Традиції Різдва на Слобожанщині: що готували та як колядували Відео
Як відзначали святковий зимовий цикл на Харківщині? Які унікальні традиції збереглися попри десятиліття заборон? Як відродити дух свята сьогодні? Про все це «МедіаПорту» розповіла Валентина Сушко — старша наукова співробітниця відділу «Український етнологічний центр» в Інституті мистецтвознавства фольклористики та етнології ім. Рильського, етнологиня та керівниця гуртків Харківського обласного центру туризму, краєзнавства, спорту та екскурсій. Далі — пряма мова.
Традиції Різдвяного циклу: як зберігали пам’ять
Мій рід походить із села Липці Харківського району Харківської області. Коли я бувала у бабусі, у родичів у селі з дитинства бачила, чим жили 70-ті — початок 80-х років. І самі ходили колядувати. Від 70-х років на Слобожанщині молоді фольклористи, яких прихистила «Харківська обласна станція юних туристів», змогли записати ці традиції, завдяки нашим бабусечкам. Більшість чоловічого населення була знищена, але жінки пронесли пам’ять крізь роки. Вони розповідали про саму постать Святого Миколая. Наприклад, у селі Довжик я записала ось таку колядку до Святого Миколая:
«Ой хто, хто Миколая любе? Хто ж йому вірнесенько служе? Тому святий Миколай на всякий час помагай! Миколаю! Діва Марія Миколая любе, Діва Марія Миколаю служе, тому святий Миколай на всякий час помагай! Миколаю! Діва Марія сина породила, Діва Марія в ясла положила, стали думати, гадать, яке ж йому ім’я дать. Миколаю!…»
Ця колядка широко відома і на Харківщині, і взагалі на Слобожанщині передовсім завдяки Вірі Осадчій, її вихованцям, Галині Лук’янець, керівниці нашого славетного гурту «Муравський шлях», якому вже понад 40 років, — вони записували, вони працювали.
Миколай та початок коляди
Перед Різдвом йде піст, який триває від дня пам’яті апостола Пилипа, тому називається Пилипівським або Різдвяним постом. І від святителя Миколая збиралася коляда. І в коляду так само, як ми зараз бачимо на Гуцульщині, на Харківщині ходили тільки чоловіки. Найпотужніша коляда була чоловіча, коляда дорослих, одружених чоловіків.
І збирали їх зазвичай титари (церковні старости — ред.). Спочатку в їхньому виконанні це був тропар, а далі були дуже серйозні колядки — пов’язані із релігійною, саме християнською традицією, в яких оспівувалося народження світу. До речі, у фольклорних матеріалах є такі колядки, де якраз йдеться більше про створення світу, дощики, сонце, про місяць. Є ті, які були на честь хлопця, дівчини, родини.
Від Миколая до Різдва: що дарували
Насправді ця традиція [дарувати подарунки] досить пізня. У традиційних слобожанських селах такого не було. І сам Миколай насправді приносив подарунки не на день свого народження. Святитель Миколай завів традицію дарувати подарунки на Різдво, оскільки це була головна подія року. А вже Великдень — то свято над святами, торжество із торжеств. Кожна людина народжується, але тільки після Христа ми сподіваємося, що воскреснемо. Тож саме на Миколая подарунків не дарували.
Чи дарували подарунки і які вони були на Різдво? Коли дитині дарували яблучко, стрічку в коси, навіть коли ти приходив на Святвечір, приносив кутю і тобі обмінювали кутю (у тебе була просто без меду, а тобі дали з медом), або ти приніс пиріг з вишнями, а тобі дали з сиром чи навпаки, ти на Різдво його попробував, — то це й був подарунок.
І ще один момент в традиційній культурі: ніде ні на Слобожанщині, ні на Буковині не вважалося можливим за добре побажання відплатити грошима. Гроші придумав нечистий, а от дати хліб, дати шматок тканини — це був подарунок. Це те з чим йшли на хрестини, чим обдаровували на календарні свята. Тим більше на найголовніше свято у році, на Різдво, яке триває аж два тижні.
Святий вечір: без дідуха, але з «бородою»
На Святвечір було родинне свято. Сіла родина, поїла, і після того діти носили кутю, носили вечерю до баби, до родичів. Хто така баба? Це не обов’язково рідна бабуся, це баба-пупорізка. У деяких селах на Слобожанщині ще у 20-30-ті роки, тобто до Другої світової війни, бабусі ще «ловили» дітей, хоча в інших уже цілком працювали акушерки. І все одно було, кому віднести вечерю: носили біднішим, родичам…
Скажемо чесно, шановні харків’яни: ми це робили нишком, не кажучи вчительці в школі, навіть у 70-ті та 80-ті роки. Бо було те, на що нас налаштовували в школі, а було те, чого ми дотримувалися вдома — і це прекрасно.
Зараз дуже популярно, і, я вважаю, що це прекрасно і так має бути, — ми плетемо дідухи, ставимо їх на стіл. Проте на Слобожанщині такого слова як «дідух» не зафіксовано. Можливо, воно й існувало, бо ми не все встигли дослідити. Але найчастіше останній сніп, який жали ще влітку чи на початку осені, називали чи то «Спасовою бородою», чи «на Спасову бороду», або просто — «останній сніп», його дійсно берегли. Це міг бути один сніп або два-три снопики, щоб усього було про запас. Його заносили в хату, розтрушували по лавах, але не ставили окремо, а клали під скатертину та під стіл.
Зараз ми ставимо дідухи — ця різдвяна інсталяція вже є повсюдною. Хоча вона з’явилася як вузьколокальна традиція, нині вона розійшлася всією країною. Поруч зі мною на сволоку висить «павук». Не треба думати, що поки чоловіки готувалися до коляди, дівчата сиділи без діла. Вони робили таких павуків із соломи — це складні конструкції з багатьох ярусів. Їх описували у нас на Слобожанщині, і навіть у тих регіонах, які після 20-х років відійшли до держави-окупанта: на сучасній Білгородщині та Курщині, в українських хатах завжди були такі павуки.
Різдвяна вечеря та магічні ігри
У традиційній культурі вважалося, що всі наші дії поділяються на обрядову переддію — таке собі магічне кодування, — саму дію та результат. Всі обряди на різдвяні свята чинилися для того, щоб рік був добрим: щоб калач був високим, щоб пиріг удався — такий, аби «з руками й ногами за нами біг».
Саме задля цього наприкінці землеробського року на наш стіл мав лягти новий хліб, нова паляниця, щоб у нас усього було вдосталь. Сівши за різдвяний стіл, батько сідав на покуті й, дивлячись на страви, питав дітей: «Діти, діти, чи бачите мене?». А вони відповідали: «Ні, тату, не бачимо!». Хоч би й бачили — казали, що ні. Це робилося для того, щоб наступного року всього було настільки багато, що ми за тими наїдками батька й не побачили б. Отаке побажання всесвіту, щоб у нас було все-все на світі.
Тут варто зауважити, що локальні традиції дуже важливі. На Бойківщині, Волині чи Поліссі основою столу після куті та узвару були грибні юшки та вареники з грибами. Картопля прийшла до нас лише у XIX столітті. Коли ми відкриємо книжку Григорія Квітки-Основ’яненка, побачимо, що він її не сприймав. Писав, мовляв, скоро картопля святий хліб звідусіль вичавить. Але ні, не вичавила. Ми все одно їмо хліб і навіть під час війни в ньому перебираємо: того хочу, того не хочу, дайте батон такий, а не інший.
Сьогодні ми готуємо і борщ із картоплею, і картоплю з грибами — слава Богу, печериці доступні всюди. У районах Середньої Наддніпрянщини або на Слобожанщині, де Сіверський Донець є головною водною артерією, готували страви з риби. Проте у нас не було такої суворої традиції, як у сусідів-поляків, де на столі неодмінно має бути короп. Ми обираємо рибу за власними уподобаннями та гаманцем: чи то оселедець, чи товстолобик, чи форель або червона риба.
Безумовно, на різдвяному столі по всій Україні стояли вареники. У деяких регіонах варили й борщ, обов’язково пісний. Зараз ми звикли, що борщ — це томатна паста і буряк. Але традиційний борщ готували інакше: спочатку за три-чотири дні ставили буряковий квас; коли він уже був готовий, на ньому варили справжній буряковий борщ.
На жаль, ця традиція почала відходити після голодоморів ХХ століття. Старші люди, які пережили голод 1947 року, згадували, що їсти було нічого, крім буряків — варених, смажених, усіляких. Через ці тяжкі спогади людям 30-х років народження було складно сприймати ідею «здорового харчування» на основі буряка — він асоціювався зі скрутою.
Але за традицією після обрядової страви — короваю чи бабиної каші — першим починали їсти саме борщ. Далі йшли вареники: на Святвечір 24 грудня — пісні (з картоплею, грибами, капустою), а вже 25-го — з сиром чи м’ясом. Отак поступово ми й назбираємо на столі 12 страв.
Вертеп та спудеї
Дуже часто питають, чи були на Слобожанщині вертепи. Звісно, були. Адже від 1726 року діяв Харківський колегіум, який спочатку був вищим навчальним закладом, а згодом став суто церковним. Для його спудеїв однією з форм заробітку на прожиток були саме такі масові обходи подвір’їв городян. Різдво було найкращим приводом для цього. Там розігрувалася справжня вертепна драма, що включала євангельську оповідь про втечу Святого сімейства до Єгипту та інші релігійні сюжети.
Також були й так звані інтермедії — побутові сценки, у яких обігрувалися життєві ситуації. У них багато що висміювалося, адже в традиційній культурі найстрашнішим було не судове покарання чи штраф, а саме громадський осуд через осміяння. Так висміювали жадібність, користолюбство, хтивість та нечесність. У більшості таких вертепів головним позитивним героєм був Козак або Запорожець — він виступав втіленням найголовніших народних чеснот. На жаль, лише частини цих драм ми знаходимо в народному побутуванні, а здебільшого знаємо про них із записів істориків та етнологів.
У Харкові їх було досить багато, адже від 1805 року в місті працює університет. Вже за кілька років після його відкриття, у 1809-му, з’явилася так звана програма професора Успенського — ми б зараз назвали це етнографічною програмою зі збору місцевих традицій, відомостей та матеріалів.
З одного боку, ми маємо загальноукраїнські традиції: готується вертеп, який ходить із зіркою. Навіть у тропарі є слова про те, що «три царі-господарі із звіздою хождаху». Тому колядники чи вертепники обов’язково готували зірку. На жаль, те, як саме виглядала та слобожанська зірка 100 чи 150 років тому, ми сьогодні побачити не можемо.
Коли я захищала кандидатську дисертацію, відомий фольклорист Роман Федорович Кирчів просто не міг мені повірити, що в Харківському районі до початку 90-х років не залишилося жодної діючої церкви. При тому, що раніше в кожному селі була принаймні одна церква, а в козацьких містечках — і по три, і по п’ять. До 90-х років не лишилося жодної відкритої, тому до нас і не дійшли ті давні традиції звіздарства, які, безумовно, існували.
Секрети Слобожанської куті
Ми зараз усі знаємо про 12 страв. Насправді серед інформантів старшого віку — народжених у 1910–1920-х роках — про 12 страв не згадували. Ми будемо накривати різдвяні столи, поставимо кутю. І з чого б ми її не варили, сказати татові чи мамі: «Діти, діти, чи бачите мене?» — це так просто.
Можливо, зараз нам і не важливо, щоб кури велися, але торкнутися сина за чубчик і сказати: «Щоб кури плодилися» — варто. Тому що це замовляння. Ось чому існують такі свята та урочистості: це не тільки моє для мене, це для всього світу. Хай панує добро і достаток, хай у вас плодиться, ведеться, родиться і живеться. Це цілком можна зробити вдома.
Стосовно самої куті — від початку XIII сторіччя, від 1223 року, на територіях Сумщини, Харківщини та Донеччини не було масового населення після монгольської навали. Сіверяни, які населяли Новгород-Сіверське князівство, у більшості були або знищені, або мусили тікати північніше чи західніше. Масове заселення цього краю українцями — втікачами від пригноблення в Речі Посполитій — відбулося тільки під час війни під проводом Богдана Хмельницького. Це були два основні потоки: з Волині та Полісся, а також із Поділля та Черкащини.
Ми можемо навіть за традицією приготування куті простежити ці кілька потоків. Є традиція, коли варять із пшениці — і найчастіше тоді готують страву лише двічі: на Різдво та на Голодну кутю. А є традиція, коли варять з обрушеного ячменю. Тоді готують тричі: на Святвечір, Щедрий вечір і на Голодну кутю (як, наприклад, у селі Липці Харківського району).
Навіть на початку XX століття на свято хотіли з’їсти чогось кращого, смачнішого, незвичайного. Тоді кутю стали варити з рису. Її прикрашали вишневим варенням. Історично у нас сушили всі плоди — груші, вишні. Але з другої половини XIX сторіччя цукор став масово доступним, з’явилася традиція варити варення. Ось цим варенням із цілою вишенькою і прикрашали кутю.
Зараз ми знаємо, що треба заправити медом, додаємо курагу, родзинки, різні горіхи. Будь ласка, можна дотримуватися традиційного рецепта, а можна робити просто дуже смачно. Бабусі 1910–1920-х років розповідали, що кутя — це просто ячмінь чи пшениця, зварені й заправлені медом. І то не завжди, бо пасіка була не в кожного. А як її їли? Мабуть, когось розчарую: просто насипали в миску оцю кашу і заливали її узваром. Узвар же варили з вишень та груш.
Щедрий вечір
А от був один день, коли щедрували, не заходячи до хати, а попід вікнами, і щедрували тільки дівчата. Це якраз 31 грудня на Меланки. Знову дозволю собі:
«Щедрий вечір, добрий вечір, Добрим людям на весь вечір. Чи дома-дома пан господа, А на ньому шуба-люба, А на шубі калиточка, А в калиточці сім ріжечків, Всьому дому по пиріжечку. Як не дасте пирога, Візьму вола за рога, Поведу на пісок, Візьму грошей мішок. А в нашої неньки ручки біленькі, Що вони роблять? Варенички ліплять, Дайте і нам!»
Так щедрували у Липцях. І саме тому, якщо по всій Слобожанщині та Харківщині співали «поведу на торжок» чи ще кудись, то в селі Липці згадували саме пісок. Річ у тім, що ще від XVII сторіччя місце, де торгували товаром, тобто великою рогатою худобою, — це була територія біля шляху, яка називалася пісок. Чому так називалася — зрозуміло. І саме на піску торгували ще до 30-х років XX сторіччя.
Водохреща: нова вода без пірнань
Людині, звісно, потрібна була вода — без неї «і ні туди, і ні сюди». Усі населені пункти виникали біля водойм, адже вода — це найперше, що потрібно людині після повітря. Вважається, що на Водохрещу народжується нова вода. І люди в різних місцях — і на Сумщині, і на Донеччині — казали мені: «Ви знаєте, я от коли ходила, то слухала біля джерела…». У кожному місці воно своє, те джерело, і воно ніби дійсно на якусь секундочку припиняло бігти, а тоді вже йшла нова вода.
Тож це якраз той час, коли вода природним шляхом освячується вся. А вже на Водохреща, на Ордань чи Йордан, зазвичай встановлюється справжня зима (вона ще на Святого Миколая починається). Водойма, на березі якої стоїть наше село чи місто, прекрасно замерзає. У кризі вирубували хрест, ставили його вертикально («сторчака»), обливали буряковим квасом, а ополонку освячував священник. Тоді люди набирали воду.
І ще один момент. Коли в 90-ті роки XX століття відбулося відродження і звернення до наших традицій, то з’явилося оце масове купання голим тілом — «бубух» у воду. Звичайно, раніше такого не було.
Щойно освятили воду — її набирали собі по крапельці, розливали у водянки, глечики чи горщики, де вона мала стояти. А щоб отак прямо голим тілом — ні, ні в якому разі. Тим паче, скажімо прямо: у народній культурі взагалі не було традиції публічного оголення.
Як зберегти традиції сьогодні?
Що робити в школах? На мій погляд, відповідь дуже проста: українська культура базується на християнській традиції, вона містить величезний православний компонент. Це і народний календар, і народне святкування. Звісно, ніхто не закликає робити вашу дитину православним монахом чи змушувати її дотримуватися всіх постів — хай це прийде вчасно до того, до кого має прийти. Але пояснити й розказати — необхідно.
Зараз є можливість купити готові набори для куті, а в кожному класі знайдеться вправна в кулінарії мама. Зваріть і спробуйте! Від цього ви не станете одразу ні папою, ні мамою римською — нічого такого не станеться. Це буде знайомство з народними звичаями. Скажімо дітям: «Ось ти, Петрику, не будеш тепер дражнити Наталку чи Даринку, бо в Різдво ми робимо добрі справи».
У нас є чудова дитяча література, є різдвяні оповіді. Ми ж усі дивимося кіно й хочемо, щоб пара поєдналася, щоб зло було покаране, а добро — винагороджене. Ми можемо це читати й обговорювати — саме так має працювати школа.
І не можу не прорекламувати: якщо є безпекова можливість, приходьте до Харківського обласного центру туризму, краєзнавства, спорту та екскурсій учнівської молоді за адресою: вул. Каденюка, 15/2. У нас прекрасний клас і багато цікавого — це можливість для «дітей асфальту» на власні очі побачити справжню українську культуру.
Святкування Різдва Христового тривало аж до 30 грудня включно. Ніякого святкування 7 січня історично не було. Шановні, хто в це не вірить — просто відкрийте церковний календар, навіть тієї ж російської православної церкви. Ви побачите, що для церкви Різдво Христове завжди було 25 грудня. Якщо в нашій державі довгий час це було 7 січня — це просто дві дати зійшлися [через різницю в календарях], а перенесення свят ніколи не було. Щедрий вечір завжди святкували 31 грудня — тоді, коли «Меланка пребагата дала на церкву срібла-злата».