Тема: Дерев’яні церкви України

Можливо тому знищення храмів більшовиками українці сприймали як саморуйнування. Дерев’яні церкви зникали з різних причин (вогонь і вода, шашель і грибок, занепад громади), але саме насильницька, свідома деструкція була найболіснішою — через неприродність втрати.

Чи є втрата незворотною, про пам’ять і збереження вцілілого спадку, про ентузіаста Стефана Таранушенка — розмова із Віктором Вечерським, теоретиком, істориком та дослідником архітектури.

Віра для архітектора, навіть якщо він атеїст, має фізичний вимір.

Софія Андрухович, Амадока

Пане Вікторе, чи може фахівець, побачивши церкву, сказати: ця споруда — із західної України? Зі східної, центральної? Чи є параметри, за якими можна визначити, з якого регіону ця церква? 

Фахівець, який має великий досвід і об’їздив всю Україну, може.

Якщо порівнювати Волинь і Лівобережжя, ми побачимо просто разючі відмінності. На Лівобережжі церкви всі великі і високі, набагато вищі і більші за площею.

Причину цього нам розкриває, як не дивно, іноземець Павло Алеппський, який в часи Хмельниччини відвідав Україну. Він пише про «землю козаків», як він назвав Україну: козаки, козацький нарід, жили у рабстві і неволі. Потім вони самі з цього рабства і неволі визволилися, живуть тепер на волі у радощах, веселощах і побудували собі на знак цього високі красиві церкви.

Вадим Щербаківський помітив, що на Наддніпрянщині, та й на всьому Лівобережжі, коли селянин каже «красива церква», це означає висока. Церква невисока тут не могла бути красивою. 

Але треба завжди пам’ятати: якщо дерев’яна церква була збудована добре і стояла не одну сотню років, то її і ремонтували, і перебудовували. Якщо церква живе довго — то в неї складна біографія: відомі дерев’яні церкви, які тричі перевозилися з одного місця на інше.

Іван Могитич досліджував церкву святого Юра в Дрогобичі, яка спершу була тридільна одноверха, потім її перевезли мало не за 300 кілометрів на теперішнє місце, і вона стала триверхою — з емпорою і з обічними криласами.

І це ускладнює датування?

Зараз точиться дискусія про датування церкви з села Дорогинка, яка стоїть на території Національного музею народної архітектури та побуту України в Києві.

Вона датувалася 1601-м роком, а сучасний дослідник Захарченко на підставі архівних документів її передатував XVIII століттям.

Аж до політичних звинувачень дійшло. Є багато людей, які вважають: чим старіше — тим краще. «Як можна зробити церкву на 150 років зробити церкву молодшою?!»

А потім з’ясувалося: брали деревину для радіовуглецевого аналізу, і він показав нібито XVI століття. Коли мені розповіли про ці результати, я одразу поставив питання: А деревину звідки брали? З вівтаря? — З вівтаря, кажуть. — То нічого дивного! Могли для будівництва нової церкви використати деревину, особливо з вівтаря, з церкви більш старої, справді XVI століття. 

Тому, якщо з першого погляду здається, що це церква, скажімо, початку ХІХ століття, — треба зупинитися і почати ту церкву досліджувати. Цілком може бути, що там є і більш старі частини. 

В нашій традиції є випадки, коли будували дев’ятиверхі церкви. Зокрема Новомосковський храм, побудований Якимом Погрібняком, потім перебудований. Він, на щастя, зберігся. А чи були ще дев’ятиверхі храми? 

Про дерев’яні дев’ятиверхі я сходу не скажу, але були дев’ятиверхі муровані. Один з них зберігся за межами України. Це Старочеркаська, колишня столиця Всевеликого войска Донского. І навіть зараз наші російські колеги пишуть, що це збудував майстер, який приїхав з України. 

А другий мурований дев’ятиверхий храм був на березі річки Волги в станиці, в якій жили емігранти з України. За архітектурною формою це майже точна копія Новомосковського собору.

Дев’ятидільний або дев’ятизрубний храм виникав дуже просто: якщо в нас є храм п’ятидільний-п’ятиверхий, і ми хочемо його розширити, то ми у внутрішній кутах добудовуємо ще по одному зрубу. У нас виходить дев’ять зрубів, симетрична композиція.

За українською традицією кожен зруб вінчається окремим вежоподібним верхом. Це наша національна традиція, вона є тільки у нас: її немає у росіян, у поляків, у білорусів, у румунів — це суто наш винахід, наше національне обличчя у світовій архітектурі. 

Креслень, очевидно, народні майстри не робили. Можливо, існувала певна формула краси, закони пропорційності, поняття про канон? Відомостей не так багато, але щось про це нам відомо?

Про народних майстрів не слід думати, що це, як про них писали в радянський період, народні будівничі, які «займалися цією діяльністю у вільний від сільського господарства час». Нічого подібного! Це були, в перекладі на сучасні реалії, керівники проєктно-будівельних фірм, артілі. В артіль входило кілька різних майстрів.

Майстер визначав загальну архітектурну концепцію, розмірював план церкви на місці і він же виконував найскладніші будівельні роботи.

А що є найскладнішою конструкцією в українському храмі — дерев’яному чи мурованому? Це верхи! Верхи, склепіння, арки — це завжди робив майстер. 

Майстер укладав контракт з громадою. Ці контракти збереглися, свого часу вони були досліджені Стефаном Таранушенком. І він перший звернув увагу, що в контракті прописувався словесний портрет майбутньої споруди.

Майстрові громада могла вказувати на конкретні зразки, за якими він мав працювати. Приїздили в Україну майстри, скажімо, з Московщини або з Литви і будували тут не московські і не литовські храми, а саме українські. А тому що громада їм чітко вказувала, що вони мають робити!

Стефан Таранушенко — прикро маловідомий український мистецтвознавець, музейник, дослідник архітектури, чиї розвідки можна буде побачити у виданні «Знищені шедеври української дерев’яної сакральної архітектури. Книга з доповненою реальністю», що виходить друком у видавництві Олександра Савчука (м. Харків) за підтримки Українського культурного фонду.

Науковець і дослідник, теоретик і експериментатор Таранушенко, зокрема, створив унікальну добірку: обміряв і сфотографував, зібрав архівні дані, контракти на будівництво і креслення, описав самі споруди і враження від них — 180 дерев’яних церков лівобережної України.

Зберіглися до сьогодні 14 з них. Решту ми можемо уявити або навіть спробувати відновити, най віртуально, як у виданні «Знищені шедеври..», завдяки Таранушенку.

Щоби створити такий «каталог», Стефан Таранушенко, разом з помічниками у 1920-30-х роках ХХ століття обійшов сотні сіл Лівобережжя, а це тисячі кілометрів, десятки, сотні тисяч пішки — у голодні і просто небезпечні роки.  

Кожен з майже двох сотень «збережених» Таранушенком храмів — споруда, яка вирізняється з-поміж інших: висотою або розміром, конструктивними особливостями та архітектурно-стилістичними рисами, майстерністю або технологічними інноваціями автора-будівничого.

За кілька років до початку нищівної більшовистської кампанії проти «культу» Таранушенко наче встиг вихопити з полум’я, врятувати для нащадків якщо не самі церкви, то принаймні їхні безтілесні образи — інформацію: метричні дані, описи, світлини.

Перше, що робив Таранушенко з командою з трьох-чотирьох помічників, заходячи в село — ходив по людях, просив драбини, меблі. Їм треба було дістатися найвищих точок церкви. У перший день вони обмірювали храм ззовні і з середини. Наступного дня фотографували, досліджували церковний архів, шукали документи: контракт з майстром-будівничим, відомості про побудову церкви, про репарації. Репарації — це свого роду ремонтні роботи: якщо під час бурі або великого снігопаду церква похилилася або змінила форму, якщо треба було перекласти дах або замінити підгнилу деревину у підвалинах — це теж фіксувалося: який майстер, якого року і що саме зробив. Або якщо була істотна перед- чи добудова.

Все це видавалося Таранушенку важливим: він намагався побачити, як церква виглядала, коли її зводили уперше. Його цікавило, як її уявляв майстер, яке розуміння естетики було в будівничих — він хотів вирізнити, зрозуміти, зафіксувати, якщо пощастить, формулу краси української архітектури.

Слобожанський дослідник Таранушенко в результаті своїх розвідок виокремив слобожанську школу будівничих дерев’яних церков — Лиманську. Назва походить від села Лиман у Зміївському районі Харківської області, колись великого і заможного. Роботи майстрів цієї школи вирізняли високі центральні верхи храмів — до 30 і більше метрів.

У XVIII столітті Слобожанщина ще не втратила вартову функцію охорони південних рубежів. І високі, з багатокілометровим оглядом церкви були сигнальними вежами у лісостепу.

Для Таранушенка — людини, яка виросла у патріархальному традиційному середовищі, але отримала блискучу гуманітарну освіту і мала великий досвід роботи з пам’ятками мистецтва — церква була не просто сакральною спорудою. Це був взірець народного професіоналізму і  приклад горизонтальних зв’язків між громадою і будівничим.

Таранушенко досліджує церкви Лівобережної України, починаючи з історичних даних про село або містечко, наскільки воно давнє, якою є його «біографія», побут і культура місцевих людей. Він дуже добре розуміє цей комплекс, значимий контекст.

Як вже зараз з’ясувалося, ця методологія — можливо, найбільш правильний підхід до вивчення народного мистецтва. І саме такий підхід дозволяє нам зрозуміти свою ідентичність, свою самобутність. 

Пане Вікторе, Стефан Таранушенко багато уваги приділяє пропорційності, яку він досліджував по кресленнях. Він вважав, що існував певний алгоритм, за яким будувалася церква, співвідношення висоти і ширини храма. Це намагання дослідників знайти тут математику? Чи доведені формули і закономірності? 

З математикою ситуація цікава. Як історик і теоретик архітектури хочу сказати, що питання архітектурних пропорцій є найскладнішим.

Починаючи з епохи Ренесансу, коли з’явилися архітектурні трактати, друковані твори, видатні архітектори словесно описували свою кухню. В тому числі писали, якими мають бути досконалі пропорції. 

Візьмемо італійця Віньолу, книжку якого називали архітектурною шпаргалкою, яка була перекладена на всі мови. У ХХ столітті дослідники помітили: він скрізь пише, що найбільш досконалі пропорції — це ті, які виражаються цілими числами: два до трьох, три до п’яти. Але сам він користувався зовсім іншою системою пропорцій, про яку він у книжці нічого не пише.  

Існувала певна частина сакральних знань, які передавалися від батька до сина, від вчителя до учня — те, на чому потім була замішана таємна символіка, пов’язана з масонством.

Цікаво, що ті пропорції, про які Віньола нічого не писав у своєму трактаті, — це були не співвідношення цілих чисел, а так звані ірраціональні співвідношення. Наприклад, один до корінь із двох.

Таранушенко звернув увагу, що у нас дуже часто зустрічається пропорційне співвідношення «сторона квадрата до діагоналі квадрата». А це і є найпростіше виявлення ірраціональних співвідношень!

Не менш цікава історія з так званим золотим перетином. Його ще називають божественною пропорцією.

Коли Таранушенко вже був у літньому віці, з’явився молодий історик архітектури Віктор Чепелик, який пропорцію золотого перетину виявив у звичайних селянських хатах. Він перевірив цю інформацію і написав статтю на цю тему.

Тодішній журнал «Строительство и архитектура» відправив цю статтю на рецензію Таранушенку. Він сказав, що такого не може бути, звідки український селянин міг знати таку складу математику? Тоді Чепелик прийшов з цими креслениками до Стефана Таранушенка і довів йому, що це — абсолютно реально. Це доволі просто будується геометрично: беремо лінійку, циркуль і будуємо буквально двома засічками на папері пропорцію золотого перетину. У селянина могло не бути циркуля, але в нього була мотузочка, кілочки, був мірний інструмент — відтак, можна було в натурі це розрахувати.

Уявімо, що церква вже побудована майстрами, але ж за нею треба доглядати! Вона стоїть під дощем, під снігом, під вітрами. Що робили майстри і громада, щоби зберегти церкву в хорошому стані?

Був досвід експлуатації дерев’яних споруд. І цей досвід свідчив, що при експлуатації будь-якої споруди з дерева — церкви, дзвіниці, каплиці, житла —  найбільш принципові два моменти.

Перший — це захист від вологи. Нижні вінці зрубу церкви ніколи не ставили безпосередньо на землю. В тих регіонах, де був природний камінь, скажімо, на Поділлі, ставили на камінний підмурок. На лівобережній Україні, на Слобожанщині ставили на вертикально закопані в землю колоди, які називалися стояни або стендари. Особливо ретельно підбирали деревину саме для нижніх вінців зрубу, тому що це найбільш загрожена частина конструкції.

І друге: дуже важливим було провітрювання. Ті архітектори-реставратори, які працювали з дерев’яними пам’ятками архітектури у ХХ столітті, іноді це не враховували. Якщо дерев’яна споруда не провітрюється, заводиться шашель, жуки-короїди, домовий гриб — і починається процес руйнування.

Отже, найголовніше — убезпечитися від вологи і застояного повітря.

Для цього робили високі спадисті дахи з великим виносом, щоби чи дощ чи сніг максимально швидко сходили з даху і падали якомога далі — півтора метра мінімум — від нижніх підвалин.

Яка зараз є небезпека для цих дерев’яних пам’яток? Покривають дахи, а іноді й стіни металом, пластиком, так званим сайдінгом. Все, що перешкоджає провітрюванню конструкції, гарантує руйнування!

Наші предки вміли з цим боротися, але, якщо ми подивимося на архівні джерела, особливо, якщо перебрати багато, — ми побачимо, що деякі церкви стояли сотні років, а деякі вже буквально через пару десятків років занепадали. Від чого це залежало? І від майстрів, і від місця, де споруда була поставлена, і від того, як вона була поставлена. І з якого дерева!

Дуже важливо, де воно росло, коли воно було зрубане. В Карпатах вважалося, що місяць лютий найкращий, щоби дерево рубати. Влітку дерево не рубали, воно тоді «плаче». Має значення, де дерево росло. Дерево має бути з гущавини, неможна брати дерево на дорозі, біля річки… Дуже складна система різних прикмет, за якими визначали і вибирали дерево, що давало довголіття тій пам’ятці, яка з нього була збудована. 

За архівними документами, десь від початку XVIII століття починають муровані, а пізніше і дерев’яні церкви покривати так званим білим залізом. Це було оцинковане залізо. Методика його збереження від іржі була така: фарбували суриком, це така червона фарба, а потім, уже по сурику, фарбували окисом хрому, це фарба зеленого кольору. Чому окис хрому? Тому що він найбільш стійкий. 

Цікаво, що старі наші будівлі, які фарбувалися окисом хрому в давні часи, вони собі стоять і мають благородний колір. Я останні 15-20 років ніяк не міг зрозуміти, як наші доблесні реставратори пофарбують окисом хрому якусь пам’ятку, пройде дощ — і всю фарбу змиє. Потрібно дотримуватися технології! 

А як рятували споруду, якщо, попри зусилля, помічали ознаки руйнування?

У наших предків була дуже добре відпрацьована технологія. Якщо якісь частини зрубу, як правило північні, які не просвітлювалися сонцем, не прогрівалися, замокали і там відбувалася руйнація — в такому разі церкву важили.

Це такий термін: підважували за допомогою домкратів, і ті вінці, які зруйнувалися, і заміняли новою деревиною. Могли і всю церкву перебрати або пересипати. Але це вже процес, який не можна назвати реставрацією, це — реконструкція.

І якщо, не дай Боже, у цей процес втручався архітектор, який отримав фахову освіту у навчальному закладі,  як це сталося у Троїцькому соборі у Новомосковську, то пам’ятка могла втратити дуже важливі характерні риси. Тому що архітектор, якого вчили — не має значення де: у Віденській чи у Львівській політехніці, в Інституті цивільних інженерів у Санкт-Петербурзі, — такий архітектор розумів, що все має бути під прямим кутом, що стіна має бути рівною, а якщо вона нахилена, то її треба випрямити. І він міг не задуматися: а чому вона нахилена? Можливо, так і треба? Можливо, в цьому є якийсь сенс? А сенс справді був. Тому що оцей нахил до середи тих частин стін, які мали б бути вертикальними, створював телескопічну перспективу, яка створювала враження, що пам’ятка є відсотків на п’ятнадцять вищою.

Хочеться хоча б кілька слів сказати про майстрів-будівничих. Збереглися якісь згадки про них, що ми про них знаємо? Про їхнє навчання і про їхню роботу.

Нам відомо про існування в Україні багатьох тисяч дерев’яних пам’яток. Інформація є про кількасот пам’яток дерев’яної архітектури. Але інформація про майстрів, з іменами, з хронологічною прив’язкою (про дати життя і смерті я навіть не згадую) зберіглася про десяток майстрів.

Найбільш відомі — це Яким Погрібняк, автор церкви в Артемівці і собору в Новомосковську. Також відомий Панас Шолудько завдяки шедевру — Вознесенській церкві в Березні. Він був таким майстром, який прагнув щось нове винаходити.

Крім цих двох, найвідоміших майстрів, Таранушенко згадує Євстратія Прохорова, який у 1766 році будував дерев’яну церкву у Переяславі, Івана Скибинського — 1769 рік, село Навози на Чернігівщині. І дуже цікавий майстер Григорій Дідашенко, як написано — житель міста Суми, який в слободі Ворожба мав побудувати дерев’яну церкву, і йому в контракт громада записала таку цікаву вимогу, щоби він церкву збудував «в настоящу пропорцію», тобто щоби не халтурив, збудував як належить. 

Мало матеріалу, щоби зробити якісь верифіковані висновки. Єдине, що ми знаємо абсолютно точно — як ці майстри навчалися.

Вони навчалися під час роботи у артілі. Поступав молодий хлопець підмайстром і поступово навчався. Якщо майстер бачив, що він має клепку в голові… Найважливіше — мати розвинену просторову уяву: якщо вона є, все буде в порядку.

Навчання в артілі під час практичної роботи – в цьому нічого поганого немає. Мені довелося для Великої української енциклопедії писати статті про архітекторів — не тільки українських, всього світу. Уявіть собі, в Британії до середини ХІХ століття це був основний метод підготовки архітекторів. Це Британія, в якій була розвинена система навчальних закладів. Там вважалося, що працюючи зі старшим колегою, ти здобуваєш достатню освіту, щоби проєктувати реконструкцію Букінгемського палацу. Це нормальна метода, яка давала хороші результати не тільки в Україні.

А нині? Якщо постає питання відтворення історичної пам’ятки, розміщення її в скансені в Пирогові, чи у Львові у Шевченківському гаю. Чи є зараз майстри, які можуть відтворити таку споруду? Спеціальні знання деревообробки чи загальнозрозумілі способи будування?

Найболючіша проблема. Коли були живі реставратори, які вміли реставрувати пам’ятки дерев’яної архітектури — маю на увазі львів’ян Івана Могитича і Богдана Кіндзельського, — можна було бути спокійними, що вони знайдуть майстрів, які здатні виконати ці роботи. В основному вони збереглися на західній Україні і, якщо і вони чогось не знають, то гуру нашої української реставрації їх могли навчити.

Зараз, коли старше покоління відійшло, з цим складніше.

Хоча я не можу сказати, що майстрів немає зовсім. Уже в нашому тисячолітті знаменита дерев’яна Георгіївська церква (Седнів) була реставрована. Причому, її взяли в абсолютно безнадійному стані і все ж таки реставрували. Щоби одну пам’ятку врятувати, знадобилося зусилля спершу прем’єр-міністра Віктора Ющенка, а потім президента Віктора Ющенка. Щоправда, сьогодні в інтернеті є інформація, що громада знову збирає кошти на реставрацію цієї пам’ятки. Я роблю висновок, що не все було зроблено якісно. 

В Пустовійтівці, на батьківщині кошового Петра Калнишевського, його церкву відбудували, знов-таки не без зусиль Віктора Ющенка. Начебто нормально. Я був, коли роботи закінчили, враження таке, що все було зроблено добре — церква стоїть, експлуатується.

Останній такий позитивний приклад — коли з села Городище Менського району Чернігівської області також добре досліджену Таранушенком Миколаївську церкву 1763 року, яку неможливо було реставрувати на місці, демонтували, перевезли і склали на території Національного музею народної архітектури і побуту. І от буквально в кінці 2020 року предстоятель ПЦУ митрополит Єпіфаній її освятив. Досить довго нею займалися, щонайменше три роки, як я пам’ятаю. Як вона буде стояти — подивимося. Але принаймні те, що церкву змогли грамотно демонтувати, перевезти і скласти в тих архітектурних формах, які вона мала, — це свідчить, що майстри є. 

Якщо ми подивимося, як будуються сучасні дерев’яні церкви, — це видовище досить сумне. Наприклад, знаменитий Крехівський греко-католицький монастир. На його території побудували дерев’яну тридільну триверху церкву, як на знаменитій гравюрі Діонісія Сінкевича. Сказати, що це твір архітектури, я не можу. Це як порівнювати скульптуру Венери Мілоської із манекеном з магазину одягу.

Це є наслідок того, що на 70 років була перервана традиція проєктування сакральних будівель і відповідна майстерність. Я думаю, що можна і треба відновлювати цю майстерність. Тому що це є екологічне будівництво.

Треба згадати наші давні традиції, які, правда, зіграли з нами злий жарт. Тому що українці аж до ХІХ століття, причому і багаті, і бідні, вважали, що жити треба тільки в дерев’яній будівлі. Тому що тільки дерев’яна будівля добра для здоров’я. А чому злий жарт? Тому що в нас були шикарні дерев’яні палаци… Що вони були шикарні, ми знаємо із записів іноземців, які їх бачили. А ми їх не побачимо, тому що всі вони зникли в нашій бурхливій історії. 

Підготувала Ганна Силаєва