Тема: Історія

Перша частина життєпису Івана Степановича Гаращенка — класичний приклад того, що називають «американською мрією». Селянський син із Краснокутська за два десятка років пройшов тернистий шлях від хлопчика на побігеньках у крамниці купця Булгакова до мільйонера і мецената. І дякувати за те мав хіба що власній працьовитості та наполегливості.

А потім було болюче падіння з «соціальної драбини», тяжка доля в’язня і гіркий хліб чужини. Ні, Іван Степанович не втратив своїх ділових якостей: просто у Харкові встановилася радянська влада. І з нею у купця Гаращенка знайшлася ціла низка принципових суперечностей.

Яких саме — можна дізнатися із його спогадів, виданих у Чикаго у 1975-му. Дізнатися можна, а цитувати — ні. Кричуще «неполіткоректно»! Бо пильне око купця розгледіло, що обличчя харківського більшовизму мало цілком певні національні ознаки. І ті ознаки дратували Івана Степановича навіть більше, ніж махрове російське чорносотенство, яке він люто і цілком щиро ненавидів.

Українську національну свідомість Гаращенко вистраждав ще  у підлітковому віці, коли постійно отримував «на горіхи» від свого господаря. На межі ХІХ-ХХ століть такий метод «професійного навчання» був звичайним явищем у торгівельному світі Харкова. Та купець Булгаков використовував його «творчо»: обіцяв вибити з меткого хлопця саме «хахлацкую» дурість і навчити його «русскому уму-разуму».

З розумом у Івана все склалося якнайкраще. Бо хлопець наполегливо займався самоосвітою. Часто-густо, коштом власного сну. Та імперського патріота з Гаращенка не вийшло, попри всі старання господаря. Зі знаменитої тріади — «православие, самодержавие, народность», Іван Степанович засвоїв лише перший пункт: став глибоко віруючою людиною. І… прихильником відділення української церкви від російської.

У 1917-му, коли впала романовська монархія, Гаращенку виповнилося 36. Він мав власну шкіряну торгівлю на Благбазі, розгалужену мережу ділових зв’язків по всій неосяжній імперії і таку саму — серед харківського духівництва.

Та вирішальний вплив на Івана Степановича справило знайомство з Гнатом Хоткевичем — українським письменником, музикантом, етнографом. А ще — політичним діячем, про що у радянські часи воліли не згадувати через його «неправильні» погляди.

А от Гаращенку вони відразу припали до душі! Тому друкований орган Харківської Губерніальної Української Ради — редагований Хоткевичем тижневик «Рідне слово», у квітні-червні 1917-го видавався на гроші Івана Степановича.

У тому ж буремному році Гаращенко надав кошти на лікування Олекси Синявського, майбутньої «зірки» українського мовознавства. Можливо, це була найуспішніша «інвестиція» харківського купця. За багато років потому філолог світового рівня Юрій Шевельов назве лише трьох визначних осіб, які найбільше вплинули на розвиток української літературної мови. І поставить Олексу Синявського поруч із Тарасом Шевченком та Борисом Грінченком.

Першим, по-справжньому солідним внеском в національне відродження сам Гаращенко вважав 10 тисяч, виділених на єдину у місті українську книгарню «Дзвін», що розміщувалася в будинку публічної бібліотеки, по Петровському провулку, 18 (тепер — пров. Короленка).

Завідувачем книгарнею, за словами Івана Степановича, «була дуже добра і розумна людина». Та от біда: «червоні розстріляли його як «мазепинця».

Тут явна помилка: Арсена Зініченка розстріляли якраз вороги червоних – денікінці. Сталося це 31 жовтня 1919 року. Але причина розстрілу вказана вірно: на український національний рух «білі» росіяни реагували навіть більш нервово, ніж «червоні».

З висоти ХХІ століття може здатися, що все, куди вкладав гроші Іван Степанович, несло на собі тавро приреченості. У жовтні 1937-го розстріляли Олексу Синявського, у жовтні 1938-го — Гната Хоткевича. А спроба реабілітації останнього, здійснена під час хрущовської відлиги, ледь не спіткнулася об книжку «Хто ми і чого нам треба», теж видану коштом Гаращенка.

«Написана у явно націоналістичному дусі», — резюмувала у 1955-му солідна комісія. Три кандидати наук в один голос дорікнули давно вже мертвому Хоткевичу тим, що він колись «вимагав автономії України з повним відривом її від Росії».

Через цей «гріх» усю радянщину книжка зберігалася у «спецхране». Але сказати, що гроші Гаращенка пропали марно, навряд чи можна. У 1917-му публіцистичний твір Хоткевича добряче таки посприяв пробудженню національної свідомості на Слобідщині.

Тяжка доля судилася ще одному улюбленому дітищу Івана Степановича — Першій українській гімназії імені Грінченка. Наприкінці 1917-го щедрий купець вклав в її устаткування 150 тисяч карбованців.

Свого будинку навчальний заклад не мав, а винаймав 14 класних кімнат і два зали у приміщенні 2-ї класичної гімназії, недалеко від Благовіщенського собору. Судячи з газетної хроніки 1918 року, взаємини з російськомовними сусідами весь час були напруженими – ті капостили українцям, як могли.

Влітку 1919-го, після захоплення міста денікінцями, сталася біда: гімназії імені Грінченка протягом тижня запропонували покинути «казенное помещение». Українці спробували домовитися з новою владою. До генерала Май-Маєвського ціла делегація пішла — члени попечительської ради Гнат Хоткевич і Володимир Доленко, голова батьківського комітету Іван Гаращенко, директор гімназії Олександр Попов та його заступник Феодосій Федюченко. Результат візиту — нульовий!

Оскільки час підганяв, голова батьківського комітету мобілізував усіх знайомих маклерів, які, зрештою, і знайшли по Коцарській, 33 занедбаний будинок колишнього директора земельного банку.

«День і ніч, протягом семи діб, — згадував не без гордощів Гаращенко, — кипіла робота. Підлога, стіни, електрика, вода, каналізація і інше було приведено до ладу і гімназія переведена в своє приміщення. Чотири місяці довелося утримувати своїм коштом увесь учительський персонал». Двадцять чотири чоловіки, між іншим.

На початку 1920-го, уже за радянської влади, гімназію повернули у попереднє приміщення. А невгамовний Гаращенко встиг вкласти кошти у новий проект — Педагогічну школу імені Григорія Сковороди (знаходилася на вул. Катеринославській).

Фактично, це був внесок у… власне працевлаштування. В часи «воєнного комунізму» влада заборонила приватну торгівлю, і посада інструктора шевської майстерні при педагогічній школі виявилася для купця незайвою. Але від концтабору, все одно, не врятувала.

Постановою «кооперативной тройки» ХГЧК від 9 серпня 1920 року Гаращенко пішов на шість місяців за колючий дріт «как поставщик и комиссионер ПОЮРа (Потребительское Общество Юга России — авт.), имевший свою торговлю на Благбазе». Кажучи по-людському, лише за належність до купецького стану. 

Іван Степанович встиг посидіти кілька днів у колишньому Олексіївському училищі (тепер — школа №18 на Холодній Горі), а потім концтабір перевели на Сумську, 61, до будинку Юзефовича.

Але вже 25 серпня Гаращенку виписали «постійне відрядження» на примусові роботи до «його» педагогічної школи, а 17 жовтня і зовсім звільнили від покарання. Майк Йогансен поклопотався. Довів радвладі, що майбутнім вчителям вкрай потрібен швець, аби босими не ходили.

На жаль, із кількох відсидок, згаданих у спогадах Гаращенка, ця виявилася єдиною, яку пощастило підтвердити документально. На більше не спромоглося навіть Харківське управління КДБ. 

У 1954-му, коли почався процес реабілітації Гната Хоткевича, вельми ретельно переглядалися справи ВСІХ, кого той згадав під час допитів. Останню справу Гаращенка, датовану 1936 роком, шукали навіть у Москві. Глухо!

Тому доведеться послатися на менш надійне джерело — спогади Катерини Турянської, дочки Івана Степановича. За її словами, «у травні 1936 року І. С. Гаращенка… було спроваджено до далекого Маріїнського концентраційного табору у Сибіру».

Проходив колишній купець по груповій справі. Разом з ним сіли на три роки за «к/р агітацію» двоє священників і троє парафіян Української автокефальної православної церкви.

Не буде помилкою сказати, що і ця відсидка була, до певної міри, наслідком щедрості Івана Степановича. Коли проголосили нову економічну політику, колишній купець відновив не лише комерційну, а й доброчинну діяльність — почав допомагати українській церкві. Попри те, що радвлада щиро і небезпідставно вважала її «петлюрівською». Про діяльність Гаращенка на посаді голови парафіяльної ради Миколаївського автокефального собору можна навіть не статтю – окрему книжку написати, настільки активною вона була.

Грошовий струмочок від Івана Степановича «пересох» не пізніше 1931-го. В цьому році у нього відібрали все майно і вигнали з власного будинку по вул. Свердлова, 98. Поневірявся разом з родиною по чужих квартирах. Про комерцію вже не йшлося – заробляв на життя швецьким ремеслом.

Воно ж врятувало Гаращенка від голоду і після повернення з Сибіру. Жити у Харкові вчорашньому в’язню не дозволили: присудили «мінус сто кілометрів». Тому у 1939-1941 роках Іван Степанович мешкав в Охтирці, перебиваючись ремонтом взуття.

До власного дому повернувся вже за німців, у 1942-му. Але ненадовго: 7 серпня 1943 року Гаращенку довелося знову залишити Харків. Цього разу назавжди. Бо до старих «гріхів» він додав активну діяльність по відродженню УАПЦ під час окупації і на милість радвлади сподіватися не міг.

Упокоївся харківський меценат 20 березня 1952 року в далекому Нью-Йорку, а останній запит на його розшук обласне управління КДБ подало 14 червня 1954-го.

Виходить, лише на тому світі від чекістів сховався…

Щоправда, останні швидко оговталися і почали під’юджувати перших: як то воно — вклонятися купі будівельного сміття? І не день, не два — майже сотню років! Як те сміття опинилося в могилі? І куди подівся труп? З’явилися навіть припущення, що його там взагалі ніколи не було.

Був! У пошуках відповідей на дражливі питання довелося перерити гори старих газет та документів. І попри те, що Коліних слідів відшукати не пощастило, робота не була даремною. Виявилося, що Руднєв лежав… не один.

На тому ж Скобєлєвському майдані (тепер — Героїв Небесної Сотні) сто років тому прикопали ще двох більшовиків. Відомих, розпіарених. Одного увічнили колись у назві вулиці, іншому «подарували» провулок. А от де знаходяться зараз їхні тлінні останки, не скажуть навіть найзапекліші з харківських «червоних». Бо одна справа верещати про наругу над історичною пам’яттю, і зовсім інша — формувати її та берегти…

У 1919-1920 роках «революційні» похорони проходили надзвичайно пишно і широко висвітлювалися у пресі. Бо радянська влада ще тільки спиналася на ноги і конче потребувала «местночтимых святых». Як приклад для молоді та геть незайву зброю у пропагандистській війні, котра не вщухала ані на мить.

Того ж Колю, закопаного хтозна-де у Поволжі в жовтні 1918-го, за три місці потому витягли з могили і відправили до Харкова, аби влаштувати грандіозну жалобну процесію.

В тому, що вона була, сумніватися не варто: 11 лютого 1919 року харківські «Известия» оприлюднили вельми докладний і дуже цікавий її опис. Від Південного вокзалу, де у залі першого класу тимчасово перебувала труна (все одно мороз і катма опалення), Руднєва донесли на руках аж до Скобєлєвського майдану. Причому зиґзаґами!

З Павлівської площі (Рози Люксембург) процесія піднялася вгору по Університетській, аби Коля «побачив» востаннє Совдеп (будинок урядових установ, знищений під час Другої світової). А потім труну ще й Миколаївським майданом носили (тепер — Конституції), перш, ніж жалобна хода звернула, врешті-решт, на Московську вулицю. 

До речі, кинули Колю не просто у яму: «В сквере против здания Народного Суда была приготовлена могила-склеп». В тій же статті: «При напряженной тишине стали опускать тело в склеп». Хто і коли його зруйнував? Чи не є залишками склепу бита цегла і фрагменти ліпнини, знайдені під могильною плитою у 2017-му?

Припускаємо, що Скобєлєвський майдан вибрали для поховання геть не випадково: місце було «підгодованим». Могила-склеп постала неподалік від популярної у харківців каплиці, яка належала Хорошевському монастирю. Коли у 1922-му його закрили, за ту каплицю довго сперечалися дві сусідні церкви — Вознесенська та Михайлівська. Бо ж тисячі людей щоденно проходили повз неї. З огляду на це, ідея перетворити майдан на VIP-цвинтар не видається такою вже безглуздою.

Наступний крок в її реалізації зробили 14 січня 1920 року. Точніше, два кроки відразу. Оскільки збіглися у часі дві помітних події — привезли з Лебедина тіло убієнного більшовика Максима Сапельника, а у Харкові помер від тифу його однопартієць Іван Котлов. 

За комуністичними мірками, обидва заслуговували на особливу пошану. Сапельник був членом президії губвиконкому, а Котлов мав вельми солідний партстаж — став російським соціал-демократом ще до розколу на більшовиків та меншовиків.

Їх теж добряче поносили по місту, перед тим, як поховати. Зберіглася програма жалобних заходів:

«Вынос тела т. Котлова в 10 ч. утра из квартиры около Ивановского переезда… Вынос тела т. Сапельника в 12 ч. дня из анатомического покоя ул. Либкнехта (б. Сумская), 41… Обе процессии встречаются на площади Тевелева (б. Николаевская), откуда шествие направляется по Московской улице на площадь Руднева (б. Скобелевская)».

Судячи зі статті в «Коммунисте» від 15 січня, програму виконали повністю:

«Гробы с погибшими по Московской улице были на руках друзей принесены на площадь Руднева. Здесь у раскрытой могилы были отданы последние почести борцам».

Та от біда: жодної інформації про подальшу долю тих могил знайти не вдалося. Знаємо лишень, що на майдані їх зараз точно немає. Якщо перенесли, то куди? Жодних згадок! Якщо зрівняли з землею, то хто?

І коли у випадку з Руднєвим ще можна грішити на денікінців, то Котлова з Сапельником поховали вже після «остаточного встановлення Радвлади у Харкові». Хіба німці у Другу світову зруйнували? Малоймовірно. Не того калібру діячі, аби «істинні арійці» переймалися їхніми могилами. 

З імовірністю 99%, саме «свої» зруйнували ще одне цікаве поховання — харизматичної Ганни Хоперської. Серед помітних харківських більшовиків року 1920-го вона була, без перебільшення, унікальним персонажем — чи не єдиною україномовною діячкою. Близько товаришувала з відомою поеткою Христею Алчевською і, так само близько — з першим головою ХГЧК Сильвестром Покко.

Саме Покко доклав зусиль для увічнення Хоперської після її смерті, що сталася 1-го травня 1920-го. Зберіглася постанова з його автографом: «Клеменовский сад, находящийся в ведении райпарткома, и Царицынскую улицу переименовать на сад и улицу имени тов. Ганны». І тільки з похованням недобре вийшло.

За своїм статусом у партії, Хоперська цілком могла претендувати, щонайменше, на престижний Іоанно-Усікновенський цвинтар. Але «возобладало мнение», що із жалобної процесії можна зробити шоу з глибоким символічним змістом. Мовляв, оскільки Ганна уславилася роботою серед пролетарів Петінки, то хай на Петінці і спочине. А саме — на занедбаному вже тоді Кирило-Мефодіївському цвинтарі.

Мотивували це рішення вельми пафосно:

«Черные дни гетманщины, разгул свергнувшей ее петлюровщины загоняли нас в такие углы для нелегальных собраний как кладбище за паровозостроительным заводом. Десятки собраний проводили мы там. Из всех большевистских кладбищенских завсегдатаев Ганна была ревностнейшей».

І ще цікавий аргумент на користь Кирило-Мефодіївського:

«С кладбища отлично видны Высшие Женские Курсы, которые Ганна еще в дореволюционное время забросила, отдав себя всю рабочему классу».

Демонстрація посмертного єднання трудової інтелігенції з пролетаріатом обернулася неприємним сюрпризом: за п’ятнадцять років потому із цвинтаря зробили парк. І після того про могилу Ганни ніхто і ніколи не згадував. Повторилося те саме, що з Котловим та Сапельником: ім’я на мапі міста лишилося, а де її прах — Господь відає!

За злою іронією долі, рівно за день до урочистого відкриття на кістках Червонозаводського парку — 11 серпня 1935 року, вийшла постанова Раднаркому УСРР про охорону і впорядкування пам’ятників та братських могил революційних діячів.

І отут виявилося, що спеціальну комісію Харківської міськради, яка займалася цим питанням, давно вже розпустили. А її обов’язки поклали на вічно «крайнього» — відділ народної освіти. Та в освітян і своїх турбот було по вінця!

Стимульовані копняком із Києва, «місцями пам’яті» пробіглися журналісти. І побачили геть не веселі картинки: «Могила жертв революції 1905 року на колишньому міському кладовищі зовсім запущена, поросла травою… Могила жертв денікінського терору являти собою безформну купу землі, порослу бур’яном. Земля осипається, загорожі немає».

Натомість були пафосні статті про тих, хто лежав без загорожі. Щороку,12 грудня, коли відзначали чергову річницю вигнання денікінців, хіба ледачий не згадував того ж Петра Слинька.

Йому пощастило! Перед тим, як колишній Братський цвинтар передали ФЕДу під новий корпус, жертв денікінщини перепоховали на Пушкінській. А от хто і коли «перепоховав» Руднєва з компанією, ще належить з’ясувати.

З’ясуємо! Аби не репетували про паплюження історичної пам’яті ті, хто сам її не беріг.

Ух, який ґвалт стояв тоді у газетах! Хіба тільки ледачий не хвалив рідну комуністичну партію і особисто Миколу Несторовича Демченка «за ініціативу організації зеленого масиву».

Пропагандистська хвиля серпня 1935-го була настільки потужною, що накрила колись навіть автора цих рядків. І він, не подумавши, теж написав про тодішнього секретаря обкому як про безперечного автора блюзнірської ідеї влаштувати розваги на кістках. Хоча товариш Демченко був лише виконавцем. 

Насправді ж, ідея носилася в повітрі ще задовго до того, як шановний Микола Несторович став ватажком місцевих комуністів. І сказати з упевненістю, хто її першим висловив, навряд чи тепер можливо. Простіше було з’ясувати, хто першим зафіксував її документально.

Відштовхнувшись від цієї події, вдалося простежити у розвитку «чудесне» перетворення цвинтаря на парк відпочинку. Вийшла хай моторошна, зате дуже цікава хроніка харківського повсякдення.

Щоправда, заплатити за неї довелося досить популярним і вельми правдоподібним міфом. Про те, буцімто головною метою розбивки парку було знищення масових поховань жертв Голодомору.

Ні, задум виник раніше. 13 червня 1929 року газета «Вечернее радио» надрукувала цікавого листа від робітників Харківського паровозобудівельного заводу (тепер — об’єднання ім. Малишева). На жаль, не вказавши імена авторів — лише їхню кількість: «14 подписей».

Креативні пролетарі пропонували простий і зрозумілий план благоустрою Кирило-Мефодіївського цвинтаря: «Снести многие памятники, имеющие уже большую давность, расчистить некоторые аллеи. Запретить хоронить богатых на первой линии, изъять буянствующий и уголовный элемент». І в підсумку «рабочая окраина получит прекрасное место для отдыха».

Заплановане варварство підпиралося неспростовним, як на той час, політичним аргументом: «Сотни памятников с трогательными надписями поставлены умершей буржуазии, которая только тем и была знаменита, что вогнала в гроб многих жителей этого же района».

Закінчувався лист робітників вимогою, аби «Горсовет, комхоз и гормилиция», якнайшвидше дали відповідь на пропозицію ініціативної групи. Та чи була та відповідь — невідомо. Ані у пресі, ані у звіті міськради про виконання наказів виборців відшукати її не вдалося.

Натомість знайшовся цікавий документ, датований 30-м червня 1931 року. В цей день група керівних товаришів обговорювала непросте питання: «Про вивласнення території для збудування трамвайного кільця біля ХПЗ та сталеливарного цеху ХПЗ».

За підсумками наради було складено протокол із п’яти пунктів, який варто зацитувати хоча б фрагментарно. Вибачившись наперед за дикий канцелярит часів українізації.

«1. Запропонувати Управі Цвинтарів, Тресту Трамвай та Міськсанепіду протягом 3-х днів з’ясувати про кількість могил та давність заховання, що є на Кирило-Методієвському цвинтарі на місці наміченої траси трамваю, де гадається збудувати трамвайну колію. Після чого оголосити в газеті про реєстрацію заховань на цих місцях, щоб виявити громадян, які бажають перенести такі могили…

4. Запропонувати Управі Цвинтарів та Міськсанепіду сумісно з представником заводоуправління ХПЗ з’ясувати про кількість могил, що є на території, де будуватиметься сталеливарний цех ХПЗ.

5. Доручити Управі Цвинтарів та Інспектурі Культів висвітлити в пресі про ці міроприємства…».

Жодних слідів обіцяного «висвітлення» знайти не пощастило. Але добре, що хоч намір такий задекларували. За підписом заступника голови секції комунального господарства міської ради товариша Гальперина.

А вирок тій частині кладовища, яка залишилася після побудови вище згаданих об’єктів, підписав уже сам «мер», товариш Кузоятов Федір Петрович, 10 листопада 1932 року.

Цитуємо резолютивну частину протоколу засідання комісії у справах планування м. Харкова:

«1. Вважати за потрібне Кирило-Методіївський цвинтар закрити.

2. Організувати на терені Кирило-Методіївського цвинтаря Парк культури та відпочинку для Червонозаводського району та збудувати у цьому парку робітничого клюба для робітників заводу ХЕМЗ’а та Турбобуду…

4. Питання про закриття цвинтаря поставити на обговорення робітничих зборів Червонозаводського району…».

Подальший хід подій вдалося відновити за оголошеннями у харківській пресі.

12 серпня 1933-року: «В осуществление постановления Президиума Горсовета Президиум Краснозаводского Районного Совета объявляет:

1) В связи с переуплотнением Кирилло-Мефодиевского кладбища с 14-VIII 1933 года ПРЕКРАТИТЬ НА НЕМ ПОГРЕБЕНИЯ.

2) Территорию Кирилло-Мефодиевского кладбища включить в состав Краснозаводского районного парка согласно постановлению Комхоза Горсовета.

Временно, до открытия другого районного кладбища, погребение будет производиться на Журавлевском и Основянском кладбищах».

Та цікаво, що офіційний заклик переносити прах померлих пролунав лише за вісім місяців після наведеного вище оголошення, 16 квітня 1934 року. І термін було встановлено дуже жорсткий:

«Все заинтересованные в переносе праха их родственников должны В ТЕЧЕНИЕ ОДНОГО МЕСЯЦА со дня опубликования этого извещения внести в похоронное бюро Сантреста плату и ПОЛНОСТЬЮ ЗАКОНЧИТЬ ПЕРЕНОС ПРАХА  до 16-V 1934 г. на функционирующие кладбища».

Заклик цей закінчувався суворим попередженням: «По истечении месячного срока все могилы будут спланированы, и никакие претензии приняты не будут». Кожен, хто уявляє рівень добробуту пересічного харківця першої половини тридцятих, запросто здогадається, скільки людей змогло відгукнутися на цей заклик. «Сплановані» були навіть не сотні — тисячі поховань.

Саме на них, у прямому сенсі слова, витанцьовували веселі пролетарі 12 серпня 1935-го, під час урочистого відкриття парку. За два роки і дев’ять місяців після «доленосного» рішення товариша Кузоятова.

Щоправда, його самого у жодній статті не згадали. Бо з того часу встигло змінитися ще кілька голів міської ради: Ілля Шелехес, Самуїл Саратиков. А відкривати парк довелося вже Володимиру Богуцькому, обраному на посаду буквально за кілька днів до урочистостей.

Що саме там творилося, і хто з керівників що говорив, дізнатися неважко. Варто лишень відкрити підшивку «Харьковского рабочего» чи «Соціалістичної Харківщини» за серпень 1935-го. І пірнути, коли не гидко, у море славослів’я та океан рекордних цифр. На кшталт цієї, дійсно, вражаючої: танцювальний майданчик був розрахований на 600 пар.

Важче зрозуміти, наскільки виправданим було рішення про тотальну зачистку цвинтаря. Тут треба переглянути неймовірно багату кримінальну хроніку двадцятих-першої половини тридцятих років. Здається, дня не проходило без згадки про Кирило-Мефодіївський: як не зґвалтування, то самогубство, як не вбивство, то пограбування. І, значно рідше, тотальні міліцейські облави. Зазвичай, із солідним «виловом» у фіналі.

Ще цікавіше – порівняти цю хроніку зі спогадами про часи дореволюційні. Виявляється, влада вже тоді не контролювала територію цвинтаря. Там хіба що не жили більшовицькі агітатори! Бо ж поруч був головний «фронт робіт» — величезний пролетарський район.

Тим і вирізнялися комуністи, що вміли робити висновки із чужих помилок! А що, коли, крий Боже, новий Артьом серед могилок з’явиться? Чи нове втілення харизматичної Ганни Хоперської? Тільки вже протилежних політичних поглядів. Ні! Зачистимо в нуль! Під приводом боротьби зі злочинністю.

Жартуємо, звісно. Та в кожному жарті, як відомо, є доля правди…