Тема: колонка Руслани Богдан

Він був марксменом

«Діди».

Тривалий час я не розуміла їхньої значущості в армії. Нащо тримати у бойових підрозділах «старців»? — питала у командирів. Та офіцери зазвичай відповідали: «діди» — це міць. І між молодим та літнім бійцем спиралися на другого.

І справді: трохи спостереження, немало розмов, і усвідомлюєш, що внесок літніх воїнів в обороноздатність держави — неоціненний. Більшість з них без зайвих розмов йдуть на позиції та до останнього ведуть бій.

Епізоди з їхніх інтерв’ю, пости малопоширені, а портрети рідко потрапляють у випуски центральних новин. Таких інтерв’ю обмаль, бо в соцмережах «діди» не активні, а їхні історії менше цікавлять медіа.

Я мала щастя познайомитися з одним з «дідів». Навіть покататися у кузові пікапа. Він марксмен. Піхотний снайпер, що вражає цілі з дистанції до 800 метрів до ворога.

Він був марксменом… Стріляв, коли вже був поранений. В останні години життя вбив близько двох десятків окупантів. А міг би виховувати онуків…

Я не знаю його родини, але це втрата не лише для них і для роти. Це втрата для суспільства. Літні військові — це зазвичай про спокій, мудрість, життєвий досвід. Такі люди варті наслідування.

А скільки всього ми не знаємо про їхні подвиги, скільки історій не написано, скільки гідних людей не помічено?

Розумію, що цей текст навряд зможе глобально щось змінити у сприйнятті війни та різновікових військовослужбовців. Жодним чином не хочу применшити внесок інших бійців.

Але прошу звертати більше уваги до воїнів у віці та цінити кожного. Розуміти, якою дорогою є наша свобода. І яка відповідальність лягає на плечі тих, хто тепер залишається за старших.

Читайте на MediaPort колонку Руслани Богдан

Весілля під час війни: чому я не відкладаю життя

Направду, коли ти одна з небагатьох жінок у підрозділі, знаки уваги — стандартна штука, особливо на початку служби, коли встановлюєш свої кордони, а хлопці намагаються зрозуміти тебе.

Кільком я пообіцяла, що ми обов’язково сходимо на побачення після перемоги. А от з одним пішла на каву. Він тоді тільки мобілізувався і був якийсь розгублений. Мало говорив і був наче у космосі. Мені потрібен був друг мого віку, а більшість оточуючих мали за плечима по 30-40 років. Тож ми потоваришували з цим переляком.

Ми багато гуляли, сміялися, обговорювали службу та життя. І вирішили, що між нами не може бути нічого романтичного, що обидвом це зовсім не треба. Та через місяць він зробив мені пропозицію, а я погодилась. Вирішила жити життя зараз.

Згодом перевелась у штурмову бригаду, тож ми служили у різних підрозділах та планували весілля восени.

Аж раптом — наказ, і мій наречений має вирушити на бойові. Що ж, ми вирішили не чекати осені та одружитись.

На підготовку — п’ять діб, локація — Харків. Хотілося влаштувати хоча б маленьке свято, запросити друзів, мати день, спогади про який будуть мотивувати боротися далі.

І от до весілля залишається доба. Мені телефонує подруга: такий-то передав, що вночі росіяни підуть у наступ на Харківщині. Ми це серйозно не сприйняли, бо ну… скільки вже тих «наступів» було. Але подруга приїхала ночувати до мене.

Інтриги не вийде, самі все знаєте. Росіяни пішли в наступ. Цей ранок по відчуттях був такий самий, як і 24 лютого 2022-го. Тільки відповідальності за два роки стало більше, а ще обов’язок — служити народу України та захищати його.

І цей обов’язок сумлінно виконували військовослужбовці моєї бригади. І не тільки моєї.

Було соромно одружуватись, поки побратими та посестри відбивають ворогів, та чоловік наполягав, що не варто відкладати, поки маємо таку можливість. До того ж саме воїни навчили нас жити, насолоджуватись моментом, не відкладати на потім.

Бої за Харківщину тривають. І мій чоловік просто зараз, поки я пишу це, перебуває на фронті.

Нам важко планувати майбутнє, бо наявність пари не додає шансів вижити на війні. Але у мене, мого чоловіка, наших побратимів й посестер є зараз.

Ми кохаємо, служимо, живемо та боремося за це.

Читайте на MediaPort колонку Руслани Богдан

Служба попри страх

Знаю, як трясуться руки та калатає серце під обстрілами. Чи то поряд вибухає КАБ, чи то ворожа артилерія — страшно однаково і трясе однаково. Загалом знаю, скільки всього я боюся і тому точно не можу назвати себе сміливою людиною.

Мені страшно померти. Вночі перед походом до ТЦК я була скажено налякана. Уявляла, як помираю від FPV-дрона чи від уламка міни. Уявляла, що моє тіло не зможуть дістати, бо я товста і так і не встигла схуднути до мобілізації. Я тоді думала, що дурна, точно не смілива.

Коли перевелась у штурмову бригаду та їхала на Донбас, страх став сильнішим. Ну бо… самі розумієте. Мої страхи стали ще реальнішими.

Я сама обрала це. Та річ у тім, що вірити в ЗСУ набагато легше, коли це хтось, не ти. Я багато куди пхалася попри страх, але щомісяця він тільки сильнішає.

І я спитала себе: чому так?

Людина звикає до всього. До війни, обстрілів, постійного стресу. Я не можу, бо ще більше я боюся, що роблю все це дарма. Що це треба тільки мені та тим, для кого ця війна — особисте.

На початку повномасштабного вторгнення було майже не страшно. Тоді я ще була журналісткою в Харкові. Хотілося бути ближче до фронту, зняти все, показати людям…

Та найбільше я боюся стати солдатом держави, якої більше не існує, втратити свій дім. Тому я служу. Не з автоматом, з камерою. Це набагато легша та безпечніша служба. Але намагаюся бути максимально корисною.

І точно знаю: роблю недостатньо.

А ви цього не боїтесь?

У мене не залишиться цивільних друзів?

Коли я тільки прийшла в армію, ледь не перше, що мені сказали, було: «Незабаром у тебе не залишиться цивільних друзів». Мовляв, різні контексти, обставини, умови життя. Не залишиться спільного, а відмінне буде дратувати.

І не те щоб я не сприйняла ці слова серйозно… але вірила, що найближчі залишаться зі мною.

Залишаться передусім тому, що у нас і так вже давно були різні контексти. Ще відтоді, як почалася повномасштабка, і я залишилась працювати на Харківщині. Ще журналісткою.

У мене залишились друзі. Як-от, наприклад, подруга, яка напочатку евакуювалася за кордон. Так склалося, що я вислуховувала її проблеми, а вона перестала удавати, що розуміла мої монологи про війноньку.

Нещодавно я знов згадала попередження про цивільних друзів.

Вечір. Я щойно прокинулась. Відсипалась після нічної зйомки у стабілізаційному пункті. Слухаю голосове від подруги: щось сталося, скоротили фінансування проєкту, в якому вона працює, далі — роздуми про те, чи варто переїздити в країну, де більші виплати. Аби не працювати, а то якось тяжко. Монолог закінчується словами про втому і багатозначним: «всьо пропало».

Мене наче знов перенесло у «стабік». Крики поранених, спокій лікарів, кров, бинти, уламки в тілах, шматки плоті. Так виглядає процес надання медичної допомоги пораненим середньої тяжкості.

Після всіх маніпуляцій військові, які корчилися від болю, спокійно залишали операційну. Без емоцій, без «всьо пропало». Багато хто з них поранені не вперше. Потрапити у «стабік» — удача, евакуація з позицій — справа не легка, розумієте. Коротше, в таких умовах ніхто не жаліється на життя, за нього чіпляються, в нього вгризаються.

Мені стало бридко від таких страждань близької подруги. Я написала їй трохи про мою ніч, про поранених. Натякала, що, можливо, ситуацію варто переоцінити. Зрозуміти, що проблема не така вже й глобальна. А вона удала, що не зрозуміла, до чого це. Мені здається, удала.

Я все ще хочу мати цивільних друзів. Частково з корисливих міркувань. Вони — мій зв’язок з цивільним життям, шлях до повернення в мирне. Звичайно, за умови що воно наступить і я до цього доживу. Відсторонитись від людських проблем по типу плати за комуналку, нерозділеного кохання, скажених начальників — означає ще глибше поринути у війну. А я і так вже майже потонула в ній і розчинилась.

Налаштовую себе на те, що ніхто не має мене розуміти, бо кожен зробив свій вибір. Але щоразу стає важче і важче підтримувати зв’язок з тими, у кого інша реальність.

Що з цим робити? У мене немає ідей. Поки спробую просто жити далі.

Читайте на MediaPort колонку Руслани Богдан