ще не вірили в те, що нас по Україні будуть всіх вбивати», — розповіла у фільмі Людмила Єдімент.
Того дня російські окупанти стріляли в повітря та застосували до протестувальників сльозогінний газ. Коли дим розсіявся, учасники акції побачили, що Микола Маслій зник.
Людмила залишалася у Куп’янську до квітня 2022-го, увесь час займалася волонтерством. Нині вона мешкає в Харкові та разом з Анною Крижановською прийшла на показ фільму 27 жовтня до Kharkiv Media Hub.
Під час обговорення стрічки Людмила розповіла, як їй вдалося зберегти унікальні кадри спротиву Куп’янська.
«Багато кадрів приносили чоловіки, з якими ми працювали, які розвозили допомогу людям. Мітинги, які ми проводили, я особисто знімала на свій телефон, друзі також знімали… Приносили на флешці, зберігали і мені давали. У нас був не дуже гарний виїзд, 16 блокпостів, але пощастило тим, що не було електричного струму, мобільні телефони були розряджені, і коли нас [російські окупанти] виводили в поле перевіряти, то моя маленька донечка сказала: «Мамо, покажи мій телефон». І я показувала на блокпосту дитячий телефон, а не свій. Вони дивились, а там котики, все таке — і тому все відео в мене збереглось. І флешки були сховані», — сказала Людмила.
В окупації у людей «не було кисню», згадує вона: «Кожен розумів, що за ним можуть приїхати, бо хтось міг наговорити на людину, всі були під страхом. І всі чули, що відбувалося тоді: коли немає аптек, їжі, немає нічого, а людям потрібні і інсуліни, і все інше. Доводилося це діставати на свій ризик».
Були жителі, які намагалися завадити волонтерству Людмили: «Приходили і через паркан казали: а ти не боїшся, що ми тебе здамо? Тоді я казала, ну, що ж, якщо здасте, то до вас більше ніхто нічого не привезе, тому що на той час зелених коридорів ще не було».
Жителі Куп’янська, за її словами, збиралися в центрі й в інші дні березня: «Але з кожним разом все менше, менше людей виходило, тому що наставав дуже великий ризик, всі це розуміли».
Після виходу фільму автори відчули складність біографій деяких героїв.
Наприклад, Богдан Черемський, який виїхав з Куп’янська до Швейцарії, розповів DW, що після тиску російських окупантів та перебування в камері до останнього чекав звільнення міста, а коли це сталося, отримав звинувачення у колабораціонізмі від української влади та перебуває у розшуку (згідно з матеріалами з Єдиного державного реєстру судових рішень, в Україні Черемського підозрюють у роботі на агресора — встановленні супутникового телебачення та інтернет-зв’язку для підрозділів російських військ — ред.).
Модератор Kharkiv Media Hub Дмитро Кутовий також озвучив одну з відомих йому версій, що мітинг, організований Маслієм 1 березня, міг завадити більшому протесту, який готувався в Куп’янську.
На питання Кутового, чи задоволені автори проведеним дослідженням під час зйомок фільму, режисер Матіас Бьолінґер відповів: «Про те, що це повна реконструкція не може йти мова, тому що зробити об’ємну реконструкцію у 42 хвилини ми не могли. Ми зняли в першу чергу для міжнародної публіки, яка має обережно розповідати те, що там відбувалося. Це не фільм від куп’янчан для куп’янчан або харків’ян для жителів Харківщини».
«Наскільки цей мітинг заважав іншим мітингам, ми не можемо це сказати», — додав Матіас.
«Найповнішу відповідь може дати Микола Маслій, адже саме він ініціював зібрання 1 березня. І те, що прийшло не так багато людей, як би хотілось, ми чули такі думки, коли працювали над фільмом, і це пояснювалося тим, що багато людей не знали», — прокоментувала Ганна Соколова-Стех.
Віталій Саяпін, який керував справами виконавчого комітету Куп’янської міської ради за часів мерства Мацегори, у стрічці DW назвав здачу міста окупантам помилкою мера. Він розповів, що продовжував працювати «під українськими законами», адже потрібно було вирішувати нагальні проблеми: «Приходять люди, плачуть отакими сльозами: «Допоможіть». Елементарне — видача якихось довідок. Люди вмирали, людей потрібно було лікувати. Колапс. Повний колапс».
Деяких героїв стрічки, як Черемський, Саяпін та жителька, яка погодилася говорити анонімно, окупанти незаконно утримували та били.
Фільм розповідає, як попри погрози окупантів Куп’янська громада таємно продовжувала боротьбу.
Вчитель Андрій Кузніченко спілкувався з дітьми українською та відмовився викладати за російськими книжками.
У храмі в Ківшарівці, де служить отець Леонід, в окупації молилися за українську армію, ділилися харчами.
Студент Михайло Марчук розклеював листівки для деморалізації окупантів та прихильників росії: «Треба було не забувати, хто ти є».
Українські патріоти в Куп’янську намагалися передавати зібрану інформацію на підконтрольну територію, чекали і зрештою дочекалися ЗСУ.
Відгуки після показу в Харкові
Фільм DW зафіксував деокупований Куп’янськ незадовго до того, як росія почала масовані обстріли втраченого для себе міста. Багато будівель, зняті на відео торік та взимку, вже знищені або пошкоджені ударами окупантів. Тисячі людей з 27-тисячного міста стали переселенцями, оголошена примусова евакуація дітей.
Побачившись із земляками у приміщенні Kharkiv Media Hub 27 жовтня, жителі Куп’янська обіймалися та ділилися останніми новинами про ситуацію у громаді.
Одна з глядачок відзначила атмосферу порожнього центру Куп’янська та складність життя в окупації.
«Я думала про те, що тоді, навесні 2022 я теж весь час думала, як це бути в окупації. Якщо вони зайдуть, як це буде? І дуже добре, що ви зробили такий фільм, в якому видно, як це – бути в окупації, як це важко, як це складно. Ніхто не знає, як він поведеться, коли буде «на підвалі», або навіть коли до нього просто прийдуть і скажуть викладай іншою мовою, іншу історію, іншу літературу. Ми ніхто про себе не знаємо до кінця, якими ми будемо в такій ситуації», — сказала вона.
Документальні проєкти про деокуповані міста — вкрай потрібні, вважає куп’янчанка Валентина Кошева.
«Ще б хотілося подивитися про тих людей, які працюють зараз в цій обстановці, коли над тобою свистить, але нічого! Комунальники, енергетики, медики. Хай побачить світ», — коментує вона.
Директор комунального некомерційного підприємства «Куп’янський центр первинної меддопомоги» Віктор Ляшенко не виїжджав з міста під час окупації.
«Це моя батьківщина, батьківщина моїх батьків, дідів і прадідів. Я там працював після того, як закінчив медуніверситет. Я продовжую працювати там зараз», — сказав Віктор «МедіаПорту» після показу.
Через російські обстріли квартира Віктора значно пошкоджена. Він винаймає житло в Харкові, але продовжує їздити на роботу до Куп’янська.
«Вони [російські окупанти] пів року були в нашому місті. Вони знають розташування всіх будівель, всього! І кожного дня по тих чи інших мікрорайонах завдають обстрілів. Я вже не кажу про ті села, які розташовані на лінії зіткнення, а ми як сімейна медицина їх теж обслуговуємо. У мене є лікарі, які теж жодного дня не припиняли свою роботу. Ні під час окупації, ні під час сірої зони, ні під час обстрілів. У селі Подоли у вівторок загинули двоє людей. Вони загинули о 16:00, а ми проїжджали по цій вулиці о 14:00», — каже Ляшенко.
Бачити рідний Куп’янськ таким — боляче, додає Віктор, але показувати — необхідно.