Тема: Історія
«На щиті у вічність»: харківський «ЄрміловЦентр» запрошує на лекцію Вахтанга Кіпіані
Першою стане лекція «На щиті у вічність: як вшановували захисників України в діаспорі», повідомили в «ЄрміловЦентрі».
Читатиме її Вахтанг Кіпіані — історик і військовий 13 бригади Національної гвардії «Хартія». Серед іншого, він торкнеться таких питань:
- якою є практика меморіалізації у світі та в Україні;
- якою вона була в часи визвольних змагань;
- для чого українцям Національне військове меморіальне кладовище тощо.
За словами автора, в українській діаспорі склались унікальні традиції поховання вояків різних підрозділів — від Українських січових стрільців до УПА.
«Найбільшим меморіальним цвинтарем поза Україною є кладовище у містечку Саут Баунд Брук на сході США. Там поховано більше тисячі колишніх вояків. Серед них — генерали й козаки та козачки Армії УНР, комбатанти УГА і УСС, УПА, «Карпатської Січі» та дивізії «Галичина» (1-ї Української дивізії Української національної армії), а також українці-колишні військовослужбовці австрійської, російської, радянської, польської, американської армій», — зазначає Кіпіані, який багато років присвятив дослідженню цього цвинтаря і доль людей, там похованих.
Лекція проходитиме в «ЄрміловЦентрі» (площа Свободи, 4) 10 серпня, початок о 17:00. Охочих взяти участь просять зареєструватися.
Чільне фото: Вахтанг Кіпіані/Facebook
ХНУ запрошує на лекцію історикині Марії Тахтаулової, присвячену Другій світовій війні
Про це повідомили в Харківському національному університету ім. Каразіна.
Лекцію «Українська Друга світова. Як ми пам’ятаємо» читатиме Марія Тахтаулова — керівниця Північно-східного відділу Українського інституту національної пам’яті, кандидатка історичних наук, випускниця історичного факультету ХНУ 2007 року.
Захід проходитиме у змішаному форматі.
- Онлайн на платформі Zoom: для участі необхідно записатися, посилання на онлайн-лекцію буде після реєстрації.
- Офлайн: у безпечному просторі ХНУ (майдан Свободи, 4).
Початок — о 16:00. Організатори запрошують усіх охочих.
Чільне фото: УІНП Харків/Facebook
На порозі Великого голоду: чому і як міняли забірні книжки
Рік 1931-й підходить для цього якнайкраще. Оскільки дещо «провисає» в історичній пам’яті. Ба, навіть губиться між «годом великого перелома» і трагедією Голодомору, тим «переломом» спричиненою. І з висоти ХХІ століття може здатися, що харківці хоч один рік жили безтурботно. Бо ж столичний статус зігрівав!
Насправді, ще у березні 1929-го у місті ввели нормований розподіл найважливіших продуктів харчування. За так званими забірними книжками — серйозними начебто документами, які мали забезпечити «соціальну справедливість» у тодішньому її розумінні. Аби робітник отримував найбільше, службовець — трохи менше, а утриманець — і зовсім мало. Що ж до «классово чуждых» — той хай прямують за хлібом на базар!
Тотальне «окниження» мешканців столиці із прикріпленням кожного споживача до певного розподільника проходило довго, хаотично і супроводжувалося гучними скандалами. Але поставленої мети не досягло: хлібні черги коротшими не стали.
Зате підозріло швидко почало зростати… населення міста. Станом на 1 жовтня 1929 року у Харківському центральному робітничому кооперативі (ХЦРК) та Транспортному споживчому товаристві Південної залізниці (ТСТ) було 511 тисяч прикріплених осіб. А вже 20 листопада їх стало 668 тисяч. Менш ніж за два місяці додалося півтораста тисяч їдців!
Міська рада відреагувала на «демографічний вибух» створенням комісії для контролю над видачою забірних книжок. Голова — товариш Поляков, секретар — товариш Долгополов, рахівник — товариш Фрідман.
У вересні 1930-го всі вони стали героями гучного судового процесу. У справі про шахрайство та дикі зловживання із… забірними книжками! Поляков якось викрутився, а двоє його колег отримали по вісім років далеких таборів. Газети охоче цитували Фрідмана: «Книжки в коморі ХЦРК лежали, як гній!». То чого було не скористатися безладом?
Книжки вигрібалися з комори і через мережу, що складалася з дев’яти чоловік, пускалися в обіг. Все просто: отримуєш харчі за «твердими» цінами — продаєш за базарними.
Неважко уявити, яку лють відчував звичайний харківець, читаючи отаке. Адже пересічному споживачеві, аби отримати забірний документ, треба було заповнити солідну анкету та підтвердити купою папірців внесені до неї дані. І стати до зорі у чергу, щоб на вирваний з книжечки талон придбати хліб.
Зате радянській владі різного роду «розкрадачі соціалістичної власності» надзвичайно… допомагали. На «шкідників» звично списували нестачу харчів, викликану, перш за все, невдалою економічною політикою. І це виглядало досить переконливо! Коли вірити «Харківському пролетарю», спричинена справою Долгополова-Фрідмана вереснева перевірка «дала 11,5% економії краму і виявила 50 000 зайвих забірних книжок».
Здавалося б, після такої суворої зачистки харківців мали просто завалити їжею та промисловими товарами. Натомість їм знову запропонували шоу! 10 листопада 1930 року на лаву підсудних сів ледь не в повному складі відділ прикріплення ХЦРК — одинадцять чоловік відразу. На чолі з тим самим Поляковим, якому у вересні пощастило уникнути вироку. І обвинувачення було «традиційним» — зловживання із забірними книжками!
Оскільки чергова порція вироків анітрохи не поліпшила постачання, міська влада вирішила посилити облік та контроль. До цього її спонукали ще й суворі настанови грудневого, 1930 року об’єднаного пленуму ЦК та ЦКК ВКП(б). І цікаві цифри, що пролунали у звітній доповіді наркома постачання Анастаса Мікояна: за поточний рік було розстріляно 48 «шкідників» із Союзм’яса та Союзплодоовоча.
«Наснажене» сумною статистикою, харківське керівництво анонсувало на початку 1931-го тотальну перереєстрацію споживачів із заміною старих забірних книжок на документи нового зразка. А 10 січня стартував перепис населення міста та приміської смуги.
Ці процеси доповнювали один одного. Перепис повинен був «допомогти харківському церобкоопові провести облік населення з метою видачі нових забірних книжок». А оперта на його підсумки перереєстрація мала «дати змогу нормально працювати кооперації, що будуватиме реальні плани, маючи певну кількість осіб, що їм треба постачати». Все це у комплексі повинно було «усунути відплив нормованих товарів до рук непмана, усунути черги».
Точно порахувати прикріплених до розподільників намагалися і раніше. Але якось мляво. Міськрада давала вказівки керівництву ХЦРК, те спускало їх на поверх нижче — районним підрозділам. Там все і гальмувалося. Буквально напередодні перепису заступник керівника Ленінської філії ХЦРК переконував кореспондента «Харківського пролетаря», що «за системи церобкоопу облік неможливий».
Газета його висміяла. Бо ж мала на руках постанову міськради від 8 січня 1931 року «Про перереєстрацію населення у зв’язку з переходом на забірну книжку єдиного зразку». Настільки детально розроблену, що ухилитися від перепису не повинен був ніхто.
Довжелезний, на 19 пунктів, документ, підписаний головою та секретарем міської ради, вказував всі можливі та неможливі категорії населення, які підлягали реєстрації. Всі можливі та неможливі довідки, які громадяни мали надати переписувачам.
Була розроблена та оприлюднена докладна інструкція з проведення реєстрації. А найболючішому питанню — розподілу споживачів за категоріями постачання — так взагалі окрему постанову присвятили.
Для роботи «у полі» виділили «молодих, непосидючих і наполегливих»: 2000 харківських студентів на тиждень звільнили від занять, аби вони здобули необхідну інформацію. Їм видали спеціальні посвідчення, які, між іншим, давали ще й право на безкоштовний проїзд у громадському транспорті.
Списки мешканців студенти зносили до районних штабів, яких було створено цілих 28: 17 у Харкові та 11 у приміській смузі. Ними керував 29-ий, так званий центральний штаб. За словами газети «Харківський пролетар», було «мобілізовано сотні людей і витрачено великі гроші на тимчасовий апарат».
Та все одно «цілковитого охоплення людності Харкова не було досягнуто». У Нагірному районі, наприклад, студенти якимось дивом оминули 28 (!) будинків. Три з половиною тисячі громадян не потрапили до списків.
Та ще гірше було у приміській смузі: «Сумна картина на селі. Близько 40% споживачів переписом там не охоплено. В Мерефі з 5000 споживачів 3000 не переписано». А про Хорошеве так взагалі забули!
Станом на 15 березня 1931 року, коли вірити друкованому органу окружкому партії, на 500 тисяч харківської людності ходило 750 тисяч забірних книжок. Бо ж через «невдало проведений перепис» обмін страшенно затягнувся. Треба було дораховувати і перераховувати. Тоді як «кожен день прогаяння відривав від плянового постачання десятки тисяч пайків».
Хтось вирішив, що обміну «бракує більшовицьких темпів», бо не встановлено його остаточного терміну. Встановили: до 5 квітня. І успішно його провалили! Визначили новий: «6 травня анулюються старі забірні книжки і набуває чинності новий забірний документ». І знову те саме!
Довго чекали від наркомату постачання відомостей про розподіл споживачів на категорії та групи. Коли вони врешті-решт прийшли, виявилося, що книжок одного виду надрукували менше, ніж треба, іншого — більше. А добра половина аркушів, підготовлених на середину березня, була друкарським браком.
Організація роботи районних штабів шкутильгала на обидві ноги. Ось характерна картинка, датована 3 квітня: «На невеличких столиках працює по 4-5 чоловік. Печатки, пайові книжки, забірні аркуші, палітурки — все це в одній купі. Палітурки з документами валяються на столах і під столами. Працюють нашвидку, абияк».
Шестимісячному немовляті Онопрієнку виписали книжку категорії «А». Як слюсарю Харківського паровозобудівельного заводу. Сім’ю товариша Убийбатька розділили за класовою ознакою. Неповнолітній дочці дали, як пролетарці, робітничу категорію «А», а сина-школяра зробили службовцем: категорія «Б»!
В одній із книжок, виданих у Ленінському районі, знайшовся аркуш, щільно списаний добірними матюками. В іншій — освідчення в коханні.
Було би смішно, коли б плакати не хотілося. Тисячі людей не змогли отримати вчасно те, що їм належало згідно з тодішніми правилами. Черги, сльози, лайка та прокльони. І повсюдне хамство з боку чиновної братії.
Уповноважений від будинку по Клочківській, 25 здав на обмін 49 старих книжок, а нових видали лише 20. Бажаючи отримати решту, показав співробітнику бюро прикріплення квитанцію про здачу, де чітко значилося «49». А той взяв і порвав її на дрібні шматочки!
20 березня 1931 року серед загального хаосу дивом народилося розумне рішення: організувати при ХЦРК центральну картотеку прикріплених. Тобто, створити єдину базу даних споживачів міста та приміської смуги.
Під неї виділили приміщення і відповідний штат. Та районні відділення протягом двох місяців так і не змогли надіслати до центру всі анкети споживачів. А Холодногірський робкооп взагалі жодної не передав!
Тому ХЦРК з 1 червня просто… перестав фінансувати картотеку. Бо користі від неї не дочекався. Зібрану до цього часу документацію хотіли передати секції крамообігу та постачання Харківської міськради. А та відмовилася її приймати! Чи не тому, що у каламутній воді безладу велика риба ловилася?
А газети й надалі розповідали, що то «непманський елемент» шкодить робітничому постачанню. І демонстрували щире обурення, коли якого-небудь бідаку з «классово чуждых» ловили на незаконному отриманні забірної книжки.
Чекістський моніторинг: що турбувало харківців наприкінці 1920-го
Тому здалося цікавим з’ясувати, чим жили тоді харківці. Про що думали і на що сподівалися на порозі нової ери. Бо ж мали б тішитися, коли вірити радянським підручникам. Адже саме на фінал 1920-го припала знаменна подія: скінчилася громадянська війна. Клятих експлуататорів прогнали, і робітники укупі з найбіднішим селянством взялися до мирного будівництва.
На перший погляд, все вірно. 16 листопада 1920 року червоні звільнили від білих Крим, а за п’ять днів потому вийшли на територію Польщі армія та уряд УНР. Радянська влада позбулася найлютіших ворогів.
Та от біда: харківський трибунал ще і в березні 1921-го відправляв нещасних за колючий дріт з формулюванням «до окончания гражданской войны». Ті, заради кого вона, начебто, велася, теж не помітили «окончания»:
«На настроении рабочих г. Харькова совершенно не отразился разгром Врангеля и Петлюры. Вместо радостного подъема, желания взяться за борьбу с разрухой, повышение производительности заводов, среди рабочих чувствуется полнейшая апатия».
І це не наклеп «буржуазних фальсифікаторів» — звіт губернської ЧК, яка відстежувала суспільні настрої краще за будь-яких соціологів. Бо мала у своїх руках унікальний інструмент — розгалужену мережу стукачів.
Численні доноси ретельно опрацьовувалася і кожні два тижні подавалася губкому партії у вигляді інформаційного зведення. Тому про столітньої давності думки та сподівання можемо говорити навіть з більшою певністю, ніж про сучасні.
Чекісти вже тоді помітили тісний зв’язок між суспільними настроями і поточною економічною ситуацією. А була вона — гірше нікуди. Промислові підприємства або стояли, або ж працювали ривками — не вистачало палива. Робітнича пайка складала 3/4 фунта хліба на день. Тобто, 300 гр.
«Гегемон революції» зустрів її третю річницю роздягненим, босим і голодним. Тому тягнув з роботи все, що потрапляло під руку. На «Гельферіх-Саде» і паровозобудівельному крали метал та інструменти, на бійні — м’ясо, на млинах – борошно. Зі складів губернської ради народного господарства «целыми бочками улетучивался спирт».
Дивною пригодою відзначився «флагман революції» — завод Всесвітньої електричної компанії (теперішній ХЕМЗ), який у 1917-му дав Харкову найнадійніші червоногвардійські загони. Там не просто спустошили склади, а ще й украли замки від складських дверей.
Виявляється, незадовго до того переважно латиський колектив заводу розбавили трьома сотнями росіян, набраних у центральних губерніях. І чекістські аналітики пов’язували неприємний інцидент саме з цією обставиною.
Та навіть нахабним зайдам було далеко до харківців, які працювали у споживчому товаристві. Ось звіт за другу половину грудня: «Похищено 5639 аршин мануфактуры, 172 пары галош, 126 пар заготовок, 45 пудов мыла, 45 пудов сахару, 13 935 коробок спичек, 3 ½ пуда табаку, 136 серебряных ложек и много другого мелкого товара».
Крали тоді всі, хто міг. Бо на межі виживання опинилася переважна більшість жителів міста. Але прямої залежності між рівнем життя і ставленням до радвлади не спостерігалося.
Чекістів надзвичайно здивували працівники «Главпродукта»: «Сыты, одеты и контрреволюционно настроены». А на Харківському паровозобудівельному (тепер – завод ім. Малишева) станом на 31 грудня 1920 року все було навпаки: голодні робітники «настроены вполне благоприятно».
Пояснення парадоксу знайшлося у двох попередніх інформаційних зведеннях — за 30 листопада і 15 грудня: протягом двох тижнів завод страйкував. Під анархістськими гаслами! Арештами та звільненнями страйк придушили, але й постачання поліпшили. Бо ж оборонне підприємство, як не крути! Тому і настрій покращився, що одні пролетарі задовольнилися подачками, а інші прикусили язики.
Натомість на заводі Мельгозе, навпаки, дуже вже голосно обурювалися. Бо тамтешні робітники «сравнили обеды в своих столовых с обедами в столовых ЦК и Совнаркома». І чомусь не помітили обіцяної більшовиками рівності.
Та коли на Мельгозе обійшлися розмовами, то у Харківському споживчому товаристві таке ж порівняння призвело до одноденного страйку. 29 грудня, під час видачі пайків, хтось додивився, скільки отримали їжі «ответственные работники». І понеслося!
Несподіване заворушення швидко втихомирили «методом пряника» — підкинули хлібця і рядовим співробітникам. Адже товариство постачало харчі їдальням найбільших харківських заводів та установ, і продовження страйку загрожувало «ефектом доміно». В те, що хтось буде працювати голодним в надії «світле майбуття», влада не вірила.
І недаремно: яскраво вираженої симпатії до більшовиків чекістська агентура не побачила на жодному з підприємств міста! Її не знайшли навіть у керівних закладах республіканського рівня. Хоча палких прихильників інших політичних поглядів було достатньо.
Центральний телеграф та земельний відділ губвиконкому відверто симпатизували махновцям. Як і згадане вище споживче товариство. А Всеукраїнській кооперативній спілці чекісти виписали таку характеристику, що в сучасній Україні може вважатися ледь не орденом!
Цитуємо: «В этом учреждении скопилась вся петлюровщина. Партийные силы незначительные, и политическую работу среди состава, пропитанного шовинизмом, проводить очень трудно. Сотрудники данного учреждения замкнулись в узком кругу национального вопроса и дальше этого не идут. Национализм и шовинизм развиты чрезвычайно».
А як вони могли не розвинутися? З тих самих інформаційних зведень витікає, що «партийные силы» Харкова були не лише «незначительными», а й чужими для нашого міста.
Ось яскравий приклад: «Политическая жизнь среди милиционеров окончательно замирает. Партийные силы, на которых держалась вся работа ячеек, за последнее время стали распыляться. Большинство из них состояло из великороссов, которые отзываются обратно в Россию. Ячейки рушатся…».
Там хоч «рушились», а у деяких важливих установах осередків взагалі не було. Через відсутність або ж малу кількість комуністів.
Повна байдужість до «передових ідей» спостерігалася у губернському відділі народної освіти: «Состав сотрудников Губнаробраза почти целиком беспартийный. К строительству Советской власти относятся безразлично. Политическая жизнь среди педагогического персонала замерла и наблюдается оживление только вокруг продовольственного вопроса». Чекісти непокоїлися: «Такое отношение педагогов к политической жизни отражается на воспитании молодого поколения»!
Ще цікавіша ситуація склалася у відділі охорони здоров’я губвиконкому. Партосередок, хай пасивний і нечисельний, там існував. Та складався від переважно з адміністративних працівників: «Среди медицинского персонала коммунисты почти отсутствуют». Один з найбільших загонів харківської інтелігенції відверто гидував більшовизмом!
Чому саме, можна зрозуміти з інформації про випадок, що стався у 3-й радянській лікарні. Весело вийшло: «Военком на общем собрании сотрудников призывал записываться в партию, объясняя, что записавшиеся в таковую будут сыты, одеты и обуты, как все коммунисты». Після цієї «агітації» на засідання осередку з п’ятнадцяти його членів з’явилося лише троє — секретар, завгосп і економка.
Не лише ставлення до радвлади та партії, а й загальний настрій жителів міста не вирізнявся надмірним оптимізмом. І найбільш похмурим він був у тих, хто мав безпосередній стосунок до найважливіших ресурсів.
Наркомат продовольства: «настроение неудовлетворительное». Міська бойня: «настроение рабочих подавленное». І навіть у такому веселому місці, як 1-ий державний винний склад, у робітників спостерігалося «неважное настроение».
Та рекордною за кількістю згадок у звітах була така цікава оцінка як «настроение удовлетворительное». Причому існувала ціла низка градацій: «вполне удовлетворительное», «сравнительно удовлетворительное», «приблизительно удовлетворительное».
Важко сказати із певністю, чим конкретно вони відрізнялися. Маємо підстави припустити, що мова йшла про різні рівні збайдужіння, що владу на той час більш чи менш влаштовувало. У будь якому випадку, це було краще, ніж «настороженное», «отрицательное» чи «скрыто враждебное настроение».
Як з таким набором почуттів можна було збудувати «світле майбуття» — питання до тих, хто його обіцяв.
Шило з мішка: «Харківський пролетар» про Великий голод
Спостережливого іноземця, який потрапив до Харкова у розпал Голодомору, вразили не лише опухлі від голоду селяни та дикий «столичний» побут. Шокувало замовчування очевидного:
«Ми жили неначе уві сні. Газети писали про якусь іншу країну, створювали іншу реальність, яка анітрохи не торкалася нашого повсякденного життя».
Так-то воно так, та тільки трішечки не так: жахливе повсякдення все одно пробивалося на газетні шпальти. Придивіться до них уважніше і станеться диво — спогади закордонного гостя отримають офіційне підтвердження. А, може, й поблякнуть на тлі деяких публікацій «Харківського пролетаря». Попри весь свій безмежний натуралізм.
Друкований орган «обкому КП(б)У, облвиконкому, облпрофради, ХМПК і міськради» слова «голод» категорично уникав. Але саме явище проглядалося «між рядків» аж надто виразно. Особливо у звітах про судові процеси. Бо у Харкові 1932-го підозріло часто карали за «розкрадання соціалістичної власності». Переважно продуктів харчування.
Спекотним липнем — саме тоді, коли до нашого міста прибув Артур Кестлер, сенсацією місяця стала складна і заплутана справа працівників Харківського торгу. Після її десятиденного розгляду Найвищим судом УСРР, ні багато, ні мало — 25 чоловік, отримали різні терміни ув’язнення. А ще трьох засудили до найвищої міри покарання. За те, що «зривали робітниче постачання».
Та це були ще «квіточки». А «ягідки» з’явилися після сумнозвісного закону від 7 серпня 1932 року, який посилив відповідальність за розкрадання громадської та державної власності.
Полягло у повному складі керівництво робітничого кооперативу «Турбінобуду» — громадяни Фельдман, Мазар, Штейман, Бараз та Грувер.
«Шкідницька зграя завдала шкоди робітничому постачанню», – суворо прорік 17 жовтня «Харківський пролетар».
Характерно, що нанесений «зграєю» збиток виразили у вельми специфічних одиницях: «200 робочих пайок мила, 833 пайки цукру, 400 — олії, 192 — пшона». Бо коли б переклали все це на кілограми з урахуванням тодішніх норм, цифри були би менш вражаючими. Здається, кількатисячному колективу просто «кинули кістку» — вказали на «крайніх».
Щедро розсипані по підшивці «Харківського пролетаря» і згадки про використання «указа семь-восемь» у сільській місцевості. Там стріляли частіше і більше, ніж у місті. Переважно тих, хто крав, аби вижити. Але не тільки.
Гідною цитування видалася публікація про події у Чистоводівці (тепер — Ізюмського району). Бо в ній несподівано відверто вказали на головну мету закону від 7 серпня — стимулювання хлібоздачі.
Згідно з цим актом розстріляли колишнього секретаря сільського партосередку. Що потягло за собою цікаві наслідки: «Коли до суду на 25.ХІ Чистоводівка продала державі 700 центнерів хліба, то за десять днів після суду колгоспники і одноосібники продали державі вже 1 300 центнерів хліба».
За допомогою розстрілів не лише стимулювали хлібоздачу, а й карали за невиконання планів. Так, в усякому разі витікає із публікацій за 12 та 30 листопада, присвячених подіям у селі Пересічному.
Тамтешній радгосп імені Андрєєва відзначився «недосівом з зернових культур на 1121, 5 га і з городини — 359,5 га». А винними у цьому призначили бригадирів. Бо вони були зрозкуркуленими. Підсумок: «Деменка Данила, Деменка Максима, Лисненка Івана, Панченка Михайла, Холода Петра як ворогів народу засуджено до розстрілу». За те, що «зірвали засівну і просапну кампанії і тим завдали удару робітничому постачанню».
Багато чого говорили уважному читачеві і описи злочинів, характерних для 1932 року. Зі статті «Мереф’янська міліція не бореться за революційну законність» дізнаємося, наприклад, про дивне трактування поняття «хуліганство».
Сюжет — навмисне не придумаєш: «Робітники радгоспу мили моркву для відсилання на ХТЗ. Хулігани тут же, з рук робітників виривали моркву і несли додому, розікравши 100 кілограмів її». Невже від ситого життя вдавалися до такого?
Двох нещасних робітники догнали і здали в міліцію. Але інспектор Кулішов виявився людиною: «Відпустив хуліганів на чотири сторони». За що і був підданий газетою нещадній критиці.
Чому мереф’янці бігали із краденою морквою, докладно пояснив той самий «Харківський пролетар»: а їм «трудящі міста» допомогли! І дуже ґрунтовно, коли спиратися на публікацію від 24 грудня.
«Канатка зуміла як слід мобілізувати робкорів на практичну допомогу у боротьбі за хліб, — повідомляла газета. — Робкорка Груньова, наприклад, працюючи у бригаді села Мерефа, знайшла не одну сотню пудів хліба, захованого куркулями, допомогла селу виконати план хлібозаготівельна 101%».
Чи допомагала та «допомога» самим робітникам — питання цікаве. Напевне, так, коли вірити святковим репортажам «Харківського пролетаря». Газета аж захлиналася, розповідаючи про жовтневу демонстрацію: «На передньому плані з гордістю несуть ударники макет ордена Леніна, недавно одержаний будівниками ХТЗ в нагороду від уряду… Ідуть ХПЗ, ХЕМЗ, «Серп і молот», Завод ім. Шевченка, «Світло шахтаря». У перших лавах кращі ударники заводів несуть портрети своїх героїв праці, цифри досягнень».
Нагадує спогади Кестлера:
«Щоранку я читав у харківських газетах звіти про виконання і перевиконання планів, про змагання між ударними бригадами, про героїв праці».
Але той самий перелік заводів, що і у святковому репортажі, знаходимо у статті «Секрет недовісу» за 3 листопада 1932 року. Хтозна, наскільки бадьоро марширували майданом Дзержинського робітники того ж ХПЗ: протягом шести місяців їм не додавали хліба. У трохи менших масштабах обкрадали трудівників «Серпа і молота» та «Світла шахтаря».
Ще 2-го серпня «Харківський пролетар» писав про орденоносний ХТЗ:
«На терені Харківського тракторного заводу останнім часом спостерігається розхитаність в роботі хлібних розподільників. В ряді розподільників хліба систематично не вистачає, хоча випікання хліба цілком забезпечує потребу людності. Ця нестача пояснюється систематичним запізненням підвозу хліба на тракторобуд».
Серйозні шанси стати світлою плямою на загальному похмурому тлі мав Харківський електромеханічний. Там трудящий люд повинен був наїдатися «од пуза». Звісно ж, коли вірити офіційним цифрам.
«На фабриці-кухні ХЕМЗу, – повідомляв 24 грудня «Харківський пролетар», – щодня харчується 19 360 робітників, а хліба фабрика-кухня одержує на 28 400 робітників».
Але оця солідна «дельта», очевидно, якось вивітрювалася. Бо біля хемзівського розподільника спостерігалося те саме, що й біля усіх інших: «Щодня черга на 250-300 чоловік». З цілком логічними наслідками: «Користуючись з натовпу, різчики обважують споживачів, збільшують ціни, крадуть хліб, тут же відкладаючи його під прилавок».
Протягом всього 1932-го «Харківський пролетар» щедро годував читачів розповідями про дикі зловживання у системі розподілу продуктів. Можливо, найбільш шокуючі цифри були оприлюднені за підсумками перевірки «управи забірних документів» — установи, що відповідала за видачу хлібних книжок у масштабах міста.
Тут теж солідна різниця знайшлася: «За даними держплану, в листопаді у Харкові проживало 650 тисяч людності, а фактично було видано 758 908 хлібних книжок”. Крім книжок, існували ще й щоденні талони на харчування, які видавалися сезонним робітникам. Так от їх… взагалі не рахували!
Перегляд підшивки «Харківського пролетаря» у хронологічному порядку дозволив виявити ще одну цікаву особливість: десь з кінця листопада змінився головний винуватець «продовольчих труднощів». Бо значно побільшало статей про «куркульський саботаж». Швидше за все, нестача харчів у місті була вже наскільки відчутною, що списувати її лише на «шкідників» із системи робітничого постачання стало неможливим.
А 18 грудня «Харківський пролетар» видав справжню сенсацію. Газета підтвердила чутки, що вже давно ходили містом: у Харкові пропадають діти дошкільного віку. Сумний факт офіційно визнав начальник обласної міліції Ряботенко.
Відкритим текстом він повідомив, що факти викрадення дітей фіксували ще у вересні. А з початку грудня мовчати про них стало вже незручно – кількість викрадень суттєво зросла.
Згадок про людоїдство, звісно, не було. За твердженням високопосадовця, крали виключно з метою роздягання. І, начебто, відпускали живими. Винятків він згадав лише два — одна дитина замерзла раніше, ніж її підібрали, і дитину харківського міліціонера Харламова знайшли забитою чомусь аж у Мерефі.
«Управа обласної міліції мобілізувала весь оперативний склад на розшук грабіжників», — повідомляла газета, посилаючись на Ряботенка. Стверджувала, що вже є затримані і обіцяла скоро надати повний звіт по цій справі.Та протягом наступних кількох місяців більше нічого на згадану тему у «Харківському пролетарі» не з’явилося.
Але, здається, і надрукованого цілком вистачить, аби оспівані радянською пропагандою «роки перших п’ятирічок» добре уявив собі наш сучасник.
Уявив і жахнувся: такого нам не треба!
І червоним, і коричневим: житіє святого отця як дзеркало епохи
Щось подібне відбувається і з істориками. Тільки подорожують вони у часі, а не в просторі. Бо надто вже голосно «кличуть у дорогу» деякі мемуари.
Зацікавитися життєписом одного із харківських священників змусила згадка про дивну подію, знайдена у спогадах купця Івана Гаращенка. Наприкінці 1941-го, коли в окупованому німцями місті почало відроджуватися релігійне життя, правою рукою митрополита Теофіла несподівано для багатьох став отець Олександр Кривомаз. Відомий тим, що «ганебно зрікся сану і за це отримав працю в журналі «Безбожник», де був не останній робітник аж до Другої світової війни».
Страшні часи плодили різного штибу перекинчиків тисячами і десятками тисяч. Та приділити увагу саме отцю Олександру треба було вже тому, що примхою долі він опинився у центрі знакової для міста трагедії. Це Кривомаз у січні 1930-го здав до міськради ключі від першого харківського храму, приреченого на знищення.
Біографія «останнього настоятеля першого зруйнованого» виявилася не лише цікавою, а й символічною. В ній, мов у дзеркалі, відбилася доля всієї православної церкви. От тільки «дзеркало» те було розтрощеним — довелося збирати його по фрагментах.
Перші «уламки» знайшлися в листуванні громади Мироносицької церкви з органами радянської влади. І анітрохи не потішили.
У двадцятих роках минулого століття церкву душили штрафами. Мов картинки у шаленому калейдоскопі, змінювалися настоятелі. Бурхливою рікою текли доноси та скарги. То парафіяни «стукали» на батюшок, то батюшки — на парафіян.
Але й на цьому, вельми барвистому тлі, виділявся лист, отриманий головою ВУЦВК Григорієм Петровським у січні 1927-го. Парафіяни Мироносицької церкви (97 підписів!) повідомляли «всеукраїнського старосту», що їхній духовний пастир, отець Олександр Кривомаз, «развращает несовершеннолетних девочек, приглашает их к себе на квартиру и предлагает им всякие недостойные вещи».
Не знали, наївні, що трохи раніше «недостойную вещь» запропонували самому батюшці. І він змушений був погодитися. Бо геть не в кожного вистачало пороху поперти проти «органів».
У 1926-му отця Олександра «вербонув» сумнозвісний Сергій Карин — уповноважений ІІІ групи секретного відділу секретно-оперативної частини ДПУ УСРР. І, напевне, не пошкодував про це ані разу.
Харківська топографія посприяла тому, що Кривомаз став вельми цінним агентом. Оскільки висвітлював не лише церковне життя.
Неподалік від храму, по Сумській, 54, розташовувалося німецьке консульство. Дружина консула походила із російських дворян і, як людина щиро віруюча, шукала собі духовного наставника. А де ж ти його знайдеш, як не в найближчій церкві? Отак чекістський сексот протоптав стежину до дипломатичного представництва.
Та вже у 1934-му Олександру Кривомазу довелося залишити «невидимый фронт». З суто «технічних» причин. Вразлива психіка не витримала подвійного життя, і на цілих два роки вчорашній священник застряг на Сабуровій дачі.
Коли саме він зрікся сану, встановити не вдалося. Але це точно сталося. Бо «особу духовного звания» не взяли б агентом із розповсюдження у видавництво Товариства політкаторжан. А Кривомаз з’явився там на початку 1930-го, відразу після того, як кинув напризволяще Мироносицьку церкву.
Важкий це був шматок хліба — продавати у голодні роки мемуарну макулатуру. Тому колишній батюшка знайшов собі підробіток: розповсюджував водночас ще й антирелігійні брошури. За що отримував якусь копійку у відділі культів ВУЦВК.
Принизливо? Але його колегам велося ще гірше. Ось яку картину зі столичного життя зафіксували польські дипломати у 1930-му:
«Бачили у Харкові православних попів, вигнаних з їхніх парафій. В такій безнадійній нужді, що не тільки відкрито жебрали (що теж їм забороняє міліція), а навіть вигрібали рештки їжі зі смітників».
У 1932-му Кривомаз спробував змінити роботу: влаштувався бухгалтером на паровозобудівельний завод (тепер — імені Малишева). Та скоро потрапив під слідство за підозрою у розкраданні державних коштів. На щастя, виправдали. Довелося повертатися до розповсюдження книжок.
У 1936-1941 роках, після виходу з психіатричної лікарні, колишній батюшка уже ніде не працював. Жив на утриманні своєї дружини, друкарки за фахом. Знайти роботу у п’ятдесят з гаком, маючи нікому не потрібну «спеціальність», заплямовану анкету і невтішний діагноз, було практично неможливо. Та все змінилося з приходом німців…
Як саме, пощастило дізнатися зі слідчої справи, розпочатої 26 лютого 1943 року. В день, коли оперативна група НКВС взяла отця Олександра прямо на «робочому місці» — у Покровському монастирі.
Сталося це під час так званого «першого визволення». Радянська влада протрималася тоді у Харкові близько місяця. Але енергійні «органи» встигли не лише наловити «пособников оккупантов», а й вивезти їх далеко на схід. Тому найцікавіші сторінки батюшчиної біографії писалися аж у Казані. Ґрунтовно і неспішно.
Слідча група НКДБ УРСР почала «працювати» з Олександром Кривомазом 6 червня 1943 року. Після того, як він одужав від підхопленого у дорозі висипного тифу. А обвинувальний висновок був складений аж 20 вересня.
Три з половиною місяці щирої чекістської уваги пояснювалися визначною роллю, яку отець Олександр відігравав у церковному житті окупованого Харкова: настоятель Покровського монастиря, заступник голови Єпархіального управління. Та предметом особливого інтересу слідчих була його третя посада:
«С марта 1942 года являлся официальным представителем Епархиального управления при гестапо».
Системно та добросовісно Олександр Кривомаз інформував німців «по основным вопросам жизни и деятельности церкви и духовенства в Харькове». Доповів, серед іншого і про дивну історію, що трапилася з ним у вересні 1942-го: «з того боку» незнайома дівчина прийшла. Передати полум’яний привіт від товариша Карина. У вигляді пропозиції про відновлення співробітництва.
Бувши стріляним горобцем, батюшка запідозрив провокацію з боку німців. Тому щиро вилаяв більшовиків і сказав зв’язковій, що анітрохи їй не вірить. Але дівчина «не смутилась и назвала ряд фамилий и фактов, которые могли быть известны только мне и Карину». Довелося батюшці ще і їй вивалити цілу гору інформації.
Ледь за дівчиною зачинилися двері, отець Олександр послав кур’єра до нових господарів. Аби повідомити про звістку від старих. Невдовзі після того між ним і співробітником гестапо відбувся цікавий діалог. Хоч до анекдоту вставляй:
«На вопрос Льолейта — с какой стати пришла ко мне уполномоченная НКВД — я ответил, что прежде, при Советской власти, сотрудничал с органами НКВД наподобие того, как сейчас сотрудничаю с гестапо».
Оце «подобіє» вилазить, мов шило з мішка, з усіх протоколів допитів. «По требованию гестапо, — звірявся слідчим громадянин Кривомаз, — я от имени Епархиального управления согласовывал с ним кандидатуры всех лиц, предполагаемых к рукоположению в священники».
Так само ДПУ у двадцятих роках затверджувало склад притчу «рідної» для отця Олександра Мироносицької церкви. Попри те, що відділення церкви від держави сам товариш Ленін благословив. Одним із перших декретів радянської влади.
Коли спиратися на слідчу справу громадянина Кривомаза, основним змістом церковного життя в окупованому Харкові було суперництво між автокефалістами (прихильниками окремої української церкви) та автономістами, які зберігали підлеглість московському патріархату. Полягало воно у тому, хто першим випросить у німців чергову преференцію, обливши брудом конкурента.
Щось подібне спостерігалося і за більшовиків: батюшки різних орієнтацій «стукали» один на одного, аж гай шумів! Але відламів православ’я існувало ще більше: тихонівці, обновленці, автокефалісти, лубенці і т.д.
Комбінуючи агентурні засоби з репресивними, радвлада у двадцятих роках колола церкву на все дрібніші і дрібніші уламки. Аби згодом «помирити» духівництво за колючим дротом та у глухих підвалах. Та ще була морока релігійному відділу міської управи — вишукувати у Харкові 1941-го дивом уцілілих священнослужителів!
Єдина і авторитетна православна церква потрібна була німцям не більше, ніж радянській владі. А от існування двох конкуруючих, але жорстко контрольованих напрямів їх цілком задовольняло. Чого б і не використати віками перевірений механізм для промивки мізків у потрібному напрямку?
Одначе німців страшенно непокоїв потужний вплив, здійснюваний на Харківську єпархію УАПЦ групою місцевих націоналістів на чолі з Володимиром Доленком. Тому саме «украинские шовинисты» стали об’єктом особливої уваги гестапівського агента Кривомаза.
Пізніше, під час допитів у Казані, він багато і докладно розповідав про свою роботу проти них. Хоча слідчих більше цікавила «антисоветская предательская деятельность».
Можливо, отець Олександр розраховував на певні послаблення, голосно заявляючи про наявність спільного з радвладою ворога. Та домігся лише того, що в обвинувальному висновку з’явилася цікава фраза: «информировал гестапо о конспиративной деятельности украинских националистов». От ще НКДБ за них не заступався!
Врешті-решт, 12 січня 1944-го «особлива нарада» вліпила Кривомазу Олександру Микитовичу десять років «за измену родине и антисоветскую агитацию». Але відсидіти термін до кінця колишньому батюшці не судилося: Господь забрав свого слугу уже 16 липня того ж 1944 року. Із спеціального корпусу Казанської психіатричної лікарні.
Отака от сумна біографія…
P.S. Автор дякує за наданий матеріал кандидату історичних наук Олені Василівні Дьяковій.
Путівник по пеклу: харківське жахіття очима полтавця
На перший погляд, не бозна-яка подія, аби згадувати про неї сьогодні. Бо скільки їх було, тих етапів! Та з цим прийшла людина, яка залишила майбутнім історикам коштовний подарунок – докладні спогади про харківські тюрми.
Немає жодних сумнівів, що творчих особистостей з доброю пам’яттю в етапі було немало. Бо ж чекісти зняли тоді одним махом «вершки» полтавської інтелігенції. Та описати свої давні поневіряння вдалося, здається, тільки двом – Дмитру Солов’ю та Володимиру Дубіву. Географія посприяла: перший доживав віку у Сент-Полі, штат Міннесота, а другий – у Мельбурні, штат Вікторія.
Але між спогадами існує суттєва різниця. У тій частині, що стосується харківських тюрем 1920-1921 років, американський мемуарист виявився стриманішим за австралійського. Хтозна, з яких причин, Дмитро Соловей більше покладався на пам’ять своїх співкамерників, аніж на свою. В нього багато цитат і мало прямої мови.
Натомість Володимир Дубів сипонув такою кількістю подробиць, що виникли сумніви: хіба можливо пам’ятати все це цілих сорок п’ять років? Дослідження чекістських архівів розвіяло ті сумніви, мов дим: словам спостережливого полтавця знайшлася ціла купа документальних підтверджень. Столітньої давності Харків виявився не надто привабливим містом не лише з точки зору підневільного прибульця…
Здавалося б, мало бути навпаки. Адже першу зупинку валка полтавців (72 чоловіки, між іншим) зробила у районі, престижному і дотепер – на Куликівському узвозі. Гнали їх туди пішки аж від Нової Баварії. Не повірите: аби поселити в колишній губернаторській резиденції!
Те, що до революції вважалося б за честь, тоді вже було тяжким покаранням. Коротеньку, метрів на чотириста, Губернаторську вулицю (теперішній узвіз) майже всю віддали армійським чекістам. У перші дні 1920 року там розташувався особливий відділ 14-ї армії, трохи пізніше – особвідділ Південно-Західного фронту. Установа, що зустріла полтавців у жовтні, мала ще довшу назву – Управління Особливих відділів Південного та Південно-Західного фронтів.
Зустріти – зустріла, а от притулку не на надала. Бо всі приміщення уже були забиті заарештованими. Довелося змореним прибульцям здійснити ще один марш-кидок – на інший кінець міста, до слідчої тюрми губчека. Теперішня адреса того, що від неї лишилося – вул. Малиновського, 5.
В’язнична брама привітала полтавців шедевром пролетарського мистецтва – величезним щитом з намальованим на ньому ключем. Над ключем було написано «Товарищ, кто ты?», а під ним – жорстка вимога: «Твой пропуск!».
Прийняв новоприбулих комісар тюрми Гордієнко. Особа вельми колоритна, коли вірити Дубіву: «Ми вийшли на коридор і побачили дуже пристойного шатена-гвардійця, в новісінькому френчі (знятому, видно, з якогось генерала), в сивій папасі на чубку голови. Він стояв, широко розставивши ноги (в чоботях з острогами) і насмішкувато вдивлявся у нас»
Запам’ятався комісар не лише своїм виглядом, а й унікальною доповіддю, виголошеною перед в’язнями за кілька днів потому, на честь третьої річниці жовтневого перевороту. «За кожним третім словом комісара лунав семиповерховий московський матюк, – згадував Дубів. – Це взагалі був шедевр більшовицької гомілетики».
Зберіглася товстелезна пачка наказів Гордієнка по слідчій тюрмі. Матюків там нема, але написані вони дуже вже вільним стилем. Здається, спостережливий Дубів не помилився, розгледівши у комісарі колишнього гвардійця. Видно, що накази писала людина освічена, з певними літературними здібностями.
У дні, коли підлеглі Гордієнка викидали чергове «колінце», нудний ранньосовєцький канцелярит розквітав яскравими перлами. “Вы не охрана – олухи царя небесного», – віщує офіційний документ, належним чином оформлений і пронумерований.
З «олухов» Гордієнка Дубів увічнив у спогадах лише одного – хамовитого наглядача Менасьянца, який страшенно допікав в’язню Голубовичу, колишньому прем’єру УНР. Виявилося, дійсно, був такий Менасьянц Ісак Кеворкович. Перед тим, як стати наглядачем, сам сидів у тій же тюрмі за вчинений ним посадовий злочин. Але в спеціальній камері для службовців каральних органів, що офіційно іменувалася «советской».
Вдалося документально підтвердити існування чи не найжахливішого персонажу дубівських спогадів – коменданта Управління особвідділів матроса Тішкіна, виконавця смертних вироків (він же «Дружок» або ж «начальник станції Смерть»). Знайшлося декілька документів про супровід в’язнів, виписаних на його ім’я.
За словами мемуариста, саме Тішкін приходив з конвоєм у тюрму щовівторка і щоп’ятниці, аби доправити на Губернаторську чергову партію нещасних. Бо у ці дні там традиційно відбувалася «шльопка» (розстріли). Але і допити провадилися теж! Тому зачитування Тішкіним списку «на вихід» викликало у в’язнів емоції схожі з тими, що відчувають гравці у «русскую рулетку».
Якось довелося і Дубіву сходити з «Дружком» на Губернаторську. І навіть назад повернутися! Бо як би тоді спогади з’явилися? А запам’яталося мемуаристу ось що: «Наближалися роковини «Жовтневої революції», коли-то більшовики захопили владу в колишній Російській імперії. Почалися приспішені розстріли в’язнів, і то значними групами – 43, 76, 112, 172».
Для порівняння: «саєнківській» концтабір на Чайковській року 1919-го – це 107 трупів. Але про нього знають усі, бо біла пропаганда добре попрацювала свого часу. Про «подвиги» Тішкіна у 1920-му розказати було вже нікому. Оскільки наступна «нова влада» з’явилася у Харкові тільки у жовтні 1941-го. Тоді, коли терор 1920 року надійно «закрився» жахіттям Голодомору та «єжовщини».
Наскільки коректні вказані Дубівим цифри – Господь відає. Знайти відповідні документи поки що не вдалося, а у газетах Управління особвідділів, на відміну від губернської ЧК, звітувало вкрай рідко. Лише два списки за весь 1920 рік з’явилися – на 18 (23 червня) і на 37 (15 вересня) чоловік.
Та, думається, мемуарист навряд чи перебільшив. Підсилення репресій наприкінці жовтня-на початку листопада точно було. Бо ж тоді стало відомо про підготовку амністії до 3-ї річниці «Жовтня», от і поспішали настріляти.
І лише раз Володимир Дубів ґрунтовно «проколовся». На вічно болючому «національному питанні». Він обізвав «одеситом» начальника Управління Юхима Євдокімова. Та куди там! Росіянином був обер-кат. Походив з далекої Семиріченської області, де навряд чи й бачили тоді євреїв.
Окрема сторінка дубівських спогадів – тюремний побут. Шістдесят чоловік у камері, розрахованій на чотирнадцять в’язнів – вражаюча картинка. Як і детальний опис тюремного меню, від якого просто верне. Хоча у той час і на волі геть не всі харчувалися краще.
Полтавцям, що проходили у справі «Спілки Споживчих Товариств» (підрив радянського грошового обігу!) велося трохи легше, ніж іншим. Вони були людьми порівняно заможними. До того ж, братську допомогу колегам з іншого міста надали харківські кооператори – знайшли квартиру дружинам заарештованих. Ті влаштували в ній кухню і кілька місяців поспіль носили щоденно їжу своїм чоловікам. На щастя, це не заборонялося.
Але й відносно ситих нещадно косив тиф. «Шість ліжок в околодку ніколи не були вільні, – згадував Володимир Дубів, – і тифозні хворі залишалися у камерах серед здорових. Товариші по нещастю обслуговували їх як могли. Ліків не було жодних, хіба хтось з родичів в’язнів передавав їх з волі».
В обласному архіві знайшлася вельми інтенсивна переписка тюремної «35-й Советской больницы» з сусідньою «1-ой Советской» (колишньою Олександрівською) лікарнею. І все на одну тему: прийміть від нас ту чи іншу кількість трупів.
Знати б ще, де саме їх потім ховали! Серед померлих від тифу є такі, чию пам’ять варто було б увічнити. Наприклад, член Центральної Ради Саватій Березняк.
І отут ми підходимо до найцікавішого. Людину, завдяки якій Дубіву пощастило написати свої спогади, увічнила… ще радянська влада. Витяг полтавських кооператорів з тюрми їхній колега – голова правління Всеукраїнської спілки споживчих товариств Іван Адамович Саммер. «За сумісництвом» – член Раднаркому УСРР, уповноважений наркомату зовнішньої торгівлі і… особистий знайомий Леніна.
28 червня 1921 року, скоро після того. як Саммер помер, на його честь назвали провулок у центрі міста. Віднедавна він носить ім’я Людмили Гурченко.
І марно автор цих рядків намагався довести під час декомунізації, що врятовані життя українських патріотів переважують належність Саммера до вищої радянської номенклатури. Переміг формальний підхід.
Та, думається, «нагорі» і без наших підказок давно вже розібралися, кого до раю, а кого – до матроса Тішкіна…
До глибини кишені: як харківський купець Україну любив
Перша частина життєпису Івана Степановича Гаращенка — класичний приклад того, що називають «американською мрією». Селянський син із Краснокутська за два десятка років пройшов тернистий шлях від хлопчика на побігеньках у крамниці купця Булгакова до мільйонера і мецената. І дякувати за те мав хіба що власній працьовитості та наполегливості.
А потім було болюче падіння з «соціальної драбини», тяжка доля в’язня і гіркий хліб чужини. Ні, Іван Степанович не втратив своїх ділових якостей: просто у Харкові встановилася радянська влада. І з нею у купця Гаращенка знайшлася ціла низка принципових суперечностей.
Яких саме — можна дізнатися із його спогадів, виданих у Чикаго у 1975-му. Дізнатися можна, а цитувати — ні. Кричуще «неполіткоректно»! Бо пильне око купця розгледіло, що обличчя харківського більшовизму мало цілком певні національні ознаки. І ті ознаки дратували Івана Степановича навіть більше, ніж махрове російське чорносотенство, яке він люто і цілком щиро ненавидів.
Українську національну свідомість Гаращенко вистраждав ще у підлітковому віці, коли постійно отримував «на горіхи» від свого господаря. На межі ХІХ-ХХ століть такий метод «професійного навчання» був звичайним явищем у торгівельному світі Харкова. Та купець Булгаков використовував його «творчо»: обіцяв вибити з меткого хлопця саме «хахлацкую» дурість і навчити його «русскому уму-разуму».
З розумом у Івана все склалося якнайкраще. Бо хлопець наполегливо займався самоосвітою. Часто-густо, коштом власного сну. Та імперського патріота з Гаращенка не вийшло, попри всі старання господаря. Зі знаменитої тріади — «православие, самодержавие, народность», Іван Степанович засвоїв лише перший пункт: став глибоко віруючою людиною. І… прихильником відділення української церкви від російської.
У 1917-му, коли впала романовська монархія, Гаращенку виповнилося 36. Він мав власну шкіряну торгівлю на Благбазі, розгалужену мережу ділових зв’язків по всій неосяжній імперії і таку саму — серед харківського духівництва.
Та вирішальний вплив на Івана Степановича справило знайомство з Гнатом Хоткевичем — українським письменником, музикантом, етнографом. А ще — політичним діячем, про що у радянські часи воліли не згадувати через його «неправильні» погляди.
А от Гаращенку вони відразу припали до душі! Тому друкований орган Харківської Губерніальної Української Ради — редагований Хоткевичем тижневик «Рідне слово», у квітні-червні 1917-го видавався на гроші Івана Степановича.
У тому ж буремному році Гаращенко надав кошти на лікування Олекси Синявського, майбутньої «зірки» українського мовознавства. Можливо, це була найуспішніша «інвестиція» харківського купця. За багато років потому філолог світового рівня Юрій Шевельов назве лише трьох визначних осіб, які найбільше вплинули на розвиток української літературної мови. І поставить Олексу Синявського поруч із Тарасом Шевченком та Борисом Грінченком.
Першим, по-справжньому солідним внеском в національне відродження сам Гаращенко вважав 10 тисяч, виділених на єдину у місті українську книгарню «Дзвін», що розміщувалася в будинку публічної бібліотеки, по Петровському провулку, 18 (тепер — пров. Короленка).
Завідувачем книгарнею, за словами Івана Степановича, «була дуже добра і розумна людина». Та от біда: «червоні розстріляли його як «мазепинця».
Тут явна помилка: Арсена Зініченка розстріляли якраз вороги червоних – денікінці. Сталося це 31 жовтня 1919 року. Але причина розстрілу вказана вірно: на український національний рух «білі» росіяни реагували навіть більш нервово, ніж «червоні».
З висоти ХХІ століття може здатися, що все, куди вкладав гроші Іван Степанович, несло на собі тавро приреченості. У жовтні 1937-го розстріляли Олексу Синявського, у жовтні 1938-го — Гната Хоткевича. А спроба реабілітації останнього, здійснена під час хрущовської відлиги, ледь не спіткнулася об книжку «Хто ми і чого нам треба», теж видану коштом Гаращенка.
«Написана у явно націоналістичному дусі», — резюмувала у 1955-му солідна комісія. Три кандидати наук в один голос дорікнули давно вже мертвому Хоткевичу тим, що він колись «вимагав автономії України з повним відривом її від Росії».
Через цей «гріх» усю радянщину книжка зберігалася у «спецхране». Але сказати, що гроші Гаращенка пропали марно, навряд чи можна. У 1917-му публіцистичний твір Хоткевича добряче таки посприяв пробудженню національної свідомості на Слобідщині.
.JPG)
Тяжка доля судилася ще одному улюбленому дітищу Івана Степановича — Першій українській гімназії імені Грінченка. Наприкінці 1917-го щедрий купець вклав в її устаткування 150 тисяч карбованців.
Свого будинку навчальний заклад не мав, а винаймав 14 класних кімнат і два зали у приміщенні 2-ї класичної гімназії, недалеко від Благовіщенського собору. Судячи з газетної хроніки 1918 року, взаємини з російськомовними сусідами весь час були напруженими – ті капостили українцям, як могли.
Влітку 1919-го, після захоплення міста денікінцями, сталася біда: гімназії імені Грінченка протягом тижня запропонували покинути «казенное помещение». Українці спробували домовитися з новою владою. До генерала Май-Маєвського ціла делегація пішла — члени попечительської ради Гнат Хоткевич і Володимир Доленко, голова батьківського комітету Іван Гаращенко, директор гімназії Олександр Попов та його заступник Феодосій Федюченко. Результат візиту — нульовий!
Оскільки час підганяв, голова батьківського комітету мобілізував усіх знайомих маклерів, які, зрештою, і знайшли по Коцарській, 33 занедбаний будинок колишнього директора земельного банку.
«День і ніч, протягом семи діб, — згадував не без гордощів Гаращенко, — кипіла робота. Підлога, стіни, електрика, вода, каналізація і інше було приведено до ладу і гімназія переведена в своє приміщення. Чотири місяці довелося утримувати своїм коштом увесь учительський персонал». Двадцять чотири чоловіки, між іншим.
На початку 1920-го, уже за радянської влади, гімназію повернули у попереднє приміщення. А невгамовний Гаращенко встиг вкласти кошти у новий проект — Педагогічну школу імені Григорія Сковороди (знаходилася на вул. Катеринославській).
Фактично, це був внесок у… власне працевлаштування. В часи «воєнного комунізму» влада заборонила приватну торгівлю, і посада інструктора шевської майстерні при педагогічній школі виявилася для купця незайвою. Але від концтабору, все одно, не врятувала.
Постановою «кооперативной тройки» ХГЧК від 9 серпня 1920 року Гаращенко пішов на шість місяців за колючий дріт «как поставщик и комиссионер ПОЮРа (Потребительское Общество Юга России — авт.), имевший свою торговлю на Благбазе». Кажучи по-людському, лише за належність до купецького стану.
Іван Степанович встиг посидіти кілька днів у колишньому Олексіївському училищі (тепер — школа №18 на Холодній Горі), а потім концтабір перевели на Сумську, 61, до будинку Юзефовича.
Але вже 25 серпня Гаращенку виписали «постійне відрядження» на примусові роботи до «його» педагогічної школи, а 17 жовтня і зовсім звільнили від покарання. Майк Йогансен поклопотався. Довів радвладі, що майбутнім вчителям вкрай потрібен швець, аби босими не ходили.
На жаль, із кількох відсидок, згаданих у спогадах Гаращенка, ця виявилася єдиною, яку пощастило підтвердити документально. На більше не спромоглося навіть Харківське управління КДБ.
У 1954-му, коли почався процес реабілітації Гната Хоткевича, вельми ретельно переглядалися справи ВСІХ, кого той згадав під час допитів. Останню справу Гаращенка, датовану 1936 роком, шукали навіть у Москві. Глухо!
Тому доведеться послатися на менш надійне джерело — спогади Катерини Турянської, дочки Івана Степановича. За її словами, «у травні 1936 року І. С. Гаращенка… було спроваджено до далекого Маріїнського концентраційного табору у Сибіру».
Проходив колишній купець по груповій справі. Разом з ним сіли на три роки за «к/р агітацію» двоє священників і троє парафіян Української автокефальної православної церкви.
Не буде помилкою сказати, що і ця відсидка була, до певної міри, наслідком щедрості Івана Степановича. Коли проголосили нову економічну політику, колишній купець відновив не лише комерційну, а й доброчинну діяльність — почав допомагати українській церкві. Попри те, що радвлада щиро і небезпідставно вважала її «петлюрівською». Про діяльність Гаращенка на посаді голови парафіяльної ради Миколаївського автокефального собору можна навіть не статтю – окрему книжку написати, настільки активною вона була.
Грошовий струмочок від Івана Степановича «пересох» не пізніше 1931-го. В цьому році у нього відібрали все майно і вигнали з власного будинку по вул. Свердлова, 98. Поневірявся разом з родиною по чужих квартирах. Про комерцію вже не йшлося – заробляв на життя швецьким ремеслом.
Воно ж врятувало Гаращенка від голоду і після повернення з Сибіру. Жити у Харкові вчорашньому в’язню не дозволили: присудили «мінус сто кілометрів». Тому у 1939-1941 роках Іван Степанович мешкав в Охтирці, перебиваючись ремонтом взуття.
До власного дому повернувся вже за німців, у 1942-му. Але ненадовго: 7 серпня 1943 року Гаращенку довелося знову залишити Харків. Цього разу назавжди. Бо до старих «гріхів» він додав активну діяльність по відродженню УАПЦ під час окупації і на милість радвлади сподіватися не міг.
Упокоївся харківський меценат 20 березня 1952 року в далекому Нью-Йорку, а останній запит на його розшук обласне управління КДБ подало 14 червня 1954-го.
Виходить, лише на тому світі від чекістів сховався…
Перший досвід пролетарської Феміди: байки та факти
Кінець сорокових років минулого століття був не надто сприятливим часом для спогадів. Товариші Брунько і Левченко мусили озиратися, аби не ляпнути зайвого. Бо ж не один з творців «революційного правосуддя» встиг на той час стати його жертвою. А на майбутню реабілітацію ще й не розвиднювалося.
Натомість, як і в далекому 1918-му, залишалася обов’язковою демонстрація лютої ненависті до класових ворогів. Тому, згадуючи давно винесені вироки, колишні трибуналісти додавали їм жорстокості, мимоволі підспівуючи найгіршим зразкам антирадянської пропаганди.
Ось, до прикладу справа купця Лукіна, засудженого за спекуляцією папером. «Был приговорен трибуналом к 10 годам тюремного заключения», – повідомляють мемуаристи. Але в газеті «Возрождение» за 28 березня 1918 року бачимо «дещо» інше: «Подвергнуть ответственным работам на 1 год».
Є приклад і веселіший: «Было заслушано дело по обвинению уголовной банды цыган в количестве 11 человек, которая занималась грабежами. Трибунал приговорил 3-х человек к расстрелу». Та от біда: зберіглося «Положение о Революционном Трибунале», де у пункті №7 чітко перераховані види покарань, які він міг застосовувати. Розстрілу серед них немає!
Та не варто було б піднімати старі газети лише заради того, щоби піймати більшовиків на брехні. Значно цікавішим, виявилося саме явище, яке вони описали – прихід дилетантів у сферу, що потребує серйозних фахових знань. Як це відбувалося і до чого призвело?
…Згадуючи буремну молодість, товариші Брунько та Левченко, щиро пишалися тим, що вони – «простые рабочие без всякого юридического образования», змогли налагодити організацію судових процесів. Причому «без всяких писаных правил или инструкций, только на основании пролетарского революционного сознания».
Підвела пам’ять старих більшовиків! Писані правила були – цілих шістнадцять пунктів згаданого вище «Положения». І складала його людина з серйозною освітою – розстріляний у «єжовщину» Іван Мєжлаук, випускник юридичного факультету Харківського імператорського університету. Він же головував на першому, урочисто обставленому, засіданні революційного трибуналу.
Урочистостям передувала палка дискусія, що відбулася 25 (12) січня 1918 року на засіданні Харківського совдепу. Проект «Положения», поданий на затвердження більшовицькою фракцією, піддав нещадній критиці депутат-меншовик Яків Рубінштейн.
Фаховому юристу вкрай не сподобалася вельми розпливчаста кваліфікація злочинів, які мали підлягати суду революційного трибуналу. Хто такі «враги революции»? За якою саме ознакою їх будуть виявляти?
Були претензії і до процесу формування колегії з 12 суддів, прописаного у проекті. Меншовики пропонували обирати їх на підставі загального, прямого, рівного і таємного виборчого права. А більшовики – за квотним принципом, із представників, призначених громадськими та політичними організаціями, список яких додавався. «За збігом обставин», лише одну з них – Раду селянських депутатів, «вірні ленінці» на той час ще не контролювали.
До чого воно ведеться, Рубінштейн зрозумів відразу. «То, что создаете вы, это не суд, это партийный застенок!» – вигукнув обурений Яків Львович під час обговорення. І нарвався на гнівну відповідь Миколи Скрипника, народного секретаря праці УНР-совітської: «Да, это не суд, а расправа! Ибо нам необходима расправа с врагами революции!». Проект Мєжлаука затвердили без правок більшістю голосів.
3 лютого (21 січня) 1918 року трапилася нагода випробувати «Положение» на практиці: у будинку судових установ відкрилося перше засідання трибуналу. Вітальною промовою народного секретаря юстиції.
У присутності цілого натовпу глядачів товариш Люксембург назвав трибунал «классовой совестью». І побажав, щоби «меч народного суда тяжело ложился на истинных преступников против народа».
Хто, що саме і на кого поклав, виявилося вже під час слухання першої справи. Суть її полягала у тому, що харківська земельна управа надіслала мереф’янському земельному комітету циркуляр, який спирався на розпорядження Генерального секретаріату. Тобто, уряду київської УНР, а не харківської.
З точки зору обвинувачення (товариш Гринь) це було страшним злочином: «На Украине борются два органа – Совет и буржуазная Рада. Все дело в том, за кем идут обвиняемые. Документы подтверждают, что они против Совета. Преступление налицо».
Насправді, «налицо» були прямі наслідки більшовицької словесної еквілібристики. Назву радянської держави, проголошеної у Харкові в грудні 1917-го, цілком свідомо змавпували з тієї, що вже існувала у Києві. Та й з урядом не довго морочилися: коли в них Генеральний, хай у нас буде Народний секретаріат. Чи ж варто дивуватися, що у харківській конторі, заваленій паперами від тих і від інших, хтось щось переплутав?
Найчудніше, що «крамольне» розпорядження, надіслане з Харкова до Мерефи, мало за мету вплинути на тих, хто «безалаберно расхищал» поміщицькі маєтки. Тобто, не відрізнялося за змістом від аналогічного радянського. Та й підсудні – четверо селян, геть не походили на контрреволюціонерів.
Один з них, Криницький, страшенно обурився, коли обвинувачення назвало його «осколком прошлого»: я ще у 1905-му за революцію сидів! Ще пронизливіше вийшло у підсудного Лисака: я тридцять років мішки на горбу тягав, а їсти вдосталь ніколи не доводилося. Чого ви мене контрою виставляєте?!
Найемоційнішу частину виступу Лисака газета «Жизнь России» подала мовою оригіналу: «Нас послали в управу робити нове государство, а вийшло, що послали на пагубу!».
Ідіотизм ситуації полягав у тому, що «осколками прошлого» були, швидше, організатори процесу. Іван Мєжлаук походив із дворян, а Володимир Люксембург належав до графського роду. Суто пролетарською була лише «вітрина» – четверо суддів, обраних зі складу колегії за допомогою жеребкування. Серед них і майбутній мемуарист Сава Брунько.
Врятували селян від розправи, ті самі «писаные правила», яких, начебто, не існувало. Десятий пункт «Положения» передбачав, що виступати захисниками під час процесу можуть «все не лишенные политических прав граждане». І невгамовний Рубінштейн цим правом скористався.
У короткій промові Яків Львович змалював справжню суть справи: «Тут все дело в борьбе за власть… Через голову четырех голов идет ратоборство Совета и Центральной Рады. Подсудимые в своих распоряжениях настаивали только на том, чтобы не расхищались имения. Где здесь контрреволюция?».
Та представник обвинувачення гнув свою лінію: члени управи знали, що прийшла нова влада і скасувала ВСІ розпорядження попередньої. І справа не у змісті паперу надісланого ними до Мерефи, а в його походженні. Тиражуєш документи Генерального секретаріату – значить «контра»!
І тільки стосовно Лисака товариш Гринь погодився змінити свою позицію. Щоправда, зробив це у такій формі, яка била бумерангом і по самому трибуналу. Дослівно: «Можно сделать исключение для заявившего, что он 30 лет таскал мешки. Но это еще не дает ему право принимать на себя ответственную работу. И лучше было бы от нее отказаться».
А як тоді з простими робітниками, примхою долі перетворених на суддів? Звісно, коли згинаєшся над станком, спина працює інакше, ніж коли тягаєш мішки. Та хто скаже, що ця різниця додає юридичного досвіду?
Хтозна, може саме такі думки, крутилися у головах пролетарів, коли вони ішли до дорадчої кімнати. Але, так чи інакше, товариші Брунько, Бауло, Сагатенко і Сиполь стали на точку зору Рубінштейна: немає «контрреволюції» у діях підсудних!
Перший вирок першого харківського революційного трибуналу був виправдувальним.
Не склалося із показовою розправою!