Тема: Загиблі у гуртожитках

«Досі перед очима»: від російського удару харків’янка втратила брата і матір

«Вибухи чую, але відчуваю»

Ми зустрічаємося з Катериною у кав’ярні біля лікарні, дівчина саме проходила чергове обстеження. З дитинства вона має порушення слуху, зрозуміти одна одну допомагає перекладач жестової мови. Катя не чує вибухів, але відчуває їх: «Коли сильний гул, я відчуваю вибухи, особливо на вулиці. Одного разу я була в супермаркеті під час обстрілу й одразу зрозуміла, що щось не так. Я обережно себе веду, але й виходити з дому треба було».

Катерина Бабійчук в одну мить втратила двох рідних — матір та брата

Ввечері 17 серпня Катерина не почула, а побачила ракету, що летіла прямісінько в будинок.

«Я тоді побачила дуже яскраве світло у вікні, що щось летить. І одразу занервувала, не розуміла, що це і куди прямує. За мить побачила, як ракета влучила у центр мого будинку. Двічі обвал був. Я була вся в пилюці, у бруді, довелося вимивати рот», — згадує вона.

«Ми жили всі разом»

Кімнати у гуртожитку родина отримала від заводу «Серп і молот». Тут була всі близькі Катерини: вона з нареченим мешкала у кімнаті на третьому поверсі, мати на другому, а брат з дівчиною на першому. Того вечора члени родини востаннє побачилися перед сном.

«Це було увечері, ми з мамою розмовляли на лавці. Мама хотіла додому, а я говорила, що ще рано, давай ще трохи. Я пішла додому близько восьмої, а мама ще забігла до магазину за цукерками. Вона купила солодощі, а я поки поговорила з братом та його дівчиною. Ми розійшлись по своїх кімнатах. Мій Саша, чоловік, прийшов з роботи, не хотів вечеряти. Я тоді ще кликала маму до себе в гості увечері, але вона не схотіла. Буквально 10 хвилин ми з Сашею поговорили, і стався вибух. Немає слів», — говорить Катерина.

Коли стався вибух, нареченого Каті Олександра викинуло з кімнати. Він дістав незначних травм — садна та порізи, розповідає дівчина. Сама вона залишилася на руїнах.

«Я кричала, будівля розвалилася, я впала вниз. Я кликала маму і Сашу. Я дуже сильно кричала. Чоловіка відкинуло вибуховою хвилею, і він тільки-но піднявся, почав мене шукати. Я була у сильному стресі, дуже переймалася за маму і брата, чи вижили вони. Мене заспокоювали, дали щось попити. Я просто стояла й уважно дивилася, нічого не могла зробити. Бачила, як на моїх очах виносили мертвих сусідів — бабусю, парубка. Мене у лікарю не забирали, я майже не постраждала, тільки садна і порізи невеличкі», — розповідає вона.

Тіла мами та брата Каті знайшли під завалами за кілька днів. Катерина до останнього сподівалася, що вони вижили: «Я чекала, що мама жива, що вона у лікарні. Маму знайшли 19 серпня, а брата з дівчиною 20-го. Мені родичі про це розповіли — мене не брали до моргу, я була в дуже стресовому стані, в шоці тоді була, як в невагомості».

Брат працював у школі

Катя обожнювала брата. Як і всі діти у гуртожитку, додає вона. Олександр Бабійчук працював вчителем праці, йому було 34.

«У школі про нього дуже добре говорять. Він часто до мене приходив, любив, як я готую. Всі говорять, що діти любили брата. «Олександр Йосипович» до нього зверталися, а мені так навіть смішно з цього було трохи! Всі до нього бігли завжди, притягував до себе. Він дуже любив свою роботу. У нього свій підхід, уроки по-особливому проводив. Влаштовував різні ігри. У нього вдома була ціла колекція поробок, які йому учні подарували», — згадує Катя.

Олександра Бабійчука, вчителя праці, любили учні: вдома у чоловіка була ціла колекція поробок, які подарували школярі. Людмила Бабійчук завжди була разом з донькою. Фото із сімейного архіву

Два роки тому у родині помер батько, розповідає Катерина, Олександр її підтримував: «Коли тата не стало, Саша дуже за мене хвилювався. Він два роки тому помер, захворів на COVID, довго лежав у реанімації, і його не змогли врятувати. Саме коли була епідемія, він захворів і п’ять разів лежав у лікарні. Коли тато пішов з життя, брат ще більше почав перейматися за мене. Завжди запитував, що я хочу, як мені допомогти, що в мене з роботою. І мама теж за мене завжди переймалася. Ми дуже любили поговорити всі разом».

Катерина згадує, що брат Олександр завжди її захищав. Людмила Бабійчук завжди була разом з донькою. Фото із сімейного архіву

Зі своєю дівчиною Ольгою Олександр почав жити під час великої війни.

«Брат мало що розповідав, це було їхнє особисте життя. Єдине знаю — син Олі вчився у школі, де Саша працював. Вони жили разом всього два місяці, нещодавно познайомились. У Олі є син, вона його вивезла до Львова разом зі своєю мамою і бабусею на початку вторгнення. А сама повернулася до Саші та працювала у крамниці весь час», — продовжує Катерина.

На початку повномасштабного вторгнення сім’я обговорювала варіант евакуації до родичів, але брат не захотів: «Брат не хотів, а я не хотіла його залишати. Ми ночували у підвалі, ховались там тривалий час».

Разом з братом Катерини Олександром Бабійчуком загинула його дівчина Ольга. Без матері залишився син

Катерині розказали, що брата знайшли в обіймах коханої.

«Спати нормально не можу й досі»

Матері Катерини Людмилі Бабійчук було 62.

«Мама завжди була зі мною, з роботи зустрічала, замість перекладача мого була завжди. Навіть зараз приходжу до лікарів, і вони запитують, де мама? А мами немає вже. Спати не можу нормально й досі. Сумую за татом, за братом. Мама досі перед очима постійно», — розповідає Катерина.

Людмила все життя працювала на заводі.

«Із 17 років там була. З початком війни підприємство призупинило роботу, але мати не звільнялася, хотіла і далі там працювати. Вона стежила за якістю — перевіряла готові вироби. Любила свою роботу. Тато з Хмельницької області, мама з Харківської — в мене залишилися тітки та дядьки. Дуже мене підтримують, у всьому допомагають. Я зараз часто їжджу до двоюрідної сестри Олі у Хмельницьку область», — каже Катерина.

62-річна Людмила Бабійчук завжди була разом з донькою. Фото із сімейного архіву

«У мене немає дому»

Тієї ночі все майно Каті згоріло: «Всі наші речі залишилися в будинку і всі згоріли. Але дещо вдалося відкопати. Всі документи були у мами у кімнаті, мене покликали слідчі й передали. Все мокре, але вціліли важливі папери. Ми потім сушили все це у кабінеті брата, його колеги самі запропонували допомогу. У мене було дуже багато прикрас, під завалами знайшли один комплект сережок та браслет».

Катерину з Олександром прихистили колеги.

«Тієї ночі я поїхала разом з усіма до гуртожитку, куди нас тимчасово поселили. Та вже наступного дня після трагедії мені запропонували колеги поселитися у порожню квартиру. Власники поїхали за кордон, і мені запропонували там тимчасово пожити. Там всі умови, я плачу зараз тільки за комунальні послуги», — говорить дівчина.

Каті 32 роки, близько 10 з них вона пропрацювала на заводі: «Була пакувальницею ліків. Зараз не працюю. Я ще не можу оговтатися, і дуже багато часу йде на те, щоб обійти всіх лікарів і відновити документи. Мені пішли назустріч на роботі й чекають назад. Зараз ще не готова. А мій наречений працює».

Катерина мріє про власний дім та тишу.

«У мене немає дому, дуже великий стрес через це. Я не знаю, що буде завтра. Я мрію про свій дім, щоб закінчився весь цей жах, щоб знову була тиша, щоб закінчилася війна».

Підтримати Катерину фінансово можна на її картку:

5167 8032 6723 0691

«МедіаПорт» збирає історії харків’ян, постраждалих від російських обстрілів. Якщо вам є що розповісти або ви можете поділитися спогадами про своїх друзів, колег, знайомих, пишіть на e-mail: [email protected]

«Все, що залишилося від мами — ікона»

Андрій зустрічає нас на пустирі, де стояв гуртожиток — навіть фундаменту під снігом не видно. Веде до своєї квартири неподалік. Дорогою показує іконку на вікні. Каже — це все, що залишилося від мами: «Вона за сім днів до трагедії купила її в церкві та віддала. Сказала — це тобі, постав на вікно. Я її після вибуху знайшов аж у палісаднику і приклеїв на скло».

Син Анни Медведєвої каже: ікона — це все, що залишилося йому від мами

Ракета влучила у гуртожиток за дев’яту вечора.

«Я лежав на дивані, дитина поряд, теща біля вікна лежала. І я у телефоні щось дивився, відвів випадково погляд і зрозумів, що мені все летить в обличчя: пилюка, уламки. Наче хвилею на вулицю все виносило, але в ту ж секунду полетіло все в обличчя. Наче вакуум — спочатку в себе, а потім назад», — згадує Андрій.

Дружина Андрія Вікторія Пасько у той момент була у ванній.

«Мої вже всі лежали в ліжках, а я купатися пішла. Вибуху не чула, а вже тоді зрозуміла, коли на мене шпаклівка полетіла і всякі баночки. Квіти з підвіконня повилітали, іконка, іграшки дитячі», — розповідає жінка.

У Вікторії й досі часом сильно болить голова: «Тоді вдарило добре, але я не звернула уваги, а зараз вже досить неприємно. Голова болить так сильно, як тоді, й рука пече».

Син загиблої жінки Андрій Мочалов з родиною живуть у сусідньому будинку

Мама у момент вибуху відпочивала, говорить Андрій: «О дев’ятій годині вона вже спала. Вибух стався о 21:17, вона з подругою ще встигла поговорити до того часу і лягла спати».

Андрій одразу після вибуху кинувся до мами, але, впевнений, рятувати вже було нікого.

«Коли вибух стався, зателефонував старший брат, дуже хотів приїхати, але не зміг через комендантську годину. І питає: що там? А, кажу, немає нічого, руїни одні від будинку залишилися. А мама… Ну, якщо рятувальники пішли, посвітили, і промінь скрізь будинок проходив, ну кого там було рятувати — нікого…» — згадує він.

Андрій згадує, як після вибуху кинувся до матері, але нічого не міг вдіяти: ракета зруйнувала будівлю вщент

Тіло Анни Медведєвої дістали одним із перших, каже невістка: «Шукали маму три години. Сусідка прийшла і сказала, що знайшли маму».

Жінці було 74 роки. Росіянка з Калузької області, всі її четверо дітей народилися там, Андрій — передостанній. Коли батько почав випивати, Анна забрала дітей і поїхала: «Жила по всьому Радянському Союзу, шукала, де буде їй та дітям краще. І от залишилася у Харкові. Перед тим, як приїхати у Харків, ми жили у різних містах області й тільки згодом оселилися тут. Мама влаштувалася двірником і пропрацювала понад 40 років. Вибили спочатку одну кімнату в гуртожитку меншому брату, потім тут — мені. Старшого брата прописала, але коли влучила ракета — залишився безхатьком. Папери усі згоріли. Моє свідоцтво про народження у мами було, я його не можу відновити тепер, я ж в Росії народився».

Анна Медведєва родом з Калузької області РФ, там же народилися четверо її дітей. Згодом жінка переїхала до України.Фото із сімейного архіву

Старша сестра — єдина з дітей, хто живе у Росії, каже Андрій. Мати їздила до неї у гості: «Вона їздила до старшої доньки у Росію, допоки не зламала ногу». Невістка Вікторія згадує, що Анна Медведєва деякий час навіть симпатизувала РФ, але згодом передумала: «Вона змінила свою думку. І навіть щось могла таке сказати про Путіна. Але ми не знаємо, що на неї вплинуло».

Андрій і Вікторія з посмішкою згадують Анну. Невістка каже, попри вік, вона була дуже енергійною.

«Вона була такою людиною, ніколи не сиділа. Їй постійно щось треба було, бігала, чогось домагалася. Вона ремонт кожні п’ять років робила. Їй щось не сподобалося, вона переробила — от меблі за три роки могла змінити, бо вже не подобалися. Вона всього домоглася. Вона знала, куди треба йти, а якщо не виходило, знаходила, до кого ще піти. Але все одно свого домагалася», — каже Вікторія.

Рідні з посмішкою згадують пані Анну: кажуть, була «дуже непосидючою»

Анна Медведєва вийшла на пенсію Анна у 63 роки, і лише тому, що наполягли діти, каже Андрій: «Здоров’я стало гірше. Ми посадили її вдома зі скандалом. Але вона дуже не хотіла. Спочатку шкарпетки в’язала всім. Потім діставати почала: прийдіть зробіть те чи те. Вічно їй треба було, щоб з нею сходили на базар чи зробили у кімнаті щось, або піти вишні назбирати. І от на вечір наче заспокоїлась, але наступного дня все одне щось вигадає. Хоча б диван переставити, а треба!».

«Я їй завжди говорила — вас смерть вдома не застане. А якраз вона її вдома і настигла», — згадує Вікторія.

Анна Медведєва з рідними. Фото із сімейного архіву

Евакуюватися із Харкова родина не захотіла, каже Андрій: «Мама тримала нас тут перший час, куди ти її одну залишиш. Ми пробували її відправити, але нікуди не поїхали. І всі разом залишилися тут». І грошей кудись їхати не було, додає Вікторія: «Нас ніхто ніде не чекає. У рідному місті небезпечно, а в інших містах тим паче. І щоб виїхати, потрібні гроші».

Мати недовго пожила у брата, у більш спокійному районі міста, згадує Андрій: «І вона за тиждень сказала — хоч пішки піду, але додому». У підвалі понад годину сидіти не могла: «Був час, коли снаряди літали над нашим будинком і свист стояв. Я телефоную і кажу — мамо, ти взагалі до підвалу спускатися будеш, все летить? А вона відповідала — я телевізор дивлюся, відчепись від мене. На годинку вона спустилася — і все». Але тоді всі сподівалися, що омине, говорить Вікторія: «Ми були впевнені на 100%, що у нас не влучить. Навіть по картах дивилася і заспокоювали себе, що в наш будинок не прилетить. Але в гуртожиток били цілеспрямовано. Зараз вже не знаєш, куди впаде. А у нас тут одні гуртожитки й багатоповерхівки».

«І от зараз, коли сирена починає завивати — у мене все стискається. І поки не припинить, я не можу заспокоїтися. Сумка напоготові, вода і ми готові», — каже Вікторія.

Але їхати родина нікуди поки не збирається. Невістка шкодує, що так і не встигла навчитися у пані Анни квасити капусту: «Обіцяла, що прийде і навчить, я так не вмію. І вже нікому показати».

Допомогти родині фінансово:

5167 8032 2666 6381 — Вікторія Пасько

«МедіаПорт» збирає історії харків’ян, постраждалих від російських обстрілів. Якщо вам є що розповісти або ви можете поділитися спогадами про своїх друзів, колег, знайомих, пишіть на e-mail: [email protected]

«Після смерті мами у нас з сестрою більше нікого немає»

Ранок 24 лютого Маргарита зустріла разом зі своїм нареченим у новій квартирі, де якраз робили ремонт і планували нове життя: «Мама була з дітьми у гуртожитку, а я зі своїм майбутнім чоловіком прокинулася у новій квартирі. Мені подзвонила однокласниця з Північної Салтівки і сказала, що почалася війна. Я не одразу повірила. Вона того ж дня виїхали з міста, а ми поїхали до мами у гуртожиток. Це паніка, купа людей, а ми з дітьми. І вирішили перечекати паніку і потім вже щось вирішувати, кудись їхати». Так і прожили всі разом майже два місяці в одній кімнаті гуртожитку, розказує Маргарита: «Поки ми були всі разом, було нестрашно. І навіть таке відчуття було, що якщо нам судилося, щоб щось сталося, то ми хоча б всі разом були». Кімната матері була на першому поверсі, поряд з підвалом.

«Ми зібрали все необхідне — продукти, речі і залишили про всяк випадок у підвалі. Ми там ні разу не ночували, лише кілька разів спускалися під час обстрілів», — згадує Маргарита.

До середини квітня родина жила разом, але потім Маргарита вирішила їхати з міста: «Мати не захотіла їхати з нами, вона була віруюча, молитви й друзі — всі там. Ми їй пропонували поїхати з нами, у неї всі документи були, щоб ми могли забрати її з собою, це була не проблема. Але вона не захотіла. Мама зібралася з силами і почала допомагати. Всім бабусям допомагала у дворі, гуманітарну допомогу розподіляла, всі продукти з власного дому роздала людям. Вона казала, відчуває, що має залишитися тут і допомагати людям, бо вона там потрібна. Вона допомагала багатьом. І з церкви їй теж допомагали з гуманітарною допомогою».

Світлана жила у гуртожитку на першому поверсі. Фото з сімейного архіву

Маргарита виїхала з дітьми та майбутнім чоловіком спочатку до Олександрії, а згодом до сестри у Туреччину. Хвилювалася за маму, але була впевнена, що все буде добре: «Ми думали, там найбезпечніше місце і не мало туди прилетіти. Тим паче — перший поверх, поряд підвал. Думали, що правило двох стін має врятувати. А вийшла така ситуація, що нічого не врятувало. Це було пряме попадання».

Про те, що в гуртожиток влучила ракета, Маргарита дізналася від сусідки. До останнього сподівалася, що мати жива.

«Довго розповідали, що маму бачили живою. Казали, що бачили її у швидкій. У неї телефон був увімкнений і коли зателефонували, то думали, що мама відповість. А взяв слухавку слідчий. Це був шок, звичайно. Словами це не передати. Її у ліжку знайшли, сказали, що вона відпочивала і там померла. Такі почуття, ми перший тиждень взагалі не розуміли, що відбувається», — говорить Маргарита.

Маргарита із сестрою Лолітою одразу виїхали до Харкова, щоб попрощатися з мамою. Слідчі передали їм все, що залишилося: телефон, документи і альбом молодшої доньки: «Альбом зберігся тільки з моєю молодшою донькою: там де її народження, садочок. А все інше згоріло, не збереглося. У мене зі всього колишнього життя залишилося тільки дві валізи. І це все, що є. Важко, але ми тримаємося».

Мати двох сестер дуже любила онуків. Фото з сімейного архіву

Світлана майже все життя присвятила дітям. Спочатку виховувала своїх доньок, потім онуків: «У молодості працювала швачкою, потім займалася нашим із сестрою вихованням. А після розлучення з батьком доглядала за літніми людьми. А останні кілька років не працювала, допомагала мені із онуками. Золота людина, любила життя, весела завжди була, підтримувала, всім допомагала. Жили ми прекрасно. Ми жили разом — я з дітьми і мама, всі в одній кімнаті. Ми дружно жили. Водила їх на танці, на фортепіано, в школу. А бувало таке, що мені потрібно було їхати по роботі й на місяць. Вона залишалася з ними, приглядала за дітьми, займалася з ними, розвивала. Вона була дуже хороша бабуся. Молодша донька Євангеліна, їй 3,5 рочки, досі каже, що хоче до бабусі. Вона ще не розуміє, що сталося. Ми їй розповідали про трагедію. Але вона все одно інколи каже, що хоче подзвонити, поїхати до неї і дуже сумує. Старша донька Кіра плакала, дуже була роздавлена. Зараз намагаємося не обговорювати цю тему».

«Вона молилася цілодобово. До неї приходили сусіди, разом з нею молилися у коридорі», — розказує донька.

Зараз Маргарита з дітьми продовжує жити у сестри в Туреччині: «Так, ми у мами єдині діти і родичі. І в нас із сестрою більше нікого немає. Це життя, слава Богу, що в мене сестра залишилася. Ми разом і підтримуємо одна одну. Ми разом приїжджали до Харкова і зараз ми живемо разом у Туреччині. Поки війна не закінчиться, ми будемо жити тут. Ми часто їздили в Туреччину, для нас це як другий дім був, тому не надто важко було переїжджати. Якби їхали у невідомому напрямку, то було б важче значно. У мене є підтримка — мені легше».

Діти часто згадують бабусю, говорить Маргарита Толстова. Фото з сімейного архіву

Маргарита дуже сумує за Харковом: «За домівкою сумую, за друзями, за походами до парку Горького, дельфінарію, прогулянкам з дітьми. Місто було дуже гарне. Бачили ялинку під землею. Краще, що під землею! Зараз зовсім не до свят, але кожному українцю хочеться святкової атмосфери. Війна війною, але жити хочеться і особливо ті у кого діти. Їм хочеться показати їм щось гарне, а не тільки сірі будні. Треба залишатися позитивними».

Світлані Оксененко було 52. Вона сказала донькам, що має залишитися у Харкові, щоб допомагати людям. Фото з сімейного архіву

Маргарита мріє повернутися і відкрити кафе: «Плануємо, бо у тій своїм новій квартирі я жити можу. Дитина у мене займається в українській школі онлайн. Сумуємо. Приїхали зараз на Новий рік в Україну, тільки в інше місто. Я мріяла відкрити своє кафе у Харкові. Але тепер ця ідея почекає, хоча дуже хочеться. Я дуже люблю готувати, раніше працювала у ресторані і вирішила, що хочу працювати на себе. Планувала почати з невеличкого придорожнього кафе».

Допомогти родині фінансово

5168742730167560 — Маргарита Толстова

«МедіаПорт» збирає історії харків’ян, постраждалих від російських обстрілів. Якщо вам є що розповісти або ви можете поділитися спогадами про своїх друзів, колег, знайомих, пишіть на e-mail: [email protected]

«Ракета влучила у його кімнату»: харків’янка — про загибель батька у гуртожитку

Ми зустрічаємося з Наталією біля гуртожитку. Точніше, місця, де він стояв. Коли випав сніг, і не здогадатися, що тут був будинок.

«Майже весь згорів. Кілька екскаваторів його розбирали, одразу вантажили у машину. Будинку немає, не те, що квартири. Будинок був майже впритул до дороги, його повністю знесли. Розбирали. Дуже багато було рятувальників, люди самі приходили, щоб розібрати завали. А це вже навколо залишки інших будинків», — розповідає Наталія.

Про наслідки російського удару вона дізналася з соціальних мереж.

«Якісь люди виклали відео, і ми по щиту поряд зрозуміли, що горить наш будинок. Ми прожили тут 35 років, знали добре район і впізнали наш будинок. І вже рано-вранці сюди приїхали».

Ще до ранку Наталія зрозуміла: ракета влучила у кімнату батька: «Ракета потрапила у центр, і саме там у нього була квартира. Одне вікно ракета одразу зруйнувала, коли пролетіла. А інше вікно горіло — полум’я страшне стояло, я на відео бачила. Я ж пам’ятаю, які у нас вікна були, форму пластика і все інше».

Наталія приїхала до гуртожитку вранці і була шокована: «Народ збігся з усього мікрорайону, всі стояли і чекали. Хтось чекав, поки родичів дістануть з-під завалів… Жах. Багато людей приносили квіти, покладали біля паркану і прив’язували до дерев. Близько до будинку не підпускали. Три доби розбирали завали, три доби шукали і виносили людей. Батька знайшли на третю добу, я тут увесь час була. Всі тіла були обгорілі і не всі були цілі. Коли я ховала батька, тільки половина його була».

«Бомба впала в середину будинку і середину одразу зруйнувало. А дім був же старий, перекриття дерев’яні, то горіло страшно, велике полум’я було. Дуже багато проблем було з тим, що родичі повиїжджали, було багато невпізнаних тіл. І якісь друзі приходили на упізнання, це було важко. Як людина стороння може опізнати обгорілий труп? Важко було».

Борис Шпілька все життя пропрацював на заводі у ливарному цеху. Коли пішов на пенсію, оселився у гуртожитку, згадує Наталія: «Йому дали ту кімнату. Він із своєю цивільною дружиною тут і жив. Прожив він тут років 15. Ну, що таке гуртожиток, вони як одна родина. Вони всі там жили багато років».

Борис Шпілька на фото з сімейного архіву

Співмешканка Бориса давно померла, і Наталія доглядала батька, приїжджала в гості якраз того дня, як його не стало: «І я коли в нього була, ще кажу йому, що оформлю гуманітарку. А він уже все оформив. Він був такий бадьорий, живчик. Я розумію, що він вже був людиною поважного віку. І якби він помер своєю смертю, це було б, як мало бути. А так, це просто жах. Він би ще жив сто років, у нас рід такий — довгожителів. Життя його різко обірвалося».

У проросійських каналах у ті дні проскакували повідомлення, що начебто у гуртожитку були військові. Наталія обурюється: «Були такі плітки, що тут наче солдати були, військові. Нікого тут не було. Того дня я була у батька — вдень була, а ввечері поїхала. Нікого такого тут не було. Тут жили тільки мешканці».

Наталія згадує, що батько не хотів виїжджати, коли почалося повномасштабне вторгнення: «Хоча у нього був будиночок у селі, він міг туди поїхати, але він був оптимістом. Казав: «Та ну, все обійдеться». Ну як ми всі, ми ж всі живемо у Харкові і нікуди не їдемо». Проте він часто їздив на дачу під Харковом і наступного дня після трагедія якраз мав туди вирушити: «Він казав, що 16 отримає пенсію, 17 зроблю закупи і на наступний день поїду у село. На кілька днів збирався поїхати. От однієї ночі йому не вистачило, щоб виїхати. А так би виїхав і був би живий».

Наталія і сама нікуди не виїжджала, лише переїхала із Салтівки на деякий час: «Я жила на Баварії, коли сильно бомбили. А коли наші хлопці відтіснили загарбників, то вирішила повертатися додому. Перші 15 днів жили ми у підвалі свого будинку. У нас гарний такий підвал, теплий, з водою, з інтернетом, світлом. Ми жили там, спали. До нас ще й племінниця приїхала, онук в мене був, діти зі мною. Ми всі жили у підвалі разом. Потім, коли розтрощили лінії, вирубилося світло у районі, довелося нам виїхати. І тоді ми тільки роз’їхалися». Зараз вже повернулася додому: «У мій будинок теж влучило, але, слава Богу, тільки якась болванка, 10-й поверх, технічний, розбила, але живемо поки».

Після втрати батька Наталія стала інакше ставитися до сповіщень про ракетні атаки: «Якщо я раніше сирену могла і проігнорувати, зараз минуло вже три місяці, щойно сирена — виходжу у тамбур з квартири. Я стала боятися всього цього. Я побачила наслідки. Поки людина на собі цього не відчує, вона не зрозуміє. І зараз я й досі сиджу у тамбурі із собакою, чекаю відбою. Поки не проживе своїм серцем, поки рідні його не загинуть, не втратить квартиру — не зрозуміти цього. А коли раніше — це ж не в мене…».

Підтримати родину Наталії фінансово

5355571284744109 — Наталія Ушакова

«МедіаПорт» збирає історії харків’ян, постраждалих від російських обстрілів. Якщо вам є що розповісти або ви можете поділитися спогадами про своїх друзів, колег, знайомих, пишіть на e-mail: [email protected]

«Я кричала: «Надя!»: історія харківської родини, яка пережила ракетний удар РФ

«Ми постійно чогось чекали»

35-річна Надія Іванова знімала одну з кімнат Олени Бруцької. Олена теж мешкала у гуртожитку і згадує, що залишатися було страшно, адже напередодні РФ вдарила по гуртожитку на Салтівці: «Напередодні ввечері гуляли із собакою. Коли вдарили по першому гуртожитку, ми якраз підходили до будинку, побачили заграву і гуркіт. Дуже злякалися, прибігли додому і навіть поговорили про це і лягли спати. А до цього з початку літа у нашому районі було дуже чутно вибухи. Практично щоночі ми прокидалися від вибухів. Влітку я навіть не закривала вікна, щоб не вилетіло скло. Ми постійно чогось чекали, гучно було кожної ночі. І тієї ночі ми після перших вибухів на Салтівці сильно налякалися, дітей довелося заспокоювати».

Харків'янка Олена Бруцька з родиною пережила ракетний обстріл 18 серпня — Харків

Перша ракета влучила поряд — по інший бік ремонтного цеху: «Звук першого вибуху був такий, що розривав скло і повітря. І якась вибухова хвиля потужна, нереальний був вибух. Ми сонні піднялися і кинулися до ліжка дітей. Я сина Вову з другого ярусу не встигла стягти, від другого вибуху його просто скинуло. А з собакою, що коїлося! Він більше за всіх злякався, думала, у нього серце розірветься. Після другого вибуху ми вже в тамбур вибігли всі разом. А там темні коридори, дим, навіть не дим, а пил. Всі сонні, налякані були».

«Я кричала: «Надя!»

«У мене були дві кімнати. Ми жили у тій, що в кінці коридору, це нас і врятувало. Подалі від місця вибуху. Друга кімната, там де жила Надя, був епіцентр вибуху», — продовжує Олена.

Коли вже вибігли у коридор, Олена кинулася шукати Надю: «Метушня, нічого не видно. Я запитала у сусідів, чи викликали вже рятувальників, вибігла на крівлю і кричала: «Надя!» Я розуміла, що там далі по коридору все дуже серйозно. Чесно кажучи, коли я побачила ту частину гуртожитку, я не зрозуміла, де моя кімната. Я просто не могла зрозуміти. Люди кричали з кімнат і, слава Богу, що вони вижили — жертв могло бути значно більше. Стогони, охи людей, яких я знала. Я добігла до краю, подивилася у вікна і побачила, що там дірка. Кричала, намагалася набрати Надю у Viber, виклик йшов, але слухавку ніхто не брав. І тільки на світанку я зрозуміла, що це безглуздя».

Надія Іванова загинула внаслідок російського обстрілу. Фото зі сторінки у Facebook

Ще кілька днів Олена з чоловіком приходили до гуртожитку, щоб дізнатися про Надію: «Був її колишній хлопець, сильно плакав. Він її упізнав. Вона була шостою й останньою, кого знайшли».

Надія Іванова прожила у гуртожитку багато років, останні три знімала кімнату Олени: «Я до неї у душу не лізла. У неї є брат. Вони наче родом з Ізюма. Брат евакуювався у Полтаву. Він зміг вирватися з окупації. Вона теж виїжджала ненадовго і повернулася. Сказала — треба працювати. Всім треба було працювати. Їхала вона з хлопцем, а повернулася одна. Звичайно, стрижень у неї був. В таких умовах і одна. Казала, страшно — не страшно, а треба рухатися. Працювала на виробництві. У неї була мета — квартира. І Надя вже досить багато назбирала. Була дуже цільною. З її розповідей, мала гарні відносини з колегами. І вона така працьовита була».

«Я думаю, ми зможемо там жити»

Одразу після вибуху Олена попросила подругу приїхати і забрати дітей із собакою: «На їхніх очах відкопували сусідів. Я попросила забрати дітей, щоб не бачили цього. Я пам’ятаю, що ми їх відправили і все. Я знала, що вони у безпеці. Ми тиждень їздили з чоловіком у гуртожиток. Спочатку шукали Надю, потім збирали речі — намагалися їх знайти. Зі своєї кімнати нам вдалося багато речей витягнути, від Надіїної не залишилося нічого. Цілий тиждень у всій цій каші — жахіття. Дуже довго люди туди ходили і намагалися підтримувати одне одного. В нас були сусіди, які евакуювалися до Німеччини. Дзвонили, просили знайти фотографії, але не вдалося».

Далі були пошуки житла: «Вдалося знайти через знайомих чоловіка будиночок на зиму під Харковом. А що далі будемо робити, поки не знаємо. Нам пропонували гуртожиток, але там одна кімната, з дітьми та собакою-вівчаркою це було б нереально. Ми маємо взяти висновок про зруйноване житло, а що далі, не знаю. Якщо відновлять, я думаю, ми зможемо там жити. Але це я зараз так говорю».

Олена із родиною ненадовго евакуювалися до Полтави, але згодом повернулися: «Жили місяць, як переселенці. З собакою дуже важко. Жили у школі. І головне — це робота. Заробіток має бути. Ми повернулися у травні. Наче тихо було, а потім почали кожну ніч ракетами обстрілювати».

«Я сказала доньці — малюй»

Сильно постраждав вівчарка Бос.

«Коли він чує якийсь вибух, у нього серце калатає. Лапи тримтять. Я навіть не очікувала, що у собак таке може бути — лупа одразу. Він за ніч покривається лупою на нервах», — каже Олена.

Домашній улюбленець сім'ї Олени — вівчарка Бос — отримав стрес під час удару — Домашній улюбленець сім

12-річні Каріна та Вова теж ще не прийшли до тями, розповідає жінка: «Суто фізично ми не постраждали. Але діти не сплять і жахи й досі сняться. Морально дуже сильно постраждали. У мене дочка не спала, бо їй той жахливий ранок снився. Важко було, коли почали ховати друзів, Яшу. Коли побачили, в якому стані будинок. Ми й самі з чоловіком не могли довго заснути. Я доньці сказала — малюй. Все, що ти бачила, малюй! Я десь прочитала, що треба все страшне, що ти собі уявляєш у голові, перенести на папір. Вона багато малювала і перестала. Зараз боїться темряви, всього такого. Час ще все покаже, зараз ми ще в метушні, біготні».

Ситуація у Харкові стала спокійнішою, але вибухи час від часу чутно й досі: «Кожного разу це дуже страшно. Звісно, для них це важко. До того, як ми це пережили, Каріна кричала, що не боїться. Зрозуміло, що боялася, але легше переносила. А зараз трагедія не тільки у собаки, а у всіх».

Підтримати родину Олени фінансово

4731219616536300 — картка Олени Бруцької

«МедіаПорт» збирає історії харків’ян, постраждалих від російських обстрілів. Якщо вам є що розповісти або ви можете поділитися спогадами про своїх друзів, колег, знайомих, пишіть на e-mail: [email protected]

«Пишаюся чоловіком. Він не розгубився і витяг нас»

Я бачив вибух із закритими очима

Того ранку Богдан Олійник прокинувся пів на п’яту, збирався на роботу. Дружина Валентина і двоє дітей спали, коли він йшов до вбиральні та зустрів вибухи.

«Перший бабах був навпроти нашої кімнати. Ракета потрапила в цех, зайшла вниз і крівлю пробила. Я одразу подумав, що зараз ще один буде. Перший чутно було, пилюка піднялася, зарево. А коли другий раз, я бачив вибух із закритими очима. Дуже потужний. Друга потрапила до сусіда у кімнату поверхом вище. Вони встигли вибігти з кімнати після першого і врятувалися».

Харків'янин Богдан Олійник після ракетного обстрілу гуртожитку врятував дружину, двох дітей і собаку — Харків

Богдана викинуло вибуховою хвилею на крівлю: «Дивуюся, як я полетів у вікно, а не в стіну. Мене врятувало те, що я був на протилежному боці від епіцентру — між мною навіть не дві, а чотири стіни було».

Щойно чоловік оговтався, кинувся рятувати дружину та дітей: «Бачу здалеку — наче лежать у ліжку, фух! Я їх одразу повитягував через вікно. А все навколо, як у вогні. Доброго мало».

Наслідки ракетного удару РФ по гуртожитку. Фото Богдана Олійника

Валентина плутано згадує ту мить, говорить, що пишається чоловіком.

«І як він не розгубився, заліз до нас, витяг нас! Пам’ятаю, як сипалося скло, пил, дихали цим. Пам’ятаю, як питала у сина, як він, і більше нічого не пам’ятаю. Я прийшла до тями вже на крівлі — діти біля мене, всі метушаться. І я розумію, що щось трапилося, але як, не розумію».

Уцілілі сусіди рятувалися на крівлі

У сім’ї Богдана і Валентини Олійників двоє дітей — 12-річний Станіслав, 7-річна Софійка, а також собачка Білка і папуга. Після ракетного удару по гуртожитку Білка вціліла і не відходить від господарів ні на крок, говорить Валентина: «Вона зрозуміла все, тепер не відходить від нас: і спить з нами, і у коридор з нами, і у підвал». Поранений папуга зник: «Вилетів з клітки, сину на плече сів у крові. Стас розплакався. І папуга полетів від нас, не знаємо, куди».

Життя сім’ї врятувала випадкова перестановка меблів, вважає Богдан: «За тиждень до цього нам подарували двоповерхове дитяче ліжко і діти почали спати там. Після вибухової хвилі я навіть не зміг знайти старий диван сина. А ліжко витримало удар. І добре, що я не спав у цей час. Туди, де я лежав, прилетіла цегла, я це здвинути з місця не міг. Якби ми, як раніше там втрьох спали, то там би й залишилися».

Переставлене ліжко витримало удар. Фото Олійників

Вибух був такої сили, що виніс двері на крівлю: «Двері, що виходили на крівлю, стояли такі міцні, сталеві, що їх і ломом не візьмеш. Але від вибухової хвилі вони злетіли з петель. Я біг всередину через ці двері».

Крівля, про яку розповідає Богдан, — це перекриття ремонтного ангару, що прилягало до кімнат. З гуртожитку можна було туди вийти, саме там мешканці сушили випрані речі. У перші години після обстрілу там зустрілися люди, які встигли вискочити, згадує Валентина: «Хто проворніший, кофтинки дістали, дали нам, ніхто не замкнувся, допомагали, воду приносили, я дуже вдячна сусідам».

Серед загиблих сусідів — Валентина Боркова. Багато років тому вона працювала комунальницею і отримала тут кімнату. За словами Богдана, жінці було близько 60-ти років: «Я подивився в бік її кімнати і зрозумів, що всі хто там був, загинули. Там просто яма».

У шортах з електрочайником

Понад 10 років Богдан працював слюсарем-комунальником, так і отримав свої кімнати у гуртожитку: «Я намагався облаштувати житло: воду у кімнату проводив, меблі, всі шпалери переклеїли, лінолеум перестелили, кухню зробили. Ми планували там жити». На ранок після вибуху він залишився у самих шортах: «Зі старої футбольної форми залишилися. Жити треба далі, а йти нікуди».

Цілий день сім’я провела біля розбитого гуртожитку, волонтери нагодували, напоїли, але ночувати було ніде. Тоді керуюча будинком запропонувала переїхати у вільну кімнату на інший кінець міста. У цьому тимчасовому домі ми й зустрічаємося з сім’єю.

«Власник цієї кімнати поїхав у Полтаву і до кінця війни не повернеться. Дякую нашій начальниці, тут нас і поселили. Тут нічого не було — стояв стіл, тумбочка і електроплита велика — порожня кімната. Навпроти нас у розбитому гуртожитку жила сім’я: бабуся, дочка, внучка і дві правнучки — одні дівчата. І вони майже одразу виїхали до своєї родички у Польщу. А кімнатка залишилася. Вони зателефонували і попросили забрати все, що вціліло собі, щоб не пропадало. Там машинку пральну взяли, диван, телевізор і шафу, так і облаштувалися».

З речей у розбитій кімнаті Олійників уцілів тільки електрочайник. Все інше допомагали збирати волонтери, розказує Валентина.

«І чашку треба, і тарілку треба, і дітей нагодувати — це потрібно було все швидко і оперативно організувати. Іграшки і книжки дітям привезли. І наперед питали, літо було, а допомогли зібрати речі і на зиму, мішками нам кожного дня щось привозили. Я не очікувала такої допомоги, чесно! Ми жили завжди самі-самі, а щоб от так допомагали — це дуже приємно і неочікувано. Ми поїхали зі старого гуртожитку ні з чим. Якби не волонтери, ми б на одну зарплату не витягнули».

Але найцінніше — моральна підтримка, зазначає Валентина: «Якби ніхто нічим не допоміг, ми б напевно замкнулися і не знаю, що було б».

Травми відчули не одразу

Вже у новому домі Валентина зрозуміла, що має проблеми зі здоров’ям: «Може, ще й першого дня ж госпіталізували, але я випила знеболювальне і нічого не відчувала. Я була так шокована, лише синець поболював. А вже за тиждень стало погано: я не могла встати, голова крутилася, нудило. Я ще день-два думала чимось заболіла — ну як буває. Але пішла в лікарню,там мені сказали, що у шийному відділі порушення, я шию потягнула. Мабуть, коли підскочила від удару. Корсет наділи, я в ньому місяць проходила і зараз вже все добре».

12-річний Станіслав приховав від батьків, що має у нозі уламок: «Спочатку просто всі босі були. Син загнав у палець осколок, але мовчав, нічого не сказав. Вже місяць пройшов, бачу він одягає тапочки замість шльопанців і з носками. І так ми з дружиною дізналися, що пальчик нариває. В лікарню одразу повезли, там розрізали і благополучно витягнули цей шматок скла. Місяць терпів».

Діти просяться додому

Після вибуху сім’я оминає старий гуртожиток. Кажуть, важко туди повертатися і дітям поки не кажуть, що сталося насправді. Старший син все розуміє, переживає, але тримає все у собі. Софійка проситься додому, каже Валентина: «День-два пройде і каже — все, я додому. Запитує, де її самокат, де Дадин — це вона так братика називає. Кажу, що тепер це наш дім. Не кажемо, що сталося з самокатами. Не поведемо туди і сама не піду. Не можу».

Після удару Станіслав втратив домашнього улюбленця — папугу, а Софійка питає батьків про самокат. Фото з сімейного архіву

«Наче все своє тут, увесь час старався, будував і куди їхати? Нікуди не поїхали, робота з’явилася. У село до родичів не поїдеш — там окупація була. Вирішили, будемо тут, на місці», — пояснює Богдан. Він і зараз продовжує працювати комунальником: «Зараз світлофори встановлюю, Північну Салтівку прибирали. Це жах. Північну Салтівку, певно, зносити треба. Там все, як решето, через яке макарони прокручують. Всюди, куди рука дістала, це сил немає терпіти».

І Богдан, і Валентина обурюються, коли чують заяви з РФ, що російська армія б’є виключно по військових об’єктах: «Брешуть вони, зла не вистачає. У нас взагалі не було поряд військових». Поки сім’я не планує виїжджати з Харкова. Родина вірить у перемогу України та мріє про свій власний куточок.

Підтримати родину Олійників фінансово

5168745121559584 — картка Богдана Олійника

«МедіаПорт» збирає історії харків’ян, постраждалих від російських обстрілів. Якщо вам є що розповісти або ви можете поділитися спогадами про своїх друзів, колег, знайомих, пишіть на e-mail: [email protected]

Врятували диск з фото і колечко. Історія трьох поколінь, які жили в гуртожитку на Салтівці

Рідний дім

Ми говоримо втрьох. Анастасія Магуріна, її мама Оксана та сестра Маша. Для них квартира була місцем, де вони мали все. Історично це був гуртожиток, але з роками він перетворився на звичайний дім, для кожного свій. Родина мала дві кімнати, разом з сусідами святкували Новий рік та інші свята. Мати Насті Оксана жила в цьому будинку з 1980-х — тоді пішла у перший клас.

«Відучилась, потім вийшла заміж, народила Настю у 2000-му році. У 2007 народилася Маша. Що можу сказати? Цей дім — це було все моє життя», — каже Оксана.

В момент російського ракетного удару, який забрав життя 19 людей, родини Анастасії не було вдома. Фото з сімейного архіву

«В нас завжди все було дружньо. І зараз просто серце кров’ю обливається», — додає вона.

Три роки тому родина зробила вдома ремонт.

«Ми підібрали шпалери, замінили меблі, я купила шафу. Я там два роки вже не жила, але все одно туди часто приїздила. Перші два тижні війни ми провели разом», — згадує Анастасія.

З кінця лютого до початку березня мати, батько, діти, бабуся та дідусь провели у гуртожитку. Думали, це відносно безпечне місце. Разом з сусідами пили чай, ходили за продуктами, переживали перші вибухи.

«Для нас це було безпечне місце, бо було не дуже близько до центру і не дуже близько до краю міста. Тепер це безпечне місце зруйноване», — каже Анастасія.

Молодша донька Оксани Марія не виходила з бомбосховища — через неї родина згодом і виїхала з Харкова до області. Маші було страшно у місті, яке майже щодня піддавалося російським обстрілам.

«Ми більше не зайдемо в свою кімнату»

Російська ракета влучила в гуртожиток на вулиці Ахієзерів пізно ввечері 17 серпня, коли родини вдома не було, востаннє ночували там напередодні, з 16 на 17 серпня. Після вибуху у мережі з’явилися перші кадри наслідків обстрілу. На відео було видно номер будинку та один вцілілий кут — саме там була розташована квартира родини Анастасії.

«Я одразу викликала таксі, щойно закінчилась комендантська година», — згадує Анастасія.

По фото та відео з соцмереж люди не могли уявити масштаб пожежі.

Моя кімната під завалами. Мої знайомі в лікарні, або мертві. Хочется кричати та плакати одночасно. русня, ви не люди, ви непотріб pic.twitter.com/E4Kp1WDBVi

— Anastasia (@Anastas34617414) August 17, 2022

Зі знімків зрозуміли, що ракета влучила в кухню, зайнявся газ. Коли родина приїхала до гуртожитку наступного дня, вирішили врятувати хоча б якісь речі.

«Ти дивишся на цю розруху і думаєш — а що я тут збиралась рятувати? На що я сподівалась?», — згадує Оксана.

Обгорілі двері гуртожитку. Фото Анастасії

«Коли все розгрібали, бачили обгорілі тіла. Було дуже страшно. Коли дісталися нашої кімнати — побачили холодильник, а від нього залишилась одна залізка. Дивишся, а там все твоє життя», — говорить Оксана.

«Уявіть. А ми холодильник взяли на виплат. Нам ще 10 тисяч за нього платити, а холодильника вже немає», — говорить жінка.

Настя і Оксана згадують, що намагалася зробити своє житло комфортним, переобладнали його під «гостинку», мали всі зручності.

«В нас був душ, туалет. Так, на чотири родини, але в нас це все було. Воно було нашим. На кухні ми ремонт зробили, газову пічку хорошу купили. Тобто все робили для покращення. Машинки пральні в коридорах стояли», — пояснює мати.

Оксана з доньками Марією та Анастасією у кімнаті колишнього гуртожитку, де прожила все життя. Фото з сімейного архіву

«Коли кажуть про гуртожиток і виникає асоціація… У нас зовсім не такий був гуртожиток. Там був ремонт, було чисто і охайно, максимально комфортні умови для життя», — додає Анастасія.

Кімнати дісталися у спадок від дідуся, який працював на заводі «Серп і молот», і були приватизовані. Спочатку це був родинний гуртожиток, де, зокрема, жили люди з порушеннями слуху — одна літня пара та дівчина, яка тієї ночі втратила матір та брата.

«Спочатку це був гуртожиток «для холостяків», потім родинний гуртожиток. Туди-сюди, люди отримували квартири і з’їзжали. Ми там прожили 38 років», — згадує Оксана.

Анастасія біля гуртожитку. Фото з сімейного архіву

На початку повномасштабної війни мешканці сподівалися, що вибухи їх не зачеплять, адже в районі було відносно тихо. Навколо — жодного розбитого вікна.

«Ми більше не зайдемо в свою кімнату, на свою кухню, в голові не вкладається. Мені досі не віриться, що цього немає. Це стільки нашого життя! Це двоє дітей, які там народились і виросли. Настя ходила в школу, пішла в інститут. Маша встигла в садок і в школу. Все там… Такий район був, ми його любили», — каже Оксана.

Анастасія згадує: батько не міг звикнутися з думкою, що дому більше немає, і провів там усі дні, поки рятувальники розбирали завали. З-під уламків він дістав кільце Насті, яке хлопець подарував їй кілька років тому на 8 березня. Вона носить його із собою як оберіг.

«Він допомагав, знав план будинку. Але він каже, що стояв і плакав. Просто плакав над цим усім», — говорить Оксана.

Родина і досі не вірить в те, що частина їхніх сусідів загинула.

«Ти бачиш цю розруху, тобі боляче, але я дуже сильно прийшла до тями, коли ми зайшли у двір і я побачила сусідку — доньку тітки Свєти, чиє тіло не могли знайти. Для мене образ цієї сусідки Альони на все життя запам’ятався», — каже Анастасія.

Тоді ж старша донька сказала батькам, що життя — найголовніше: «Ми живі, ми можемо все розпочати знову».

«В нас — девіз: ми залишились живі»

Влітку мешканцям, які втратили житло, запропонували кімнати в гуртожитку. Родина Анастасії відмовилась, оскільки оселилася в області. Восени місто надало родині безоплатне тимчасове житло у студентському гуртожитку. Цього разу батьки Насті вирішили не відмовлятись, щоб були куди повернутися разом із молодшою сестрою.

«Батьки їздять у місто на роботу, а сестра там (в області — ред.)», — пояснює Настя.

Мати Анастасії сміється, коли згадує, як батько намагався знайти на місці хоч якісь речі, але такі емоції виникли тільки з часом.

«Він дістав кільце, а таке відчуття, що справжній скарб знайшов», — говорить Оксана.

Колечко Насті, яке батько знайшов на руїнах гуртожитку

Серед усього батько знайшов і жорсткий диск з комп’ютера, на якому збереглися 3,5 тисячі родинних фотографій та один з друкованих альбомів, в якому є перші фото з маленькою Машею. Альбоми з садків, шкіл та інститутів згоріли.

Нині разом з адвокатом родина збирає та подає документи до різних інстанцій. Сім’я склала заяву на компенсацію за зруйноване житло.

«Покинутою я себе не вважаю, тому що нам допомагають люди. Я щиро вдячна волонтерам, нашим друзям, які забезпечили нас речами. Зараз нас таких багато. Ладно б, якби це один дім, а нас таких дуже багато. Мені ж одразу не дадуть житло постійне, так? Я розумію, що має закінчитись війна», — каже Оксана.

«А от коли закінчиться війна, тоді вже будемо дивитися, що і як. Будемо оббивати всі пороги, в нас неповнолітня дитина», — додає жінка.

Перспектива видачі постійного житла нині невідома.

«В міській раді сказали, що житло може бути і за рік і навіть за три», — говорить Анастасія.

У родини є родичі в РФ. «Були», — уточнює Анастасія.

«Мама скинула родичці фото будинку зі словами «спасибо, освободили от моего дома». Знаєте, що вона їй скинула? Іконку з Тік-Тока. Ну хоча б поспівчувала, ти ж родичка!» — згадує дівчина.

«В голові не вкладається. Вони ж приїжджали до Харкова! Скуповувалися тут, їм тут подобалось, на «Барабашово» тому самому, а тепер вони на нас кидають ракети. Хочу, щоб вони відчули те, що відчули ми. Хай йдуть додому до своїх дружин, дітей. Не треба до нас лізти, в нас було все добре», — додає Оксана.

Після перемоги України уся родина мріє повернутися до Харкова і будувати життя далі.

«Тяжко, що немає дому. Я хоч і жила два роки у квартирі, яку знімала, але я приходила до батьків і відчувала дім», — каже Анастасія.

На згадку про рідний дім Анастасія та Оксана зберегли ключі.

«МедіаПорт» збирає історії харків’ян, постраждалих від російських обстрілів. Якщо вам є що розповісти або ви можете поділитися спогадами про своїх друзів, колег, знайомих, пишіть на e-mail: [email protected]

«Я кричав — треба виїжджати»: історія загибелі матері харківської легкоатлетки

«Як там гуртожиток?»

Із сином Юрієм зустрічаємося біля центрального входу до гуртожитку. З вулиці він виглядає так, наче повністю цілий, і лише кілька заколочених вікон натякають на трагедію. Йдемо сходами на верхній поверх до маминої кімнати, але розбите крило зачинене — двері намертво забиті. Біля них стоїть вазонок із хризантемами. Ймовірно, хтось із місцевих приніс вшанувати пам’ять загиблих, припускає Юрій.

Гуртожиток у Харкові, в який 18 серпня 2022 року влучила російська ракета

Біля забитих дверей — ваза з хризантемами

Якщо детальніше роздивитися коридор — він увесь в тріщинках після вибуху, а вхідні двері до кімнат — погнуті. Жодного з мешканців ми не зустріли. Юрій каже, що після російського ракетного удару виїхали майже всі.

Виходимо на вулицю і намагаємося підійти до потрощених кімнат вже з боку депо.

Ракетний удар розтрощив стіну гуртожитку

Останнім часом цей гуртожиток був звичайним — сімейним. Та понад 40 років тому, коли Тетяна Табашник сюди заселялася, кімнати тут отримували транспортники.

«Вона вчилася на водія тролейбуса, спочатку і працювала ним, і ось у цьому гуртожитку видавали кімнати тоді. Вона прожила тут майже все життя. Мені 37, майже все життя… Далі працювала диспетчером по випуску. Тут свого часу життя кипіло, трамваї ремонтували — я тут все дитинство провів. Школа, садочок — усе поряд. Виріс тут. Зрозуміло, що дітям тут не можна, але коли під наглядом — дозволяли. До 21 року я тут жив. Потім — діло молоде, з’їхав» — згадує Юрій.

До кімнат Юрій веде старим ангаром, де раніше ремонтували техніку і де він провів усе дитинство. У найдальшому кутку — місце, куди влучили ракети. Щонайменше шість квартир від удару повністю обвалилися і впали до цього ангару, який був під кімнатами гуртожитку.

Щонайменше шість квартир від удару обвалилися і впали до ангару

Квартира, де мешкала мати Юрія, розташована навпроти зруйнованих кімнат на верхньому поверсі. Зараз там немає ані вхідних дверей, ані самої стіни.

«Про ракети дізнався від сусідки»

Коли ракети влучили у гуртожиток, Юрію зателефонувала мамина подруга.

«У мами була сусідка, вони дружили, і в неї був мій номер телефону. Вона мене набрала, і за 10 хвилин я вже був тут. Коли прийшов, тут вже були рятувальники. У мами в кімнаті стояв диван з ліжком, і рятувальник шукав спочатку там. Я йому сказав, що мама зазвичай в іншій кімнаті бувала. І ось саме там він почав розбирати завали, згодом покликав старшого свого, потім медика. А потім вже волонтери принесли ноші, і я допомагав їм виносити маму. Там важко пройти, місця мало», — розповідає чоловік.

У заключенні медиків було написано «померла від вибухової травми», каже Юрій.

«Вона зверху шафи лежала, її не придавило, а засипало. Її вибуховою хвилею аж на інший бік відкинуло, і туди все з кімнати вилетіло. Тут посередині стіни були у всіх, а їх вже немає. Маму знайшли аж біля протилежної стіни, біля вікна. Можливо, вона збиралася у коридор виходити. Тут хлопець, сусід Богдан — його з туалету викинуло до тієї самої стіни вибуховою хвилею», — зазначає він.

З одного боку було шість квартир, і стільки ж з іншого — всі зруйновані. Мешканці розповідали Юрію, що було два вибухи поспіль: дехто навіть встиг вискочити на дах і так врятувався.

Зараз в ангарі зібрані у невеличкі купи речі зі зруйнованих кімнат. Юрій каже — сюди їх склали рятувальники, щоб місцеві могли забрати свої вцілілі пожитки. Тут й досі залишаються лежати чиїсь документи, техніка, фотографії, дитячі іграшки.

«Я кричав — треба виїжджати»

За словами Юрія, останнім часом мати жила тут сама — всі троє дітей виросли та жили окремо зі своїми сім’ями. Старша сестра в Одесі, часто кликала маму до себе: «Не хотіла їхати. Вона відмовлялася: ви там працюєте постійно, що я вам буду заважати й тут все залишу?»

Молодша — Катерина Табашник, легкоатлетка, чемпіонка Європи зі стрибків у висоту. А Юрій — середня дитина.

«Приїжджали, звісно, кожними вихідними з внуками. Особливо, коли почався карантин: навчання не було, працювати треба, а куди дітей дівати — до бабусі. Дуже любила залишатися з онуком, моїм дев’ятирічним сином. Нас троє у сім’ї — в мене є старша і молодша сестри. У старшої вже дорослий син, а у молодшої ще немає. Тут в районі дуже багато розваг — парки, стадіон», — каже Юрій.

Тетяна нещодавно вийшла на пенсію, але не могла довго всидіти вдома — підробляла і любила частувати дітей й онуків.

«Казала — заїдьте до мене, візьміть пиріжків, я напекла. «Мамо, та я пізно буду їхати», — все одно, хоч зранку приїдь, забери. Могла сама приїхати з пиріжками. І печені, і смажені наробить і дітям розвезе. Вона любила так — завезти, казала, коли ви собі приготуєте, ви ж на роботі постійно», — говорить чоловік.

Тетяні Табашник, яка загинула від російського ракетного удару, був 61 рік

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Тетяна навідріз відмовилася евакуюватися.

«Я кричав і мамі, і дружині — виїжджати. Але людина доросла — казала, що тут дім, все буде нормально, все буде добре. Всі, як думали: на початку полякають, і все! А виявилося зовсім інакше — почали бомбити. Кожен день страшно. Мама виїжджала ненадовго, за місто. Але її тягнуло додому. Сидіти просто так у когось на шиї — ну не таке виховання. Вони із сусідкою в коридор виходили. Тут поряд бомбосховищ немає, а метро далеко, і старі люди… Вони із сусідкою поки б добігли, важко, не набігаєшся», — розповідає Юрій.

«Землі в них своєї — пів земної кулі, а ладу дати не можуть»

Юрій не може стримати злості від заяв російських військових, що вони б’ють виключно по військових об’єктах.

«Які військові об’єкти — це ж смішно, де в нас зруйнований тут хоч один війковий об’єкт? Купа житлових будинків зруйнованих — ХТЗ, Салтівка, Мерефа, у найближчих селах залишилося по два будинки на три вулиці, і все. Хтось на старості мозком тронувся, кричить про другу армію світу і хапається за ядерну кнопку, бо не може розв’язати свої проблеми на політичному рівні. І це ж 21-е століття! Землі в них своєї — пів земної кулі, а ладу дати не можуть», — обурюється він.

Сам Юрій не може служити у війську за станом здоров’я, але чим може — разом із друзями допомагає у тилу: «Якщо прийдуть сюди, то візьму вила в руки та буду захищати, а як інакше? Чим можемо — тут допомагаємо. Волонтеримо, з хлопцями з роботи їздили розбирати завали, куди пускають непідготовлених людей. Так допомагаємо. На своїх районах допомагаємо пенсіонерам — крутимося, а що сидіти».

«МедіаПорт» збирає історії харків’ян, постраждалих від російських обстрілів. Якщо вам є що розповісти або ви можете поділитися спогадами про своїх друзів, колег, знайомих, пишіть на e-mail: [email protected]

«Ми були щасливі знайти батьків живими», — харків’яни після обстрілу гуртожитку

«Прокинулися від вибуху»

Родина жила у гуртожитку разом — батько і мати на четвертому поверсі, син з нареченою на третьому. 17 серпня російська ракета зруйнувала гуртожиток у Салтівському районі, і сім’я остаточно вирішила виїжджати.

«Ввечері проговорили це все, потім ми з моєю дівчиною Юлією пішли в свою кімнату і зібрали усі речі. Було дуже не по собі: тривога, паніка, страх і спати було важко. Ми зібрали у валізи все необхідне: документи, одяг», — розказує Олександр.

Передчуття було у всієї родини, каже мати Олександра Юлія: «Ми розуміли, що у нас — гуртожиток, страх закрався, бо російська армія цілила в гуртожитки. У нас у районі багато шкіл зруйнованих, у школи влучали, дитсадки. Це не було неочікувано. Звичайно, на душі було тривожно. Ми кожну ніч, коли лунають вибухи, усі спимо погано, завжди поряд телефон… Слухали завжди повідомлення про повітряні тривоги, читали, чекали. І навіть на нашому поверсі частенько вибігали в коридори під час тривоги. В ту ніч… Ніхто не зреагував, мабуть. Ми прокинулися від вибуху».

«Вирвалися з-під завалів»

Олександр почув сигнал повітряної тривоги і разом із дівчиною встиг вискочити у коридор ще до першого удару, згадує батько Сергій.

«Другий вибух був, коли вони вже бігли по коридору до центрального виходу. Якби не пробігли ті десять метрів, не вижили б. Ракета влучила у кімнату навпроти. Сусіда напроти розірвало на шматки, руки і ноги окремо. А сусідка поряд загинула — її придавило».

У дівчини Олександра після другого вибуху зачепило спину, говорить Олександр: «Ми постійно перші у коридорі стояли. Майже завжди одні стояли — ніхто не виходив. Ми не ігнорували тривоги. І цього разу вибігли. Дівчина забарилася — закривати кімнату чи не закривати? Кричу їй: «Біжимо!» Побачив, що біжить і сам побіг тоді вперед. В неї уламками посікло спину».

Гуртожиток після ракетного удару РФ, 18 серпня. Фото: suspilne.media

Юлія розповідає, що після першого вибуху намагалися вибігти, але двері заблокувало.

«Стався другий вибух cекунд за 10 — і нас підкинуло. Пробило покрівлю і перекриття між третім та четвертим поверхами. Нас підкинуло вгору, наче якась невагомість чи перенавантаження, як у ліфті їдеш. Особисто я навіть не зрозумів — вийшли ми в коридор, чи не вийшли. Ми впали — з 4-го поверху на 3-й. Свідомість не втрачали, бачили, як перед очима все складається. Нас засипало уламками», — розказує батько Сергій.

За словами Юлії, вони падали більше ніж чотири поверхи, бо під кімнатами був старий технічний ангар.

«В нас гуртожиток такий, що під ним було трамвайне депо. Там ремонтували вагони колись, воно давно не працює. Ракета влучила прямо туди, де жили люди, у наші кімнати. Наче спеціально туди. Вони цілилися туди, де люди живуть».

Наслідки ракетного удару 18 серпня. Фото: Прокуратура Харківщини

Юлія та Сергій змогли вибратися, під уламками Сергій знайшов сусіда: «Знайшов, але привести його до тями не зміг, витягти не зміг, в мене просто половина тіла оніміла. Але він вижив і мати його вижала. Тільки у неї перелам хребта. В інших сусідів — у чоловіка сім переломів, у дружини — перелам хребта, у дитини від колін до стопи — відкриті переломи ніг. Я чув, вони були у Львові, на реабілітації. Це складно дуже передати людям, які не потрапили у таку ситуацію. Це важко зрозуміти просто».

Шестеро сусідів загинули

Серед загиблих від ракетного обстрілу гуртожитку — сусідка родини Ольга Швець. Їй було 54, жила за стіною і померла у своїй кімнаті.

«Між нашими суміжними стінами проходила вентиляційна цегляна труба. Від цього вибуху вона впала на неї. Мені здається, я чув її голос, як вона кликала на допомогу. І ця цегла в стіні, можливо, вона була там заблокована. Там дуже важко було розбирати завали, туди не заїде ні важка техніка, ні трактор, рятувальники розпилювали і розбивали, щоб дістатися. Там до сих пір навіси від тих завалів. Припускаю, що її цей вибух застав у ліжку. Вона не встигла ні піднятися, ні пробігти», — говорить Сергій.

Ольга жила разом із сином Русланом, удвох працювали двірниками. Син вижив і дуже сумує за мамою.

Ольга з сином. Фото з сімейного архіву, яке знайшли на руїнах гуртожитку

Згадує, що прийшов до тями лише у лікарні, що сталося — не пам’ятає. Він виїхав за місто на дачу і боїться повертатися. Юлія розповідає, що Ольга дуже опікувалася сином з інвалідністю.

Портрет Ольги, знайдений під завалами гуртожитку

«Вставали рано завжди. Вони завжди разом, йому потрібна була така підтримка і допомога. Кожного року проходили комісію, щоб йому платили пенсію. Вона піклувалася про нього — на роботу вдвох, з роботи вдвох. Виїжджати з міста Ольга не планувала кажуть сусіди: «Вона майже ніколи не виходила у коридор. А чогось так думала — вона і не боялася. Вона не була із лякливих жінок, вона звикла самостійно працювати, розраховувати тільки на себе, Русланом опікувалась. Ми всі не виїжджали, сподівалися, що в нас не попаде, не прилетить. Найбільше всіх тримала робота у Харкові. Ми всі працювали тут, отримували зарплату. У Ольги є будинок у Вільшанах, там зараз живе Руслан».

«Я думав, їх усіх порозривало»

Майже пів години Олександр був впевнений, що і його батьки загинули:

«Коли побачив квартиру, думав, що їх вже немає. Я хвилин 20 ходив, бачив, що кімнати немає. Людина, яка не знає, що таке вибух, вона не розуміє. Так і я не розумів. Я думав, їх усіх порозривало, або завалило насмерть. Я не уявляв, що можна після такого вижити. Тому я в горі ходив, до поліцейських підходив, намагався додзвонитися до своїх близьких, а телефон вилетів, просив у перехожих. Як їх побачив, я був щасливий».

Юлія та Сергій після ракетного удару по гуртожитку 18 серпня. Фото сім'ї — Юлія та Сергій після ракетного удару по гуртожитку 18 серпня. Фото сім

«Я провів рятувальників, там дуже важко самому розібратися у коридорах, провів їх на поверх. Потім бачу: інша команда рятувальників вже внизу дістає сусідку. В неї була сіра футболка і подумав, що то мій батько. Це був не він, але я зрозумів, що людей вже викопують і побіг їх шукати. Так я побачив, що їх вже ведуть. Спочатку маму, а слідом батька», — продовжує хлопець.

Юлія трохи пам’ятає, як побачила своїх дітей живими.

«Пам’ятаю цей момент, що вони біжать до нас, плачуть, хочуть нас обняти, а я йду, як у тумані. Я бачу, що це вони, я розумію, що це мої діти, десь усередині я заспокоїлась, що ми всі живі, але я була контужена, мабуть. Я не могла навіть відреагувати, як потрібно, обійняти. Мене просто вели і я йшла. Навіть страху не було», — згадує мешканка гуртожитку.

Родина Юлії та Сергія вижила під час російського ракетного удару по гуртожитку у Харкові 18 серпня. Фото з сімейного архіву

У схожому стані був і її чоловік Сергій:

«Перші хвилини нічого не було чутно. Як у німому кіно, ти бачиш, але не чуєш нічого. Вуха заліплені брудом. Контузило нас. Злегка тягнуло блювати. В першу добу я й не помітив. Я болі як такої не відчував. Хоча тут позашивали, там позашивали, тут синяки, там губа розірвана. Як такої болі я не відчув. Відчув після першої доби, коли простирадло прилипало до тіла, коли помазали зеленкою, коли почав відходити від шоку. А в той час, нічого не зрозумів. Мені здалося, що пройшло від 5 до 10 хвилин, як прийшли рятувальники. Син прибіг, і вони разом нас вивели, саму дорогу я наче і пам’ятаю, що йшов своїм ходом. Але не зовсім».

Швидка відвозила до лікарні одразу по чотири-п’ять пацієнтів. Коли потрапили у палату, Олександр захвилювався: «Я бачив у якому вони стані. У тата було зі спиною щось, а у мами дуже велика гематома на обличчі була і перелом. Ось за це я переживав. Про дім не думав, про речі не думав, що далі робити також не думав. Я думав, як вижити».

Тривале лікування

Син Олександр поранень не дістав, у його дівчини ще й досі не загоїлися рани.

Сергій говорить: «Не хочеться це показувати, але все тіло у нас наче в такій шкірі у сіточку. Змістилися диски, защемило нерв від лівої лопатки до лівого коліна. Не можна було ні присісти, ні нахилитися. Масажі робили і багато чого іншого. Як гнули мене, то крутився, як в’юн. Але зараз почуваю себе набагато краще, ніж у перші дні. Ці перші дні були критичні. Але найбільше постраждала дружина».

Юлія провела у лікарні близько трьох тижнів і зараз ходить на милицях: «Перелам ноги, у черепі тріщина є, струс мозку, розрив барабанної перетинки — вона вже зажила. Ну все одно такий дискомфорт є, я ще на реабілітації, на лікуванні. Почуваю себе краще, тому що було взагалі погано. Одна половина обличчя — міміка гальмується, наче воно паралізоване було. І слуховий нерв був пошкоджений. Дуже близько стався вибух».

Як тільки мама одужає, поїдуть з міста, каже Олександр: «Кожен день думаємо виїжджати, треба маму долікувати і виїжджаємо».

Після ракетного удару жити у гуртожитку неможливо, говорить Сергій: «Нам не залишилося де жити. У сина немає трьох стін, у нас чотирьох».

Допомога небайдужих

Під завалами знайшли тільки документи, які напередодні зібрала для евакуації, говорить Сергій: «Все інше — брудне, розірване, там й досі уламки від ракети».

Після обстрілу родина живе у гуртожитку, який надала міська влада. Поки що — безкоштовно. Від ковдри до одягу — все допомагали збирати друзі, родичі і волонтери.

«Сам гуртожиток який-не який, але чистенько, спати є де, з вікон не дме, це не те, що на вулиці. Дозволили жити безкоштовно, як надовго, не знаємо. Взагалі наші люди надзвичайно солідарні, наша нація — я просто дивуюсь! Скільки волонтерів допомагають в усьому! Небайдужих людей більше, їх набагато більше, ніж байдужих. І це все дуже відчувається».

Додому дуже тягне, зізнається Сергій: «Щоразу, як проїжджаєш повз, голова повертається. Щоразу: треба зайти обов’язково, а не виходить. Навіть знайшли ключі від нашої кімнати, а двері — як жуйка, погнуті. Ми стільки часу там прожили, звиклися. Це був справжній дім, коли руку протягуєш — знаєш, що де лежить, із заплющеними очима знайдеш».

Юлія працювала прачкою, Сергій слюсарем. Як облаштовуватимуть життя далі, поки не знають. Що в їхній родині вже змінилося — у побуті перейшли на українську мову. Кажуть, що ніколи не зможуть пробачити росіянам: «Я думаю вони нас бояться дужче, ніж ми їх. Саме тому вони стріляють по будинках, по міській інфраструктурі, по зупинках, по трамваях — це від безсилля. Адекватних людей там немає. Більше боягузів».

Допомогти родині Сергія та Юлії фінансово

ПриватБанк: 4149609007026562
Моно: 5375414125041367

«МедіаПорт» збирає історії харків’ян, постраждалих від російських обстрілів. Якщо вам є що розповісти або ви можете поділитися спогадами про своїх друзів, колег, знайомих, пишіть на e-mail: [email protected]

Харків’янин від ракетного удару РФ втратив батьків, тітку та двох братів

«У цьому гуртожитку я мешкав 29 років. У нас було дві кімнати. Коли мені було два роки, переїхали до Харкова з Кутузівки (селище на Харківщині у напрямку Старого Салтова — ред.). Тут мама познайомилася з моїм вітчимом. Прожили разом понад 20 років. Часто їздили родиною у Кутузівку до родичів», — згадує Руслан.

Внаслідок російського обстрілу Руслан Кузьмін втратив п'ятьох членів сім'ї — Внаслідок російського обстрілу Руслан Кузьмін втратив п

У невеличкому селищі зі ставком, де жили бабуся і троє маминих сестер, відпочивали і влітку, і взимку — ходили з двоюрідними братами на риболовлю або на пляж купатися, зустрічали разом Великдень, Новий рік. У лютому, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення на територію України, родичі опинилися в окупації.

«Коли у квітні Кутузівку звільнили, ми забрали до нас бабусю, тітку з двома синами і 11-річну доньку іншої маминої сестри. Якось розмістились, спали покотом. Ну, а як інакше? — розповідає Руслан. — Того вечора, коли по гуртожитку вдарили ракетою, у двох кімнатах перебували семеро рідних мені людей. П’ятеро з них загинули, а двоє — 83-річна бабуся Марія Захарівна, яка після інсульту прикута до ліжка, та 11-річна двоюрідна сестра Аня — дивом уціліли. Аня все пам’ятає, що сталося. Розповідала, що чула, як люди на допомогу звали, багато обгорілих було, бо після вибуху почалася сильна пожежа».

За інформацією прокуратури, по гуртожитку на Салтівці вдарила російська ракета «Іскандер»

Матір Руслана звали Валентина Кузьміна. 51-річна жінка понад 20 років працювала у ЖЕКу двірницею. Син згадує: мати любила солодощі і дуже смачно пекла. Найкраще в неї виходили «Наполеон» та медовик. Торти вона часто готувала на свята та дні народження чисельної рідні.

Валентина та Анатолій. Фото з сімейного архіву

Батькові — Анатолію Панченку — виповнилося 56 років. З 20 років був за кермом, тривалий час працював далекобійником.

«Мамина сестра Ірина Осипенко (50 років) була домогосподаркою. Її старший син Денис (29 років) до війни працював на базі відпочинку на водосховищі. Любив риболовлю. Якось витягнув 18-кілограмового товстолобика. Молодший Максим (27 років) теж риболовлею захоплювався. Дітей у хлопців не було», — розповідає Руслан.

Бабусі, яка й досі залишається у харківській лікарні, про те, що двоє доньок, двоє онуків та зять загинули, рідні не наважуються сказати.

«Упевнений, що вона не перенесе таких новин. Коли бабусю випишуть із лікарні, її планує забрати до себе в Кутузівку одна з дочок. Тепер у Харкові в мене житла немає. Одяг, фотографії, речі — все залишилось під завалами. Нічого не вціліло. З роботи я звільнився — працював у будівельному магазині, — каже чоловік і додає: — Разом із Анею переїхав до дружини та доньки у Сумську область».

Руслан говорить, після втрати родини складно підібрати слова, щоб висловитися щодо дій РФ.

«Хотів одразу піти до ЗСУ, помститися, але рідні переконали, що зараз я потрібніший сім’ї: доньці 7 років, сестрі Ані — 11», — каже Руслан.

Руслан Кузьмін вирішив взяти під опіку Аню і зараз шукає роботу на Сумщині. За професією він — будівельник-оздоблювальник.

Допомогти Руслану фінансово можна на картку: 5457 0822 7765 9251

«МедіаПорт» збирає історії харків’ян, постраждалих від російських обстрілів. Якщо вам є що розповісти або ви можете поділитися спогадами про своїх друзів, колег, знайомих, пишіть на e-mail: [email protected]